Серце з попелу - Тейлор Грін

— Чому ти не приєдналася до Валентина разом із братом? 

Його запитання здивувало, і я декілька секунд ще вдивлялася в його примружені очі, щоб зрозуміти, - йому справді цікаво, чи він шукає нову причину не вірити мені. 

Що ж, переконувати його я не збиралася, бо це рішення залежить лише від нього самого. 

— Бо почула від одного крутого психолога корисну пораду, — з посмішкою заявила. — “Те, що знаходиться в фізичній близькості до вас, впливає на вас. Простіше кажучи, - не оточуйте себе довбо…”. Користуюся по сей день. 

Деменцій, мабуть, справді втомився, тому, що у відповідь на мою іронію лиш заломив брову, гмикнув і похитав головою. А тоді швидко підвівся та несподівано сказав:

— Зараз я тебе нікуди не повезу, тож доведеться ночувати в спальні для гостей. 

Я аж рота роззявила, спостерігаючи за тим, як чоловік спокійно йде до дверей. Що? Відколи це він такий добрий став? А де “бери таксі та вали нахрін”? Це його від утоми так перемикає, чи надихався чимось біля того зв’язаного типа? 

— Йдеш? — озирнувся на порозі. 

— Ага, — розгублено пробурмотіла, кидаючись слідом. — Слухай, а може ти мені ще зарядне до “яблука” даси?

Ну, а що? Треба користуватися моментом.

— Дам, — зітхнув, пропускаючи мене вперед.

— Справді?! — сплеснула руками, від чого у пустому коридорі аж ехо пішло. — А… а може ще й кімнатами поміняємося? 

— Не нахабній, — пробурчав Дем і рушив до сходів. 

Ну, варто було спробувати…

***

Ще один проблиск надії на обмін спальнями з’явився тоді, коли чоловік приніс мені шнур зарядки до телефона, але виявилося, що в моїй спальні відсутні розетки… Що це за кімната взагалі, де неможливо підзарядити телефон?! 

Але, ігноруючи мою хитру посмішку, Деменцій вирішив проблему по-своєму. Забрав телефон, повідомивши, що зранку віддасть. Ні, ну, нормально?! А як же я прокинуся без будильника? І що, навіть перед сном не зможу відповісти на всі непрочитані повідомлення та не засну під потішні відео з котятами?! 

— Ти жорстокий деспот, — пробурчала йому в спину, похнюплено склавши руки на грудях. 

— Добраніч, — пролунало у відповідь, і двері зачинилися.

Роздратовано фиркнувши, підійшла до знайомої шафи та зацікавлено зазирнула всередину. Пакети з одягом нікуди не зникли за моєї відсутності, отже хоч перевдягнуся до сну. 

Погляд упав на мило і стопку рушників. А може ще й у душ сходжу…

Вибравши собі вільні спортивні штани та футболку, закинула рушник на плече та гордо вийшла зі спальні. Трохи незвично було крокувати без супроводу, але не сказала б, що це мене засмучувало. Де ванна знаходиться, я пам'ятала, тому впевнено закрокувала коридором, вже передчуваючи, як розслаблюся під потоком теплої водички, що допоможе мені краще поспати, хоча б тих шість годин, які залишаться. 

Ага, розмріялася. Після ванних процедур та перевдягання полегшало ненадовго. А в спальні ще й було доволі прохолодно. Жовтень надворі, а в них тут і батареї холодні, і розеток для обігрівачів нема. Кам’яний вік… 

Звісно ж, заснути, навіть не зважаючи на втому від насиченого подіями вечора, виявилося непросто. Було холодно, заважало місячне сяйво, в голові роїлися запитання щодо дивної родини Загродських, на які я так і не встигла знайти відповідей. 

Впіймавши себе на тому, що роздумую над тим, чи не криється часом причина зникнення Діани у діяннях її дідуся за часів кримінальних 90-х, застогнала, перевертаючись на спину. Ні, з таким хаосом у голові, сну мені не бачити до ранку. Може, мій багатостраждальний смартфон уже хоч трохи підзарядився? 

Відкинувши ковдру, зіскочила на підлогу та, запхнувши ступні в кеди, пошаркала до дверей. Звісно ж, прокрадатися серед ночі в спальню Деменція - ідея не з найблискучіших в моєму арсеналі, але робити тут все рівно нічого. З іншого боку, сам винен. Міг би й поступитися розеткою. 

Розправивши плечі, я впевнено вийшла в коридор і закрокувала до дверей у його спальню, сподіваючись, що на ніч він не замикається. Однак, здається місячня повня сприяла моїй удачі, бо клямка з легкістю піддалася, і я без перепон просочилася всередину. Адреналін вирував у крові в такт стукоту серця, доки очі звикали до темряви, а легені насичувалися концентрованим ароматом парфумів Дема. Я наче потрапила у лігво небезпечного звіра, і тепер кожна клітина тіла волала про те, яку дурість я роблю. 

Минулого разу, коли я приходила сюди, реакція була куди слабша. Чи то через те, що тоді був ранок, чи то голий Дем у душі тоді геть не викликав страху…

Глитнувши, я все ж вирішила йти до кінця і, обережно скинувши взуття, роззирнулася, з невдоволенням відмічаючи, що тут навіть штори є, на відміну від моєї кімнати! Може, тому Деменцій, розслаблено розкинувши руки, сопів собі в подушку, доки я швендяю по дому, не знаходячи спокою!

Намагаючись побороти бажання придушити негідника, доки той спить, прокралася навшпиньки до вікна. Там, з іншого боку ліжка, на тумбочці, світився прямокутник, що нагадував мій чохол. Однак, тільки простягнула до нього руку, як чоловік раптом зітхнув та поворухнувся, змусивши мене заціпеніти.