Серце з попелу - Тейлор Грін
— Відпусти, чуєш?! — продовжувала репетувати, сіпаючись у його руках. — Я йому зараз ротяку розірву, доки прив’язаний! Налякав мене, ножем погрожував, а тепер я ще й “повія”?! Деменцій, не гніви бога, поверни мене назад!
— Та заспокойся ти, — гаркнув на вухо і, ледь не вибивши ногою двері біля сходів, вніс мене всередину.
Я встигла лиш відмітити, що це кухня, перш ніж опинитися на дерев’яній тумбі. Доки кліпала очима, Дем, безцеремонно розсунувши мої коліна, протиснувся між ними. В чергове, надто близько. Змушуючи мене на мить затихнути, доки з подивом роздивлялася його серйозне обличчя.
— Послухай, — видихнув. — Те, що він знає, хто ми, наводить на деякі думки. Можливо, йому відомо щось про Діану.
Я здригнулася, відчувши прохолодні пальці, якими обхопив підборіддя. Збуджений, схвильований погляд карих очей пропалював, викликаючи тремтіння та моментально загасивши полум’я злості всередині мене. Мовчки кивнула, не в силах знайти слова, і він вдячно всміхнувся краєчком губ. А тоді, погладивши великим пальцем вилицю, різко відступив та швидко вийшов.
Серце від його невинних дотиків зайшлося, як ненормальне, тому я не одразу повернула собі самовладання та контроль над думками, що порозбігалися від цих нахабних поглажувань і безпардонних вторгнень у мій особистий простір.
Заплющивши на мить очі, кілька разів ляпнула себе по щоках, щоб остаточно позбутися відчуття крижаних пальців на шкірі та видихнула. Зберися, Ксано, нічого розтікатися калюжкою, та ще й перед ким?! Перед клятим Альцгеймером, який вирішив пограти у месника тире детектива, звинувачуючи всіх і вся.
Загродський, значить… Це ж його прізвище назвав той шпигун Валентина, так? Треба вияснити більше.
Роззирнулася доволі просторою кухнею, такою ж старою, як і все в цьому домі, однак доволі обжитою, на відміну від спалень. Стільниці сяяли чистотою, на великому обідньому столі хтось забув тарілочку з недоїденим тортом, потерті дерев’яні стільці наче поспіхом відсунуті, посуд і брудні горнятка в раковині. Поруч зі собою я помітила навіть вазочку з цукерками і, гмикнувши, взяла звідти шоколадний батончик. Ще б чогось гарячого випити…
На годиннику перша година ночі, чим не ідеальний час для першої порції кофеїну? Виспатися мені, наскільки я розумію, все рівно сьогодні не вдасться.
Електричний чайник знайшовся ближче до маленького віконця, і я, перевіривши на наявність води, увімкнула його. Чисте горнятко та каву теж знайшла з легкістю, і вже за кілька хвилин, сидячи за столом та вдихаючи аромат бадьорості, в пошуковику вбивала “Дементій Загродський”. Як і очікувалося, жодної інформації чи хоча б посилань на соціальні мережі Шрамика. Невже існують люди, які не сидять хоча б в інстаграмі?! Ну, у фейсбуці, на крайній випадок…
Розчаровано зітхнувши, зробила ковток кави, постукала нігтями по стільниці та заходилася вбивати “Діана Загродська”. Але, хоч і знайшлася сторінка в інстаграм, та виявилася закритою. Кидати заявку на підписку, як я розуміла, було марно, тому одразу ж приступила до наступного запиту. І, о, бінго!
Бабуня Розалія не лише активно вела соцмережі, а й фігурувала у декількох статтях періодичних видань. І якщо інстаграм порадував лише світлинами в яскравих купальниках на різних узбережжях світу, то заголовок інтернет-видання “Київська правда” (насправді, звичайна “жовта” помийка) виявився куди інформативнішим.
“Вдова кримінального авторитета, Павла “Града” Загродського, кришує дитячий будинок”.
Це точно про бабуню?
Усі сумніви розвіялися вмить, тільки-но я свайпнула вниз і наткнулася на світлину. Знайома мені червона автівка, з вікна якої видно лиш сиву голову в темних окулярах та красномовний середній палець.
Але навіщо “кришувати” дитячий будинок? Що за нелегальний бізнес може бути пов'язаний з дітьми - сиротами? Насправді, навіть гадати не хочеться…
Пробігшись очима по тексту, спочатку з недовірою виділила кілька тез про “експлуатацію неповнолітніх”, “продаж на органи” і навіть “дитячий бордель”. Однак, дійшовши до імені автора статті, закотила очі. Це був той самий тип, який назвав мого тата ілюмінатом через якусь невдалу позу на знимці, де у того пальці складені ромбиком. Тому дивно, що цього разу обійшлося без масонів чи інопланетян.
Але продовжити пошуки на менш “жовтих” ресурсах не вдалося. Мій телефон втратив свідомість від надлишку інформації. Простіше кажучи, закінчився заряд батареї. Довелося допивати каву під супровід власних думок.
Значить, бабуня у нас таки пов’язана з криміналом, хоча б через мертвого чоловіка. І в них із Демом та Діаною - одне прізвище, що наводить на думку про родинні зв’язки. Тільки дивно, що братом і сестрою, внуками кримінального авторитета, преса зовсім не цікавиться. Або ж я просто погано шукала. Буде чим зайнятися на дозвіллі.
***
Деменцій об’явився на кухні саме тоді, коли я мила своє горнятко від кави. Сіпнув бровою здивовано і таки не втримався від іронії.
— Бачу, ти вже тут, як удома, — гмикнув, наближаючись.
— Нижче падати нікуди було б, — пробурчала, кидаючи погляд на облуплену стіну над умивальником. — У нас гараж, і той пристойніший. Що нового?
Чоловік у відповідь лиш тяжко зітхнув. Настільки приречено, що я аж вимкнула воду та, відставивши чашку, з цікавістю розвернулася до нього. Терпляче зачекала, доки той дійде до столу та впаде на стілець. Не зовсім терпляче спостерігала за тим, як він тре обличчя та потягується. А тоді, втративши терпіння, підскочила до нього та всілася на стільницю.
— Ну? — кусаючи губи, спитала. — Щось дізнався про сестру? Чи може про Валентина щось цікаве?
Навіть не звернула уваги, що знову постукую нігтями по столу, доки Дем не сіпнувся вперед, накриваючи мої пальці долонею.
— Не роби так, — скривився, підіймаючи погляд.
Від одного дотику мене наче паралізувало. Електричні імпульси розповзлися по шкірі всім тілом, викликаючи зрадливе тремтіння, тому я спішно висмикнула свою кінцівку, а тоді склала руки на грудях, щоб приховати власну реакцію на нього. Це вже починало дратувати.
