Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Зайдіть в евакуаційне бюро й запитайте капітана Фірі. Він, можливо, зможе зайнятися вами.

— Евакуаційне бюро?

— Так. Ідіть прямо до пляжу, зверніть ліворуч і ярдів за шістдесят — побачите рожеву віллу.

— Як ви сказали: капітан…

— Фірі, Джеральд Фірі. Його легко впізнати: це найменший офіцер у всьому батальйоні.

— Він і справді такий маленький?

— О, ні, — заперечив Габей. — Він не такий уже й маленький, просто всі офіцери батальйону дуже високі.

Майя зареготав. Габей здивовано глянув на нього й теж засміявся.

— Well — мовив він, раптом прибравши поважного вигляду, — він приблизно вашого зросту. В нього є маленькі вусики, схожі на зубну щітку.

— До побачення.

— До побачення, містере Майя.

Майя пірнув у натовп. І знову почув голос Габея:

— Англійці праворуч! Французи ліворуч!

Він озирнувся. Габей широко вимахував руками. З невинним виразом очей і дівочим рум'янцем на щоках він схожий був на ангела, який, стоячи на воротях раю, наводить порядок між померлими. І визначає вибраних. "А сьогодні вибрані — всі англійці", — подумав Майя.

Він сподівався побачити невеличкий порт, набережну або принаймні мол, котрий міг правити за дебаркадер, велетенські кораблі біля причалів, людей, що деруться вгору по трапах. Але натомість побачив широчезний пляж, що тягся праворуч і ліворуч, скільки сягало око. Неподалік, захищені від морських бур невисоким муром, стояли гарні вілли. Замість кораблів стояли невеличкі старі вантажні судна. Одне з них мало старовинне колесо з лопастями. А трохи пооддаль борознили води два маленьких есмінці.

На пляжі чекали своєї черги томмі , вишикувані довгими паралельними колонами. А трохи далі, по ліву руку, за місцем посадки, стояли французи. Англійці праворуч, французи ліворуч! Як не дивно, але наказ Габея, який зустрічали на перехресті прокльонами, тут набув сили.

Море виблискувало проти сонця й було тихе, мов став. Три чи чотири зелені шлюпки перевозили на кораблі томмі. Кожна з них брала за раз не більше півдесятка душ. Майя сторопіло дивився на це видовище. Як можна такими темпами перевезти всю армію?

Знайомий гул літаків примусив його задерти голову. Одна за одною наближались трійки юнкерсів. Спочатку вони летіли на великій висоті, потім почали описувати широкі кола. Один з есмінців, що лежали в дрейфі біля берега, рвонув з місця і помчав у відкрите море. Він плив зигзагами, залишаючи за кілем глибокий слід. Раптом озвалася зенітна артилерія.

Вона била звідусіль: з есмінців, з вантажних суден, з пляжу, з дахів будинків. Стояв пекельний гуркіт. Блакитне небо вмить укрилося безліччю невеличких білих хмаринок, що з'являлися, здавалось, за кілька сантиметрів од літаків, тяглись слідом за ними й танули одна за одною. Раптом над пляжем прокотилось несамовите "ура!", яким англійці й французи привітали канадських винищувачів. Цікаво, що вони з'явилися з боку континенту, неначе їхні бази містилися десь на сході. Стрій юнкерсів одразу розпався, розділився навпіл, неначе розпустила пелюстки гігантська квітка. Одні повернули в бік винищувачів. Інші, збившись докупи, шугонули вниз, до моря.

На мить запала тиша. Пляжні зенітки змовкли. Тільки вдалині, захлинаючись, били гармати есмінців. Майя глянув угору й тут же опустив очі: його засліпило сонячне світло. Зрештою, винищувачі летіли так високо, що їх майже не було видно.

Раптом Майя відчув, що його хтось схопив за руку.

— Поглянь! — мовив чийсь голос біля самого вуха. —Поглянь!

