Серце з попелу - Тейлор Грін
Віддзеркаливши його погляд з-під лоба, тихо фиркнула та закотила очі.
— Можеш вважати хоч божевільною, — дозволила поблажливо, підіймаючись до нього. — Мені байдуже. Я хочу лиш відновити справедливість...
Подолавши останню сходинку, здійняла на нього викличний погляд. І саме у цю мить хмари на мить затулили місяць, ховаючи лице Дема в тіні, але я встигла помітити його криву напівусмішку. Та вже за декілька секунд засумнівалася, а чи не була вона витвором моєї розбурханої уяви, бо, коли місячне сяйво знову впало на землю, обличчя чоловіка зі шрамом стало непроникним, наче ніколи й не зазнавало жодних емоцій. Такі переміни, якщо чесно, трохи лякали. Я навіть відчула, як хребтом пронісся морозець.
Чи, можливо, все через цю таємничу місцину, що наганяла лише спогади про всі переглянуті жахастики…
Раптом собаки одночасно повернули голови в мій бік та нашорошили вуха, що змусило мене спантеличено завмерти, а тоді злякано озирнутися. Тут є ще хтось? Був увесь цей час?! От даремно я про жахастики згадала…
— Місце, — раптом почула впевнене, і зі здивуванням побачила, як Дем заганяє собак до будинку.
Але навіщо? Мені здавалося, все має відбуватися навпаки, якщо чотирилапі відчувають чиюсь небажану присутність на твоїй території…
Стояти спиною до дерев, що оточували заїзну алею, раптом стало некомфортно, і я розвернулася, примруженим поглядом вдивляючись у тіні між гілляччям, куди не потрапляло місячне сяйво. Невже, маніяк? Чи пси почули якогось лісового звіра, і панікувати не варто?
Я настільки зосередилася на своїх роздумах, що навіть не почула кроків за спиною. Лиш сіпнулася, коли сильна рука обхопила мій лікоть, розвертаючи. Здивований зойк не встиг зірватися з губ, тому, що на них лягли чужі пальці.
— Ти така дурненька, Ксано, — заявив чоловік, втискаючи мене в себе.
Це ще що за… переміни.
Але, не зважаючи на раптові ніжні нотки, його голос звучав чомусь так гучно, наче звертався до напів глухої бабці. Або… чоловік говорив так, щоб почув хтось, хто ховається у тінях. Значить, таки не лисиця? Що, в біса, відбувається?
Обличчя Дема раптом опинилося в небезпечній близькості, і серце у відповідь загнано забилося об грудну клітку. Страшенно хотілося вирватися та озирнутися, зробити що-небудь, аби уникнути його погляду. Однак рука на моєму боці стиснулася так, що я боялася навіть поворухнутися. Лиш невдоволено втягнула носом повітря, насичене ароматом небезпеки та його парфумів, з викликом дивлячись Деменцію у вічі. Його пальці були холодними, але дотик обпалював нутрощі, викликаючи тремтіння в усьому тілі. І це мені не подобалося. Дратувало. Бо реакція на нього була справжньою, тоді, коли він… знову використовував мене для тільки йому зрозумілої гри. А коли наші погляди перетиналися, я бачила лише байдужість і роздратування, тому починала ще більше себе ненавидіти за те, якою слабкою почувалася.
Знову сіпнувшись, відхилилася, намагаючись позбутися зайвих дотиків, але Дем натомість різко обхопив мене за шию, нахиляючись.
— Тихо, — видихнув у міліметрах від губ і знову мазнув холодним поглядом. — Вони майже на місці…
“Вони”? Це він про свої мізки? Ці точно десь не в тому місці, мені здається! Що за гру ти ведеш цього разу…
Раптом у кущах позаду щось зашурхотіло, затупало, лайнулося різними голосами, і я, вже не зважаючи ні на що, вирвалася, розвертаючись. Між деревами, в хаотичних променях ліхтариків, щось відбувалося. Я нарахувала три постаті, що намагалися втримати когось, зрештою поваливши на землю, перш ніж Деменцій знову обхопив мене за талію, цього разу ще й здіймаючи над землею.
Вхідні двері позаду розчахнулися, і сходами повз нас промчав Кір, цього разу вдягнений не так офіційно, в чорну футболку та джинси. В руках тримав увімкнений ліхтарик і… моток грубої мотузки? Як часто в них тут такі нічні родео?
— Що… відбувається? — здивовано пискнула, коли чоловік безцеремонно заніс мене в будинок, не реагуючи на спроби звільнитися з його мертвої хватки.
— Якийсь тип стежив за нами від самого твого будинку, — похмуро відповів, ногою відкриваючи двері в синю вітальню.
Що? Секундочку… Тобто, клятий Альцгеймер залишив мене саму надворі, посеред ночі, знаючи, що десь у хащах швендяє невідомий?!
— А якби він мене вбив?! — вигукнула розгнівано, копнувши чоловіка в коліно. — Ти… Ти!
Скинувши мене на один з диванів, вкритих клейонкою, Дем спокійно зустрів мій палаючий праведним гнівом погляд і стенув плечима.
— Ми спостерігали, поки він був далеко, — відповів без жодних докорів сумління. — Коли підібрався ближче, довелося вийти та забрати собак, щоб ті його не злякали. А тепер посидь, будь ласка, тут, поки я не дізнаюся, якого хріна йому треба.
І, розвернувшись, залишив мене саму.
Розчаровано видихнувши, показала зачиненим дверям середній палець та, відкинувшись на спинку, роззирнулася кімнатою, що так і залишилася бузково-фіолетовою, ніяк не змінившись із вчорашнього дня.
Ця думка змусила на мить заціпеніти, коли я зрозуміла, що минуло трохи більше двадцяти чотирьох годин, перш ніж я знову тут опинилася. А за насиченістю подіями, наче ціла вічність! І подій наче й не ставало менше. Навпаки, вони накочувалися, наче снігова куля, захоплюючи, тягнучи за собою все нові й нові, аж поки в кінці не розчавлять мене гігантською дупою, наближення якої я відчувала вже тепер.
Саме тому, почувши шум у коридорі, не стала сидіти на місці і, підстрибнувши, кинулася до дверей. Якщо вже мене в це втягнули, то хоч буду в епіцентрі подій, а не нидітиму за лаштунками.
Але… яким же ж було моє здивування, коли я, прокравшись у коридор та заглянувши у зал навпроти, побачила, як захекані хлопці примотують до стільця липкою стрічкою… типа, який погрожував мені перед появою Деменція.
Значить, він не втік, а увесь час за нами стежив. І моя підозра, що підіслав його Валентин, а не бабуня чи Дем, щойно знайшла своє підтвердження.
