Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Зараз справи покращали. Значно покращали. Відколи вони прибули до Сана, все йде гаразд. Александр підрахував, що коли економити харчі, то їх вистачить ще днів на вісім. А то й на десять. Але ці чортові фріци, мабуть, прийдуть раніше.

— Це ж мільйони! — голосно мовив Дері.

Товариші подивились на нього, потім перезирнулись між собою. Дері нікого не помічав. Він весь заціпенів, нерухомий погляд очей спрямував перед собою.

— Боже праведний, це ж мільйони! — провадив він далі. — Тут можна загребти мільйони!

Очі його, уважні, холодні, з таким напруженням дивилися просто себе, що Александр, який сидів навпроти, озирнувся. Але побачив позаду тільки алею Сана, дерева обабіч неї та кількох солдатів.

— Де? — спитав Александр.

В нього був такий приголомшений вираз обличчя, що Майя зареготав. ГТєрсон повернув голову і подивився на Дері. А Дері нікого не помічав і далі дивився перед себе застиглими, нерухомими очима, мов риба крізь скло акваріума.

— Бачите? — спитав Александр.

— Так, на нього знову найшло, — відповів Майя і запропонував ГТєрсонові:—Штовхни його ліктем у пузо. Він прочумається.

— Послухай, Дері! — мовив Александр і взяв його за руку.

— Вліпи йому пару ляпасів!

— Бачите? — озвався Александр.

П'єрсон затермосив Дері за руку. Дері аж підкинувся й почав сторопіло озиратися довкола себе.

— Бачили? — повторив Александр. — Це в нього від віскі.

— Не може бути. Він же ковтнув усього кілька крапель.

— Послухайте, — озвався нарешті Дері, — доки ви будете говорити про мене так, ніби мене тут немає?

— О, диви! А ти хіба вже тут? — сказав Майя.

— Припустимо, що тут.

— О, він уже, здається, тут!

Александр зареготав.

— Може, я щось говорив?

— Ти говорив про якісь мільйони.

— А… — пожвавішавши, озвався Дері. — І що саме я сказав?

— Ти сказав: "Мільйони! Боже праведний, це ж мільйони! Тут можна загребти мільйони!"

— Я справді таке сказав?

Очі його знову заховалися за скельцями окулярів.

— Скажи, нарешті, що означають ці мільйони? — спитав Александр.

— Не знаю, — невпевнено відказав він. — То я просто мріяв уголос.

— Ти вважаєш нас за ідіотів, — мовив Майя. — Коли такий тип, як ти, про щось мріє уголос, то це вже щось означає.

— Як це розуміти —такий тип, як ти?

— Не ображайся, прошу тебе.

— Отже, що ж це за мільйони? — спитав Александр. — Де вони? Де мільйони, що їх можна взяти? Тут?

Дері всміхнувся, і Майя знову подумав, що йому не так легко це зробити — адже в нього такі товсті щоки.

— Я знаю про це не більше ніж ти, — відповів Дері. — Просто мріяв і все.

Запала мовчанка.

— Гаразд, — ображено мовив Александр. — Ніхто тебе не примушує відповідати нам. — І підвівся. — Що ж, треба помити начиння. А ти мрій собі далі, але піди спершу принеси води. Сьогодні твоя черга.

— Нема куди поспішати, — відказав Дері.

П'єрсон старанно вибив люльку. Майя підвівся і солодко позіхнув. П'єрсон глянув на нього.

— Що ти робитимеш сьогодні пообіді?

— Ти не думаєш, що це звучить смішно? Наче те, що ти робитимеш, має в даний момент якусь вагу.

— Дері, я чекаю на воду, — озвався Александр.

— Зараз принесу, — відповів Дері, але навіть не поворухнувся.

Тієї ж миті над головами в них щось просвистіло й торохнуло за кілька метрів. Все довкола заволокло димом. Всі четверо припали до землі.

— Сімдесятсімка, — сказав П'єрсон і закашлявся.

Дим почав густішати. Чулися крики й благання о поміч. Знову просвистів снаряд і вибухнув неподалік. Біля Дері впав уламок дерева. Він підняв його і тут же кинув:

— Ти ба, який гарячий!

