Серце з попелу - Тейлор Грін

Коли він знову сів прямо, дивлячись на вулицю крізь лобове скло, в очікуванні, коли ж я покину салон автівки, мене охопила злість. На себе, бо що це за дивна реакція на недоумка зі шрамом?! І на нього, бо якого біса приїжджати сюди і знову уникати пояснень?! 

Простягнувши руку, схопилася за ручку на дверцятах та різко потягнула на себе, захряскуючи їх. А тоді з викликом глянула на Деменція. Його примружений погляд мені за спину, а тоді у вічі, був красномовніший за слова. Так-так, гримання дверцятами - це заборонений удар “нижче пояса”, але нічого було намагатися мене отак нахабно виставити.

— Нікуди не піду, доки не розповіси усе, — заявила, не реагуючи ні на стиснуті щелепи, ні на зблідлі кісточки пальців, що, здавалося, зараз зламають кермо. 

І в підтвердження своїх слів, знову демонстративно потягнула за пасок безпеки, пристібаючись.

— Твоє право, — прогарчав крізь зуби.

А тоді крутнув ключ у замку запалювання, і авто, загарчавши, зрушило з місця. Це трохи похитнуло мою впевненість, бо їхати з ним кудись мені аж ніяк не хотілося, але й вистрибувати на ходу я не збиралася. І просити зупинитися не стала. 

— То… розповіси? — про всяк випадок перепитала. 

— Ні. 

Та що б тебе… 

Розчаровано видихнувши, відкинулася на спинку сидіння та склала руки на грудях. Ну, й добре. Прекрасно. Рано чи пізно тобі, Деменцій, доведеться здатися, бо я не здамся. Голосуватиму з плакатом під вампірським маєтком, стоятиму над тобою, доки ти спатимеш, волатиму під дверима в ванну кімнату…

— Ми що, справді їдемо до того будинку? — запитала з сумнівом, стежачи за дорогою. 

— Так. 

— Телефон віддаси?

— Обійдешся. 

Та що ж ти за людина така, га?!

Половину дороги я намагалася його розговорити, а іншу половину - вбити поглядом, але ніщо із цього не подіяло. Він, наче надлюдина, стійко витримував мій словесний потік, навіть не реагуючи на нього. 

Жоден м'яз не сіпнувся ні на запитання про сестру, нуль реакції на Розалію, навіть коли спробувала вивідати, звідки цей страхітливий знак у нього від скроні до вилиці. Лиш зиркнув своїми темними очима на мить, а тоді міцніше стис кермо та прибавив швидкості. 

Коли виїхали за місто, настрою теревенити з собою в мене вже майже не залишилося. Чим ближче ми були до маєтку, тим більше думок роїлося в моїй голові. Як я добиратимусь назад? Чи не вирішить Дем знову замкнути мене в якійсь кімнаті з павуками? І як, бляха, змусити цього недоумка заговорити?! 

— В мене завтра, між іншим, важливий семінар з економіки, — повідомила про всяк випадок. — Тож…

— Це не мої проблеми, — перебив мене чоловік. 

А як тільки я розкрила рота, різко крутнув кермом, заїжджаючи в знайому алейку між тополями. От ми й на місці… А далі що?

Авто під'їхало до темного, загрозливого силуету старого дому та загальмувало перед входом. Деменцій, заглушивши двигуна, сховав ключі до кишені та похмуро повернувся до мене.

— Няньчитися з тобою я більше не збираюся, і сюди тебе не кликав. Тому як насидишся, вали нахрін. 

Він дістав щось із бардачка і жбурнув мені на коліна, а доки я ловила предмет, відчинив дверцята, вибрався назовні та від душі ними хряснув, змусивши мене здригнутися. 

— Козел, — пробурчала у відповідь, намацуючи річ, що таки вивалилася з рук від несподіванки. — О, мій смартфончик!

Миттю забувши про Деменція, розблокувала телефон і зі сльозами радості на очах побачила там сотні сповіщень зі соцмереж, і пропущені дзвінки, і повідомлення. Ну, мед на душу! 

Однак, не встигла я відкрити першу смс, як прийшло сповіщення про низький заряд батареї, і це моментально повернуло мене до реальності. Але, виглянувши у вікно, я зрозуміла, що мого викрадача вже й слід простиг. І що мені робити? Викликати таксі та звалити чи все ж іти до кінця? 

Відкинувшись на сидінні, я деякий час задумливо роздивлялася темні вікна будинку, а тоді зітхнула і, сховавши телефон до кишені куртки, вийшла з автівки. 

Ніч. Повний місяць. І я, знову біля маєтку Дракули. Останнім часом, у мене не життя, а суцільний трейлер до жахастика. Не вистачає тільки органного супроводу. 

Намагаючись не вдивлятися в темряву навколо, швидко рушила сходами вверх, до вхідних дверей. Однак, надія на те, що Деменцій виявиться привітним господарем розбилася об замкнені двері. Серйозно? Залишив мене вночі на вулиці? 

Схоже, прогнати мене він намірився цілком серйозно. Навіть телефон віддав, розраховуючи, що радість від цього затьмарить будь-яке бажання порпатися в його житті. Ну, це майже спрацювало. Але оці замкнені двері звели весь його план нанівець. В мене буквально друге дихання відкрилося від бажання дізнатися правду. 

Рішуче крутнувшись, я спустилася на кілька сходинок вниз, переконалася, що так мене краще видно з усіх вікон на цій стороні будинку, і всілася на голий бетон. Можна було б у автівці почекати, але це не так драматично, і мене там до ранку точно ніхто не помітить. 

— Щоб тобі… не спалося, — пробурчала, накидаючи каптур та запихаючи руки до кишень. 

І тут я почула тихе цокання, від чого морозцем по хребту повіяло. Та не встигла запанікувати, коли побачила дві чотирилапі постаті, що обережно підіймалися сходами. Добермани зупинилися, відчувши мій погляд, принюхалися. 

— Привіт, хлопці, — зітхнула я. — Вас, я бачу, теж холодними осінніми ночами до оселі не впускають? 

Собаки перезирнулися, а тоді підійшли ближче, заходившись вже сміливіше обнюхувати мої кросівки, джинси та простягнуту руку. Один із них навіть спробував дістатися до обличчя, і я засміялася, відчувши на щоці дотик мокрого носа. 

— Ну, фу, не можна, — лагідно насварила, торкаючись пальцями гладенької шерсті між загостреними вухами. — Який хороший хлопчик!

Не зрозуміла, як, але вже за кілька секунд опинилася між важкими тушками, що повмощували голови в мене на колінах. Хоча, так було куди тепліше, і я з задоволенням чухала їх за вушками, дивлячись у небо.