Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

А кінотеатр мало не розвалився од реготу глядачів. "Минула вже ціла епоха! Шістдесят два роки! — подумав Майя. — Скільки пристрасті й захоплення! Скільки ненависті, надій, брехні! А нині — всьому кінець! Кінець! Подальші війни безглузді. А може, вони завжди й скрізь були безглузді. Ні війна чотирнадцятого—вісімнадцятого років, ані тим паче, ця; одне слово, ні ті, що були колись, ні ті, що вибухатимуть у майбутньому".

Та не встиг Майя пройти й кількох метрів по пляжу, як почув, що його хтось гукає:

— Містере Майя! Містере Майя!

Він обернувся. То був Габей. Він засапався, бо швидко біг, щоб наздогнати Майя. Він простяг Майя руку. Майя здивовано потис її.

— Мені дуже подобається ваша французька манера тиснути один одному руку при кожній зустрічі, — сказав Габей. — Від цього віє щирістю.

Він дивився на Майя з такою усмішкою, ніби той був його давній приятель.

— Куди ви йдете?

— Додому, — усміхаючись, відповів Майя.

— Куди це додому?

— В Сана. Я там мешкаю з товаришами в халабуді.

— Он як! — вигукнув Габей. Потім запитав: — Отже, ви вже не хочете евакуюватись?

— Я то хочу. Але ваші земляки не хочуть.

— Як? Може, капітан Фірі…

— Еге ж, — одказав Майя. І розповів йому всю історію.

Габей слухав і дедалі дужче супив брови.

— Мені дуже жаль, мені справді дуже жаль, — сказав він, почервонівши. — Ходіть за мною, — додав він, мить подумавши. Потім йому здалося, що він сказав це надто категорично, й пом'якшив тон: —Якщо маєте бажання, то ходіть зі мною…

Вони пішли назад — туди, де в чергах стояли томмі. Кілька кроків Габей ішов мовчки.

— Як вам подобається ця війна?

Він сказав це таким тоном, неначе запитував: "Як вам подобається цей фільм, ця вистава, цей чай?"

— Справжнє паскудство.

Габей показав на кораблі, черги томмі, на зруйновані вілли.

— Найприкріше те, — мовив він півголосом, — що все це — марнота марнот.

Майя скоса глянув на нього. Як він, Габей, такий юний, здоровий може про таке думати!

— Що ж воно буде, коли вже й англійці почали отак міркувати?

Габей зареготав:

— Oh, you French! .

Він сміявся щиро, нестримно, і Майя теж зареготав. На якусь мить їм здалося, що руїни Брей-Дюна, кораблі, війна — все щезло, залишились тільки вони обидва, двоє молодих людей, які йшли поруч по пляжу, залитому сонячним промінням, і весело сміялись.

— Розкажіть, що було з вами після того, як ми попрощалися, — попросив Габей.

Майя розповів. Коли він згадав про рудого ад'ютанта, Габей урвав його:

— Я знав цього чоловіка. Це був старшина першого класу. Прізвище його Вейнрайт. Зразковий солдат. Двадцять років служби в Індії, хрест Вікторії в сімнадцятому році. Два роки тому його мало не звільнили через одну історію. Один його молодий підлеглий, на ймення Сміт, хотів вислужитись… Вейнрайт був зразковий солдат. Така безглузда загибель!

— Смерть завжди безглузда.

— Так, — сказав Габей, повертаючи до Майя своє лице. — Тим паче, коли добре не знаєш, за що вмираєш.

Вони підійшли до колони томмі. Габей пішов поговорити з офіцером. Офіцер обернувся й уважно подивився на Майя. Трохи згодом Габей і Майя стали в кінець колони.

— За півгодини підійде наша черга, і ми сядемо в одну з цих маленьких шлюпок.

Майя глянув на годинник. Чверть на сьому. В цю мить колона ворухнулася і посунулася вперед на кілька сантиметрів.

— Чому так мало шлюпок?

Габей усміхнувся.

— Бо такої евакуації ніхто не передбачав.

