Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Робер Мерль

УЇКЕНД НА ПІВДЕННОМУ БЕРЕЗІ

Переклад Григорія Філіпчука

Робер МЕРЛЬ

ЧОЛОВІКИ ПІД ОХОРОНОЮ

Роман

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Кімната без вікон, з кондиційованим повітрям. Стіни знизу до половини обшиті дубовими панелями. Вгорі вони білі, на одній з них — єдина гравюра із зображенням сцени щеплення проти віспи на Кубі 1900 року. На підлозі — товстий палас, у який я, ступивши до кімнати, вгрузаю по самі щиколотки. Мені показують на великий стілець, у якому я, сівши, втопаю по стегна.

У кімнаті надовго западає мовчанка. Я прийшов сюди поговорити, але в моїх співрозмовників такий вигляд, ніби вони запросили мене не дуже охоче. Можновладці не люблять відмовляти собі в слові: вони воліють, щоб слухали їх, а не слухати когось самим. Навіть більше, мені цілком зрозуміло, що я тут не зовсім персона ґрата. Ні я, ні те, що я маю сказати. Мені дають змогу понудитися. Щоб я спершу збагнув усю свою малість.

Вони всі троє мовчки сидять за овальним столом, надмірна ширина якого, гадаю, символізує ту відстань, що відділяє Владу від простого громадянина. У мене таке враження, ніби я, раптом помолодшавши, хоч від цього й не відчуваю ніякого задоволення, складаю іспит. А втім, дарма що я досвідчений і відомий невропатолог — усе одно запитую себе, чи зараз не провалюся. Найсмішніше те, що тут не ставиться на карту моя кар'єра: я прийшов сюди захищати загальні інтереси перед людьми, які за них відповідають.

Переді мною три чоловіки. Посередині — такий самий масивний і вугластий, як зведена у "федерально-фашистському" стилі будівля ХЕВ , державний секретар Метьюз. Праворуч від Метьюза — Скелтон, директор департаменту охорони здоров'я — здоров'я, якого, коли судити з його худющої постаті, нема і в нього самого. Ліворуч від державного секретаря — Кресбі, один із блискучих президентових радників.

І Аніта, звісно ж, має рацію. Сказати про Аніту, що вона просто "компетентна", — це однаково, що принизити її. Вона володіє величезними знаннями, за її гарненьким чолом, пишним, кольору червоного дерева волоссям і зеленими очима ховається крихітна обчислювальна машина, яка працює на вельми високому рівні.

Я заявляю це з цілковитою об'єктивністю. Було б неправильно сказати, ніби Аніта самолюбна. В неї така робота, що ми не можемо жити разом. Вона провідує мене в моєму будинку на Уеслі-Хейтс вечорами двічі або тричі на тиждень і зовсім не приходить, коли в Білому домі починається криза. Мушу не без прикрості зауважити, що високі дружинині справи не дуже добре позначаються на частоті моїх любощів.

Саме через Аніту я й попередив президента про небезпеку енцефаліту-16, і президент зреагував: обминувши ХЕВ, він зобов'язав Кресбі довірити мені створення комісії для вивчення цієї недуги.

Моя конфіденційна доповідна записка лежить на величезному столі між волохатими ручиськами Метьюза. Він гортає аркуші, щоб показати всім, що не читав її, і водночас дати мені відчути своє зневажливе ставлення до мого байдикування. Хоч його мовчанка дедалі дужче гнітить мене, я Метьюзові зовсім не докоряю. Спершу президент чомусь діяв навпростець, а коли настав час уживати конкретних заходів, усе пішло в обхід. Це для мене прикро. Навіть гірше — образливо.

Досі я тільки один раз бачив Метьюза по телевізору; тоді в око мені впав його оптимістичний погляд політика й квадратне, випнуте вперед підборіддя, що загалом має заспокоювати кожного щодо майбутнього Сполучених Штатів. Підборіддя не змінилося й тепер, а от в очах під густими чорними бровами привітності вже анітрохи нема — принаймні тоді, коли він дивиться на мене. Я добре знаю, за кого він мене має: за жалюгідного чужинця, якого президент, на радість своїй секретарці, вирішив призначити без відома ХЕВ головою медичної комісії.

