Серце з попелу - Тейлор Грін

— Якщо ти знову зібрався мене викрадати, — втомлено вимовила, дивлячись на Дема з-під лоба, — то…

І замовкла, спантеличена несподіваною думкою. Єдиний, кому ми встигли розповісти про Діану, - Валентин. Невже той чоловік з “попередженням” був від “Золотого братства”? 

— То що? — зацікавлено спитав Дементій, зупинившись на відстані кроку. 

— Ш-ш-ш, — зиркнула на нього роздратовано, а тоді заплющила очі. 

Так краще думалося, і темний вивчаючий погляд не відволікав майже. 

Значить, у викраденні Діани таки замішаний цей їхній мажорний орден придурків, якщо зібрати докупи всі факти, які просто ідеально поєднуються між собою. 

А мій брат під підозрою, тому, що… в компанії Валентина. Реакція останнього була красномовнішою за слова, тоді як Барбарис навіть бровою не повів на жодне з імен. 

Здається, “Золоте братство” не те, чим хоче здаватися, і це не просто елітна компашка студентів. Що, звісно ж, було лише припущенням, і я навіть не знала, чи хочу аби вони виявилися правдивими хоч на частинку.  

— З тобою все добре? — знову озвався чоловік, змусивши сердито розплющити очі. 

— Помовчати секунду можеш чи ні? — буркнула, відштовхуючись спиною від огорожі. — В мене й так мозок від інформації закипає, а ти мене збиваєш. 

Мене вже мало хвилювала несподівана поява колишнього викрадача. Більше цікавили нові події, з погрозами і залякуванням. 

Я заходила взад-вперед, масажуючи скроні та намагаючись упіймати думку, яка ніби крутилася десь на задвірках свідомості, але ніяк не хотіла формулюватися. Наче щось важливе упустила… 

— То думай вголос, — гмикнув Дем, спостерігаючи за моїми метаннями з посмішкою. 

Весело йому, бачте! Ну, побачимо-побачимо…

— Все сходиться на цьому братстві, — випалила, зупиняючись. — Валентин прислав цього типа з ножем, щоб залякати мене. Я в цьому майже переконана. Але… воно ніяк не в’яжеться зі словами Розалії. Чи вони… Вони могли діяти за її вказівкою?! Не думаю… Бабуня і ці засранці… Вбивство Діани… Щось воно ніяк не складається…

Слухаючи мене, Дем все більше хмурився, давно забувши про глузливу посмішку. А після згадки Діани в цьому мозковому штурмі, взагалі напружився.

— Так, стоп, — нарешті гаркнув та різко здійняв руку, перехоплюючи мене за лікоть. 

А тоді розвернув до себе та пильно вглядівся в обличчя.

— Що за чортівню ти несеш? І як ти взагалі у все це влізла за один день?!

Точно! Мені потрібно туди пробратися, щоб вияснити все зсередини!

— Ти геній! — радісно ляснула його по грудях долонею, за що отримала ще один похмурий погляд. — Я вступлю в те кляте Братство і виясню все про Діану зсередини!

— Що? — видихнув шоковано. 

— Ти ж її шукаєш? — спитала, схиливши голову на бік. — Але йдеш не тим шляхом, бо Барбарис не винен. От з'ясую все, скерую тебе подалі від нас і арівідерчі! До речі, сподіваюся, що ми шукаємо не почвару, яку ти увіковічнив на нозі? Бо інакше це я тебе поховаю в своєму дворі за пережитий стрес через сороколапу улюбленицю. 

— Роздивлялася мене, коли я був у душі? — здійняв брову Дем. — І як, сподобалося? 

— Проїхали, — перебила його помахом руки та діловито прокашлялася.  

І під його іронічним поглядом коротко переповіла усе те, що знала та почула від бабуні й Валентина, змусивши таки чоловіка задуматися. 

В кінці розповіді навіть мене відпустив, прихилившись до огорожі. 

— І яким чином ти збираєшся проникнути туди? — зацікавлено запитав, здіймаючи на мене погляд. 

— В них не буде вибору, — вперши руки в боки, гордо здійняла підборіддя. — Бо ти знову мене викрадеш. 

Такого Деменцій точно не очікував, судячи з того, наскільки витягнулося в нього обличчя. Ну, що поробиш, така вже в нього доля. 

— І телефон мені віддай, знадобиться, — швидко додала, простягаючи руку. — Ти ж узяв його з собою, правда?

Він дивився на мене, наче на божевільну. Я ж навпаки, - була впевнена в своїй правоті як ніколи в житті. Тим більше, якщо вдасться позбутися Валентина і ко в житті брата, це буде приємним бонусом. А я впевнена, що Борис, яким би йолопом він не був, зв’язуватися з криміналом не стане. Тим більше, коли дізнається, що опинився крайнім.

 — Ти думаєш, це все гра? — раптом запитав Дементій, ступаючи вперед, до мене. — Чи намагаєшся прикрити зад свого брата? 

Гра? І знову про Бориса?! Здається, ми це вже прояснили. Він узагалі мене слухав?!

Але чоловік, здавалося, був налаштований серйозно. В його погляді раптом з'явилося щось... справжнє, вороже. Те, що він до цього старанно приховував.

— Я на власні очі бачив цього сучого сина і його сране авто біля нашого дому, — виплюнув Дем, змусивши мене здригнутися. — А знаєш, що було потім?

Він уже ледь не гарчав, нависнувши наді мною, пропалюючи божевільним поглядом, від якого мурашки розбігалися шкірою. Така переміна шокувала. І я навіть не спромоглася на відповідь, лиш хитнула головою, не відводячи очей. Боялася, що зупиниться, і не розкаже правди. 

— А потім будинок загорівся, — продовжив тихіше. — Згорів дотла, наче промаслена коробка. Пожежники гасили вже руїни. І, що найцікавіше, на цих руїнах знайшли тіло…. те, що від нього залишилося. Обвуглені кості зі…

На його обличчі застигли всі емоції... ненависть, лють і... розгубленість. Наче він сам не до кінця вірив у те, що сказав. Наче... чекав, що я знайду підтвердження тому, що це все - неправда. 

В очах на мить затьмарилося від почутого, але коли похитнулася, на плечі лягли важкі руки, здавлюючи, фіксуючи. І здалися мені в той момент кайданками, бо й так не вистачало повітря. У вухах шуміло, а від думок, що вирували в голові, я наче задихалася.  

Невже мій брат справді когось убив? Ні, він не зміг би. Це знову якась помилка, просто непорозуміння…