Майя почав розглядати томмі, що стояли довкола. Більшість були без головних уборів, без зброї, без ранців. У довгих штанях і широких блузах вони скидались на туристів або спортсменів, що зібралися у веселу подорож пароплавом. Застромивши руки в кишені, вони майже не розмовляли і з байдужим виглядом курили сигарети. В голові колони, лицем до моря, стояв офіцер,— той самий, з яким щойно розмовляв Габей. Коли підпливала шлюпка, він робив рукою знак. Один за одним томмі відривалися від колони, заходили в воду й сідали в шлюпку. Коли в шлюпці сиділо шестеро чоловік, офіцер підіймав руку і не пускав наступного томмі, поки шлюпка не повернеться другим бортом.

— Тепер наша черга, — сказав Габей.

Майя дивився вслід маленькій зеленій шлюпці, що дуже повільно відпливала од берега. На щастя, море було спокійне.

— Нам краще було б стати в іншу чергу, — сказав Габей. — Ми стоїмо до он того вантажного судна з млиновим колесом збоку. Клята стара калоша. І де тільки вони її викопали!

Томмі, що стояв попереду, обернувся:

— В Портсмуті, сер. Я бачив це судно, коли був маленький.

Габей усміхнувся.

— О! Це судно набагато старіше, ніж те, яке ви бачили.

Томмі примружив одне око.

— Ваша правда, сер. Я переплутав його з "Вікторі".

Габей засміявся.

Маленька зелена шлюпка повільно наближалась до берега.

— То станьмо в іншу чергу, — півголосом мовив Майя.

Габей якусь мить повагався.

— Тепер уже пізно, — тихо відказав він. І голосно додав: — А втім, я гадаю, це такий же хороший корабель, як і будь-який інший.

Офіцер, який керував посадкою, подав знак. Габей був третій, Майя — четвертий у черзі. Щоб дійти до шлюпки, треба було забрести в воду майже по коліна. Майя подумав, що, мабуть, набере в чоботи води.

Він рушив уперед.

— А ви справді француз? — раптом спитав його офіцер, що наглядав за чергою.

Майя дивився на нього і не знав, що йому відповісти. Хіба не видно по формі? Хіба Габей йому не пояснив?

Габей обернувся.

— Він зі мною.

— Він не схожий на француза, — сказав офіцер.

"Якийсь ідіот", — подумав Майя.

— Я його знаю, — відповів Габей.

— Він не схожий на француза, — правив своєї офіцер.

— Я його знаю, — рішуче повторив Габей.

Офіцер опустив руку. Це був один із тих, кому Майя нещодавно показував папірець від капітана Фірі.

Майя сів у шлюпці поруч з Габеєм, задоволений, що не набрав у чоботи води.

Шлюпка почала розвертатись на місці. Здавалось, вона от-от піде на дно разом з пасажирами. Але вона все-таки пливла, підштовхувана вперед повільними ударами весел. Майя бачив, як офіцер на березі знов опустив руку. Зараз уже важко було розгледіти риси його обличчя.

— Чому він мене питав, чи я француз? Хіба він сам цього не бачив?

— Я сказав йому це ще раніше.

— То в чому ж річ?

— Не знаю. Те, що здається нелогічним, містере Майя, ніколи не збиває з пантелику англійця, — з усмішкою додав Габей.

Нарешті, шлюпка пристала до судна, вивантажила томмі й знову попливла до берега. Майя слідом за Габеєм підіймався трапом на судно. Зблизька воно здавалося набагато більшим.

На горішньому кінці трапу морський офіцер розподіляв людей на палубі. Коли Майя проходив повз нього, той глянув на його форму, але не сказав ні слова.

— Наше місце на кормі, — мовив Габей.

Палуба була забита солдатами. В трюмах теж, мабуть, їх повно, і вони тісняться в задусі, в темряві.

На щастя, Майя і Габей ішли останні. Вони поминули спарений кулемет на вертушці, цівки якого були спрямовані в небо. Десь на кормі мав бути ще один.

— У нас є чим захищатись…

Габей скривився.