То був маленький, худий піхотинець. Він тремтів од страху, витріщивши очі в бік моря.

— Поглянь! — повторив він. — Ти тільки поглянь!

Майя вивільнив руку й подивився на море.

Все сталося так швидко, що він зразу навіть не збагнув того, що побачив. Від трьох юнкерсів, що саме пролітали над одним з есмінців, раптом відокремився літак, шугнув униз на здобич й тут же вирівнявся. Майя побачив, що від нього одірвалось три цяточки. Мешканець Безьє мав слушність. Здалеку бомби схожі були на послід. Три маленьких шматочки посліду гігантського птаха. Майя побачив, як біля есмінця вгору знялися три високих фонтани. За хвилину другий юнкере зробив віраж, перехилився на крило й пішов у піке. Почувся, глухий удар. Над есмінцем знялося полум'я. Есмінець зупинився. Третій юнкере теж шугнув униз. Знов почувся глухий удар. Есмінець гойднувся, на якусь мить випростався і, ніби знесилившись од величезного напруження, ліг на бік.

Майя відчув, що хтось знову схопив його за руку. Це був той самий піхотинець. Він тупав ногами, кусав пальці, і очі його горіли якимось дивним вогнем.

— Ага, дістав у зад! — радісно приказував він. — Ага, дістав у зад!

— Це англієць? — спитав Майя, висмикуючи руку.

— Ні, — відповів хтось спокійним голосом за його спиною. — Це француз. Я добре бачив його прапор, коли він підпливав до берега.

— Дістав у зад! — повторив піхотинець.

Від усієї його постаті віяло чимось урочистим.

— Можна подумати, що ти цьому радий, — сердито мовив Майя.

— Облиш його, — сказав той самий спокійний голос, — це ж цинік.

Раптом зчинився неймовірний галас. Очевидно, зенітки есмінця підбили одного з юнкерсів. Він важко летів до берега. Летів низько, повільно, можна сказати, повз у повітрі. З усіх кінців містечка залунала шалена стрілянина.

Серце в Майя трохи не вискочило з грудей. Він стиснув кулаки й ладен був віддати десять років свого життя за те, щоб збити цей літак. Озирнувся довкола, чи немає поблизу якої зброї. Якийсь англійєць за два кроки від нього цілився в літак з гвинтівки. Майя мало не вирвав її в того з рук. Томмі стріляв, майже не цілячись. "Якби він влучив! — пристрасно подумав Майя. — Нехай юнкере упаде на наші голови, нехай екіпаж розіб'ється, а з ним загину і я — велике діло!" Юнкере летів так низько, що льотчики, мабуть, чули галас натовпу. Він летів якось невпевнено, перевалюючись з крила на крило, ніби гріб повітря. "Впади! Впади! — повторював Майя. — Господи! Зроби так, щоб він упав!" Пролітаючи над пляжем, юнкере захитався ще дужче. Кулемети й рушниці палили в нього звідусіль. Нараз із сотень горлянок вихопився могутній, нелюдський крик. Літак, здавалось, зупинився й повис у повітрі. Та раптом він набрав швидкості й зник за дюнами. Стрілянина вщухла й тієї ж миті запала тиша, така глибока, що здавалась майже неприродньою. Майя був розчарований, здивований і лютий на себе самого. Адже він щойно хотів пожертвувати своїм життям! Протягом якоїсь секунди прагнув цього всією душею!

Він стояв непорушно, і, хоч був у самій тільки сорочці, йому стало страшенно жарко, аж на чолі в нього виступив піт. Повернувши голову ліворуч, побачив рожеву віллу, про яку говорив Габей. Він зайшов досередини. Вестибюля у віллі не було. Надвірні двері відчинялись просто до кімнати з великими вікнами, що правила водночас за їдальню і салон. Стіни були пофарбовані в світлі тони, велике дзеркало на каміні відобразило Майя на повен зріст. Він згадав, що сьогодні вранці вже дивився в дзеркало у тому будинку, де стріляв у щура.

