Серце з попелу - Тейлор Грін
Навіть якби Борис був під дією якоїсь хімії, все рівно не зміг би вбити людину. Я була в цьому впевнена майже на сто відсотків.
Від почутого я звісно ж розгубилася, та в цій історії було надто багато дивного і нелогічного, щоб прийняти її як дане. І це мене дратувало.
— Якщо Діана загинула в пожежі, — мовила я, здійнявши на Дема погляд, — то чому ти був упевнений, що Борис тобі її поверне?
— А чому ти думаєш, що я тобі про все розповім? — криво всміхнувся.
Ну, звісно ж, не розповіси!
Роздратовано скинувши його руки з плечей, відступила на крок та націлила на нього вказівний палець з наміром усе-усе виговорити, що думаю про їхні з бабунею методи приховування секретів. Та почула за спиною шурхіт коліс по асфальту, а тоді похмуре обличчя Дема освітили фари. Спантеличено озирнувшись, я побачила нарешті автомобіль Бориса. А швидко він сьогодні…
Доки я, склавши на грудях руки, притупувала ногою, іномарка зупинилася перед замкненими ворітьми. Скло з пасажирського боку опустилося, спалахнуло світло в салоні, і я побачила не зовсім тверезу, але задоволену, пику братика.
— Відчиниш, раз уже там стоїш? — поцікавився, нахилившись убік.
— Кришку труни тобі зараз відчиню, немічний! — відгаркнулася. — Ноги тобі природа для краси прикрутила? Чи вони в тебе зайві?
Зрозумівши, що діждеться від мене хіба грудки землі, Барбарис важко зітхнув і все ж за мить вибрався з авта. А тоді, похитуючись, побрів до воріт.
— Чувак, я тобі як той, хто з нею дев'ятнадцять років прожив, кажу, тікай поки не пізно.
До кого це він?
Озирнувшись, із подивом наткнулася на Деменція, що так і застиг, продовжуючи стовбичити позаду мене. І напружено стежив за Борисом, ненависним поглядом пропалюючи його спину.
— Та ти глянь на нього, — прошепотіла, вказуючи в бік воріт, ніби він і так не дивився. — Дурне, але цілком безневинне, бачиш?
— Ти кого там дурним назвала? — відгукнувся брат.
— Ой, та заїжджай уже, господи! — гаркнула, змахнувши рукою.
Не вистачало ще, щоб Дем не витримав і кинувся витрясати з цього п'янючого тіла якусь інформацію. Все, що з нього можна зараз витрусити, - це випиту текілу. Як він узагалі в такому стані умудряється не потрапляти в аварії, - загадка для мене. Треба таки якось натякнути татові, що пора братику ноги потренувати кілька тижнів.
— Не зачиниш ворота, замкну тебе надворі, — Гигикнувши з вікна, показав мені язика Борис, і його авто нарешті сховалося на подвір'ї.
А я з перекошеною, але переможною, посмішкою розвернулася до чоловіка.
— Бачив? — розвела руками. — Ти ж не думаєш, що оцей… міг убити Діану та підпалити будинок? Він навіть кальян не з першого разу розпалює.
Судячи зі стиснутих щелеп та непроникного погляду, Деменцій все ще вірив у здібності Барбариса куди більше за мене. Може, запропонувати йому пожити з нами кілька днів, щоб зміг переконатися?
— Я не сказав, що тіло в будинку належало моїй сестрі, — нарешті вимовив, опускаючи погляд на мене.
І примружився, певно, помітивши здивування на моєму обличчі.
А як тут не дивуватися, коли я щойно дізналася не лише про те, що Діана - не сороконіжка, а й про те, що… вбили ще когось?!
Доки я кліпала очима, намагаючись переварити отриману інформацію, чоловік зрозумів, що знову сказав лишнього і вирішив звалити, нічого не пояснюючи. Та цього разу йому не пощастило, бо замкнути мене було ніде. І, недовго думаючи, я кинулася слідом, встигнуши застрибнути на пасажирське сидіння, перш ніж він заблокував би дверцята.
Збагнула, що зробила, лиш тоді, коли мене огорнуло концентрованим ароматом шкіряного салону та самого Дема. Я повинна тікати від цього небезпечного чоловіка, але натомість сама ж лізу в капкан, наче нерозумне створіння.
— Ти що робиш? — спитав, зміривши мене невдоволеним поглядом, Дем.
Здається, він притримувався такої ж думки, здивований моєю нерозсудливістю.
— А ти що робиш? — глитнувши, невинно поцікавилась.
— Їду додому.
— Ти те жахливе місце називаєш домом? — здивувалася.
— Вилазь, — наказав, проігнорувавши запитання.
Але у відповідь на його темний погляд я лиш мовчки натягнула пасок безпеки тремтячими пальцями і примружилася. Заклацнувши його у кріпленні, здійняла брову, показуючи, що нікуди не піду, доки не розізнаю більше. Намагаючись не показувати своєї раптової невпевненості.
Досить вже по словечку мені вибовкувати. Потрібна цілісна картина.
Дем розвернувся в пів оберта, ставлячи лікоть на спинку свого сидіння, а тоді нахилився до мене, змушуючи відсахнутися. Схвильовано дивлячись йому у вічі, я не встежила за іншою його рукою. Здригнулася, коли запобіжник клацнув, і пасок почав скручуватися, ледь не вдаривши мене по підборіддю.
— На вихід, — прогарчав чоловік.
Здається, я не на жарт його розлютила. Очі стали ще темнішими, а обличчя зі страхітливим шрамом все ближче. Легені знову наповнилися його запахом, і я рефлекторно зажмурилася, ціпеніючи, коли теплий подих торкнувся губ… А тоді раптом ковзнув щокою, і я почула, як клацають дверцята з мого боку.
— Вали. — Низький голос вивів мене з трансу, і я спантеличено розплющила очі.
Серце в грудях калатало, наче збожеволіле.
Розуміння того, що Дем не збирався мене цілувати, а лиш відчинив дверцята, дійшло не одразу. Але. Чому я, окрім страху, відчувала ще щось незрозуміле... Воно було схоже на... розчарування?