— Найкращий захист — це гвинт, що швидко крутиться. А таке млинове колесо…

Дошки під ногами були теплі від сонця. Майя огорнув приємний запах свіжої фарби, смоли та моря. Він з насолодою вдихав його. Хоча судно стояло недалеко від берега, проте вітер здавався тут свіжішим. Майя пригадав маленькі пакетботи, що в мирний час курсували між Дьєпом та Нью-Хейвеном. Скільки він на них наплавався!

Як тільки Майя опинився на судні, в нього склалося враження, що він дихає вже іншим повітрям, що він уже не у Франції й що до Англії звідси рукою подати.

— Ви чуєте? — спитав Габей.

Майя розплющив очі. Габей сидів на палубі. Майя прислухався. Цей звук він упізнав би серед тисячі інших. Це скрипів якірний ланцюг.

— Ви хочете спати? — спитав Габей і підвівся. — Піду подивлюся, що де робиться.

І пішов, переступаючи через розпростерті на палубі тіла.

— Прошу, сер…

Томмі, який говорив з Габеєм про кораблі, тримав у руці два рятувальні пояси.

— А цей я дам капітанові, коли він повернеться.

— Дякую, — відповів Майя, кладучи пояс біля себе.

— Є наказ негайно надіти пояси, сер.

— Я не проти, але в ньому страшенно незручно.

— Навпаки, сер, коли лежати, то м'якше в боки.

— Що сталося? — вигукнув Майя, почувши, що палуба під ним заходила ходором.

— Нічого, сер, це закрутилося млинове колесо.

— О боже! — зітхнув Майя. — Як довго нам доведеться слухати цю музику?

— Мине, звичайно, чимало часу, поки воно промеле віддаль до Дувра.

Кілька солдатів голосно засміялися. Майя теж посміхнувся.

— Як вас звуть?

— Аткінс, сер.

— Дякую, Аткінсе.

Шалене "та-та-та" розпанахало тишу — неначе застукотіла велетенська швейна машина, і Майя, рвучко підвівшись, зрозумів, що був заснув. Розум його почав гарячково працювати, але Майя все одно не міг зрозуміти, в чому річ.

— Що сталося?

— Юнкерси, сер. Нас атакують.

Майя підхопився на ноги.

— А де капітан Габей?

— Він ще не повернувся з корми, сер.

Високо в небі, осяяні призахідним сонцем, снували юнкерси. Майя нарахував їх п'ять.

— Спочатку їх було шестеро. Та один уже скинув бомби й полетів.

— Коли?

— Тільки що, сер. Ви спали. Кулемети били по ньому, коли він ішов у піке, але це його не дуже турбувало.

— А бомби близько впали?

Аткінс скривився.

— Одна впала ярдів за десять…

Майя глянув на берег.

— Ми одпливли ще зовсім недалеко.

Спарені кулемети зататакали знову. Нескінченне "та-та" видалося Майя неймовірно повільним. На якусь секунду воно вмовкло, і Майя виразно почув приглушене цокотіння. То стріляли кулемети на кормі. Почувся свист, пронизливий, страшний, що дедалі наростав і наближався із страхітливою швидкістю. Майя ліг на живіт.

— Мимо, — сказав Аткінс.

Голова його лежала за кілька сантиметрів від голови Майя. На палубі зчинилась метушня. Томмі почали підхоплюватись на ноги.

— Всім лежати! — крикнув хтось владним голосом.

Кілька томмі лягло знову, але більшість стояли. Кулемети замовкли.

— Який із цього толк, що ми лежатимем, — зауважив Аткінс.

— А цього разу ви бачили, як падали бомби?

— Ні, сер.

— Вони впали далеко попереду, — сказав маленький і тонкий томмі з великими чорними очима на дівочому обличчі.

В небі ще кружляло чотири юнкерси. Вони явно не поспішали. Озвалися зенітки на есмінці, що проходив на відстані одного кабельтова. Але невеличкі білі хмарки з'являлись значно вище од літаків.

— І як на те — жодного винищувача!

Аткінс примружив око.

— Пізно, сер.