Що ж до молодого лисого генія Кресбі, то Метьюз любить його ще менше. Кресбі — небезкорисливий учасник усіх справ, які веде президент за спиною державного секретаря, головна пружина в тому, що Метьюз та його колеги з прикрістю називають "паралельною адміністрацією". Метьюз сподівається, за словами Аніти, лише на те, що Кресбі, зарозумілий у стосунках з усіма, інколи навіть і з самим президентом, упаде в його неласку. Аніта теж плекає цю надію.

Щодо директора департаменту охорони здоров'я, худющого й жовтуватого Скелтона, то в нього такий вигляд, ніби його зсередини роз'їдає власна жовч. З усього видно, що він ненавидить нас усіх — Метьюза, Кресбі й мене.

З усіх трьох я знаю тільки Кресбі. Це молодий лисань. Жвавий, низенький, щуплявий, з агатовими очима. "Він має славу генія", — не без іронії каже моя друга дружина Аніта, бо відчуває, що якби не теперішня жінконенависницька культурна політика, то вона теж була б у президента радницею, а не просто секретаркою.

Є в кімнаті ще й п'ята особа, хоч її майже не видно. Це жінка. Коли я входив, то почув, як хтось назвав її місіс Уайт. Прізвище досить іронічне: місіс Уайт з ніг до голови сіра. Сіре в неї все — сукня, обличчя, волосся. Навіть усмішка має сірий відтінок. Це жінка непевного віку й неприваблива. Вона в навушниках і порається біля магнітофона. У мене таке враження, що місіс Уайт, як і всі невиразні люди, сама собі підсолила життя.

— Докторе Мартінеллі, вам слово, — нарешті озивається Метьюз з таким виглядом, ніби не надає мені те слово, а позичає. — І говоріть якомога коротше.

Ні, я не стану ніяковіти. В усякому разі, я не винен, що президент щодо своєї посади дотримується автократичної концепції і вирішує справи, не вдаючись до послуг міністрів. Не винен я і в тому, що останні воліють радше ковтати найгіркіші пілюлі, ніж подати у відставку. За міністерську владу треба чимось платити.

Я дивлюся Метьюзові в очі й рішуче починаю:

— Комісію я створив на прохання президента двадцять сьомого липня. Її мета — вивчити вже відомі дані про енцефаліт-шістнадцять.

— Звідки така назва? — грубо питає Метьюз.

Мені хочеться відповісти, що він знав би це, коли б прочитав мою доповідну записку. Проте я спокійно, хоч і не надто люб'язно, кажу:

— Вперше я помітив цю хворобу в палаті номер шістнадцять Джорджтаунської університетської лікарні.

— Розповідайте далі, — каже Метьюз.

— Річ у тім, що ми мали обмаль часу, і поки що нам пощастило провести обстеження тільки у великих містах Сполучених Штатів та зарубіжних країн.

— Облиште зарубіжні країни, — кидає Метьюз.

— Одначе ця частина доповідної записки має неабиякий інтерес з політичного погляду.

— І що ж то за інтерес? — питає Метьюз з погордою, ніби я не досить освічений, щоб порушувати таку тему.

— Як відомо, усі великі пошесті досі поширювалися зі сходу на захід. А ця становить виняток: вона поширюється із заходу на схід. Ось чому в Західній Європі захворювань багато менше, ніж у нас. У СРСР, судячи з усього, ще менше, ніж у Західній Європі, а в Азії спостерігаються тільки поодинокі випадки. Крім того, ми дізналися, що Японія й Китай тепер якомога обмежують контакти свого населення з вихідцями із західних країн.