— Це з нош, — сказав Александр, — на ньому клаптик полотна.

Майя підвівся навколішки й зазирнув у сад. Снаряд влучив просто в мертвих. Видовище було жахливе. Майя пошукав очима ноші з чоловіком у стоптаних черевиках. Той лежав на місці, прикритий короткою ковдрою, з-під якої стирчали ноги в стоптаних черевиках. Його не зачепило. Майя зрадів, сам не знаючи чому.

— Б'ють по них, — сказав він і знову ліг.

Дері кахикнув.

— Хай краще по них, ніж по нас.

— Добре тобі балакати! — сказав Майя.

— А ти хотів би, щоб влучило в нас?

— Ні.

— Я чомусь ніколи не боюсь артилерійського обстрілу, — зауважив Александр. — Бомби — оце справді страшно.

— Снаряди летять з такою швидкістю, що не встигнеш і подумати про страх.

Крики ліворуч все ще не вщухали. Минуло кілька хвилин. Скільки сягало око, скрізь лежали розпластані тіла в одязі кольору хакі. Праворуч од себе Майя помітив двох піхотинців, які залізли під машину. Він зовсім не відчував страху, під ним була земля, а для нього це було головне. Табір, нещодавно сповнений гамору й метушні, затих, мов від помаху чарівної палички. І він, Майя, теж мовчав. Лежав на землі, нічого не боявся й ні про що не думав. Він був солдат серед інших солдатів.

Александр звівся на лікті й голосно вилаявся, бо тільки тепер помітив, що ліг просто в попіл і забруднив усю сорочку. Вона в нього була ще зовсім чиста, він виправ її в Арку й надяг тільки сьогодні вранці. Клянучи фріців, він почав обережно обтрушуватись. Повернувши голову до П'єрсона, він поцікавився, чи П'єрсон молиться. Колись у нього був побожний товариш, який палко молився в такі хвилини.

— Послухай, П'єрсоне! — озвався він. — Ти віриш, що це була саме сімдесятсімка?

— Не вірю, а знаю, — відповів йому П'єрсон своїм ніжним голосом.

"Свята душа", — подумав Майя.

— А на яку відстань стріляє сімдесятсімка?

— Як і сімдесятп'ятка.

— А на яку відстань стріляє сімдесятп'ятка?

— Як? — здивувався П'єрсон. — Ти цього не знаєш?

— Я ж не святий, щоб усе знати.

— На десять кілометрів.

— О боже! — вигукнув Александр. — Десять кілометрів! Виходить, вони за десять кілометрів од нас!

— Може, й ближче. Десять кілометрів — це найдалі.

— Вони б'ють по Сана? — спитав Александр.

— Не думаю. Мабуть, хочуть намацати батарею сімдесятп'яток, яку поставили сьогодні вранці на Малому полі.

Майя глянув на Дері. Дері лежав блідий, верхня губа в нього тремтіла. "Боїться", — подумав Майя.

— Що це за Мале поле?

— Воно розташоване неподалік звідси, метрів за п'ятсот. Ми проходили ним позавчора.

— Зрозуміло, — сказав Майя. — Отже, ти кажеш, що там стоїть батарея сімдесятп'яток?

Дері й далі трясся, мов у пропасниці, і Майя стало за нього соромно.

"В тому, що він боїться, мабуть, я теж винен!" — подумав він.

— Батарею поставили там сьогодні вранці. Лейтенантик дострілює свої останні снаряди. Непокірний лейтенантик.

— Клятий тип! — озвався Александр. — Через нього фріци б'ють по нас.

— Вони пристрілюються, — сказав П'єрсон. — І, як бачиш, непогано.

— Ти так гадаєш? До Малого поля звідси п'ятсот метрів.

П'єрсон лежав поруч Майя. Майя ще ніколи не бачив так близько його лиця. П'єрсон усміхнувся своєю звичною усмішкою і опустив очі. В такі хвилини він скидався на непорочну діву. І не тому, що в нього були довгі вії й червоні щоки. Схожим з непорочною дівою його робив вираз обличчя, що з'являвся у нього, коли він опускав очі.