Вілла ніби зовсім не постраждала. Господарі, очевидно, давно вивезли частину меблів, а те, що лишалося — невеличкий столик, двоє крісел, три чи чотири стільці, — були акуратно розставлені в кімнаті.

За стіною почувся чийсь голос. Майя відчинив двері. Там була кухня, маленька й досить темна. Біля плити порався томмі. Він стояв спиною до Майя. Другий томмі, чиє руде волосся палало в напівсутіні, непорушно сидів на краєчку стільця за столом з білого дерева. В одній руці він тримав чашечку, з якої невеликими ковтками пив чай, а в другій — сигарету.

— Добрий день, — привітався Майя.

— Добрий день, — буркнув рудий.

А той, що стояв біля плити, навіть не обернувся.

Майя зачинив за собою двері й зайшов до кімнати. Рудий знов почав сьорбати чай і затягуватись після кожного ковтка сигаретою, неначе сенс усього його життя полягав у сумлінному виконанні цього ритуалу. Весь його вигляд свідчив про те, що це був не просто звичайний обід після тяжкої праці, а щось набагато важливіше, священне. Він сидів на краєчку стільця, випнувши груди й розпроставши плечі — як на муштрі.

— Можна у вас попросити чашку чаю? — звернувся до нього Майя.

Рудий удавав із себе ображеного.

— Я не кухар, — сухо відповів він.

Коли він ніс до рота чашку з чаєм, Майя помітив на його рукаві золоту нашивку ад'ютанта. Запала тиша.

Кухарем був, мабуть, той, що стояв біля плити. Але Майя бачив тільки його спину. А до спини звертатися він не хотів.

— Можна попросити у вас чашку чаю? — голосно повторив Майя, щоб його почув той, що стояв біля плити"

— Ви до мене звертаєтесь? — обернувшись, усміхнувся солдат. У нього було приємне, юне, все в ластовинні обличчя.

— Так.

— Гм!

Солдат крутнувся на підборах і знову прибрав попередньої пози.

У кімнаті запала тиша. Рудий пив чай і затягувався після кожного ковтка сигаретою. Обличчя його було якесь пусте, бездумне. Солдат біля плити грюкав каструлями. Що мало означати його "гм"? Відмову чи згоду дати Майя чаю? Майя ще трохи почекав, потім вирішив, що час іти геть.

— Прошу, мосьє, — мовив солдат. І простяг Майя чашку чаю на блюдечку. Слово "мосьє" він вимовив на французький лад, на обличчі його засяяла усмішка.

— Дякую, — сказав Майя і, ковтнувши чаю, скривився. — А цукру у вас не знайдеться?

— Боюсь, що ні, — відповів солдат, потім додав по-французькому: — Нічого не вдієш — війна! — і гучно зареготав, наче сказав бозна-який дотеп. Слово "війна" він вимовив надзвичайно розтягнено.

Рудий навіть очей не підвів. Майя повернувся до нього.

— Чи не могли б ви мені сказати, де я можу знайти капітана Фірі?

— Не знаю, — буркнув рудий.

Майя знову ковтнув чаю. В нього не залишалось ніякого сумніву, що це і є та сама рожева вілла біля пляжу. Не може бути, щоб хтось із цих двох не знав капітана Фірі.

— Чи не могли б ви мені сказати, — голосно повторив Майя, звертаючись до того, що стояв біля плити, — де я можу знайти капітана Фірі?

Той, що стояв біля плити, обернувся.

— Ви мене питаєте?

— Так.

— Гм!

— Я вас питаю, чи знаєте ви капітана Фірі?

— Я вас зрозумів.

— То скажіть: ви його знаєте?

— Гадаю, можна сказати, що я його знаю. Правду кажучи, — докинув він трохи згодом, — я його ад'ютант.

Майя здивовано глянув на нього.