Я влучаю в ціль. Метьюз зацікавлено зводить густі чорні брови й збирається поставити нове запитання, коли це Кресбі ввічливо, але швидко й напрочуд різко каже:

— Пане секретарю, ми могли б не зупинятися на цьому. Я спромігся прочитати доповідну записку доктора Мартінеллі (коротка й підступна посмішка) й уже порадив президентові, яких політичних заходів треба вжити щодо Азії.

І хоч Метьюз до мене й не дуже прихильний, але цієї миті стає його шкода. Коли щось важливе робиться без його участі, вислухати когось у нього не вистачає терпіння.

Метьюз зціплює зуби. Після гірких пілюль йому ще мовби підсипали й перцю. Але він ковтає і це.

— Розповідайте далі, докторе Мартінеллі, — каже державний секретар, кинувши на мене сердитий погляд.

Ну звісно, зі мною можна так поводитись: я ж не якась там поважна особа!

— Внаслідок розслідування ми з'ясували, — веду я далі, — що сімдесят три відсотки невропатологів зіткнулися з хворобою у великих містах Сполучених Штатів і вона їх дуже стурбувала. Двоє з них — доктор Пірс із Лос-Анджелеса та доктор Сміт із Бостона — почали, як і я, вивчати сам вірус. Але поки що марно.

— Чому марно? — питає Метьюз якось обурено й здивовано водночас, і це видається мені трохи наївним. Мабуть, він гадає, що американська наука не знає поразок.

— Щодо мене особисто, то я взяв пункції з ураженого головного мозку й намагаюся виростити вірус.

Метьюз, який не почуває себе певним у цій галузі, мовчки дивиться на мене з-під кошлатих чорних брів, і я веду далі:

— Мета цього досліду — виокремити й визначити вірус. Але висівання досі не дало ніяких наслідків — очевидно, тому, що засіяне середовище не було адекватне.

Я замовкаю і дивлюсь на Метьюза. Він розуміє, наскільки серйозне те, що я сказав, і хоче поставити ще якесь запитання. Одначе, побоюючись виказати свою необізнаність, поводиться досить мудро: поважно підводить плечі та підборіддя з тим виглядом відповідальної особи, який, певне, й допоміг йому зробити політичну кар'єру. Потім усім тілом, так наче його шия вгвинчена в тулуб, повертається до Скелтона й питає:

— Містере Скелтон, чи не бажаєте поставити докторові Мартінеллі запитання?

Не знаю, на чому виростав Скелтон, але, звісно, тільки не на молоці людської доброти. Він мовчки дивиться на мене. На його маленькому обличчі морщиться жовтувата шкіра й вищирюються зуби. То посміхається обличчя мерця. Посмішка холодна. Я й собі дивлюся на нього. У Скелтона такі вузькі груди, що мимоволі запитуєш себе, як природі вдалося вкласти в них легені й серце. І тримається все це на самій злості. А які очі в цього чоловіка! Жовті, як у кота. Зі своєю шкірою він схожий на кам'яну статую. Скелтона всередині пече природна жовч, і він теж ненавидить мене. Його також обминули. Адже Скелтон обіймає таку посаду, що доручати мені місію мав би саме він, а не Кресбі. І тепер я переконуюсь, що він страшенно ображений і його вже мало цікавить моя розповідь про стан здоров'я народу в країні.

— Докторе Мартінеллі, — каже він слабким, надтріснутим, якимсь свистючим голосом, — я хотів би поставити вам кілька запитань. Сподіваюся, вони допоможуть скоротити вашу розповідь.

Цікаво! Я ще тільки почав, а моя розповідь уже видалась йому надто довгою.

— Судячи з ваших слів, — провадить Скелтон, — у Сполучених Штатах не пощастило виробити вакцину проти енцефаліту-шістнадцять.

— Ні в Сполученні Штатах, ні, наскільки нам відомо, за рубежем.

— А чи дають якийсь результат при лікуванні хворих на енцефаліт-шістнадцять випробувані терапевтичні засоби?

— Ні.