— Для артилерії п'ятсот метрів від цілі не так уже й погано, — усміхаючись, мовив П'єрсон.

— Можеш йому повірити, — сказав Александр. — Військову справу наш абат знає досконало.

— Може, по нас уже не палитимуть?

— Не знаю.

— Вистачить з нас і цього! — сердито відповів Дері. — Я не збираюсь валятися отак весь полудень. Я поспішаю. — І спритно, — наскільки це можливо для такого товстуна, — звівся на ноги.

— Ти куди?

— По воду.

— Ти що, зовсім очманів? — вигукнув Александр і підвівся.

Але Дері вже зняв з дверцят халабуди бідон і пішов уперед замашними кроками.

— Дерії — закричав Александр. — Не роби дурниць! Дері!

Але той навіть не обернувся.

— Ти ж узяв дірявий бідон! — сказав Александр. І тут же простягся на землі.

Цього разу свисту снаряда ніхто не чув, бо він злився з вибухом. І всіх знову огорнуло димом.

— Упав зовсім близько, —сказав П'єрсон.

Усі почали кашляти.

— Начебто там, біля криниць.

— Ти так гадаєш?

— Бач, який там дим.

— Твоя правда, — мовив ГГєрсон. — Там дим справді густіший.

Александр підвівся.

— О боже, якщо Дері…

Але той уже стояв перед ними веселий і з порожніми руками. Він голосно реготав, і щоки й шия у нього не переставали дрижати, мов желатин у тарілці, яку хтось трясе.

— Ой, хлопці! — захлинаючись од сміху, мовив він. — Якби ви знали, що зі мною було! — І зайшовся кашлем. —Це сімдесятсімка, хлопці! — У Дері від сміху почав трястися вже й живіт. — Снаряд упав так близько, що звалив мене… — І знов зайшовся сміхом. Шия його нараз роздулася, мов велетенське воло, зробилась аж фіолетова, потім раптом стухла, і в горлі у нього щось захрипіло, забулькало. — Підводжусь… цілий, неушкоджений! Цілісінький! Хоч би тобі де шкрябнуло! — Дері зареготав, наче закудкудакав. — Слухайте далі, хлопці. Нахилився, щоб узяти бідон… Немає! Туди-сюди — пропав! Обшукав скрізь! Навіть на дерева заглядав! — Він ніяк не міг перестати сміятися. — Чорт забирай! Був бідон і немає. Пропав…

Майя відвернувся. Од сміху Дері йому завжди ставало неприємно на душі.

— Отепер, думаю, Александр мені…

Троє товаришів, які обступили його, пильно дивились на нього.

— Що у тебе з рукою, Дері? — спитав раптом Александр.

— А що з нею може бути? — спитав той, усе ще регочучи.

Перехопивши погляди товаришів, Дері раптом замовк. Кров відхлинула у нього від щік і шиї. Він похитнувся,,та Александр встиг схопити його за плечі.

— Віскі! — крикнув він. — Принесіть віскі, швидше!

Дері стояв блідий як мрець. Його верхня губа тремтіла. Він дивився на свою руку. Вона була вся в крові. Внизу червоніла невеличка калюжа.

— Моя рука! О моя рука!

— Нічого страшного! — сказав Александр. і дав йому випити віскі.

— Моя рука! — стогнав Дері.

Александр вилив на рану рештки віскі з кухля. Але кров цебеніла далі. Дері зиркав то на руку, то на червону калюжу в пилюці.

— Стій рівно, — сказав Александр, — не вались на мене, бо розчавиш.

— Моя рука!

— Ми вже це чули!

— Ти можеш нею поворушити? — спитав П'єрсон.

Дері мляво похитав головою. Верхня губа його одвисла, він схожий був на дитину, що от-от заплаче.

— Рана ніби не страшна, — сказав Пирсон. — Ти можеш поворушити рукою?

— Чорт забирай! —вигукнув Александр. — Не хились на мене, бо звалиш з ніг!

— Моя рука! Моя рука! —заскиглив Дері.

— Ти можеш поворухнути нею чи ні?

— Можу.

— Сядь, — сказав Александр.