Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу - Маар Пауль
Пауль Маар "Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу"
Переклад з німецької Євгенії Горевої.
Зміст
Перший розділ. Грім у четвер
Другий розділ. Машина для здійснення бажань полюбляє точність Третій розділ. Пан Кулес вилетів
Четвертий розділ. Ще одна втеча
П'ятий розділ. Суботик у небезпеці
Шостий розділ. Коротке замикання
Сьомий розділ. Остання цятка
Перший розділ. Грім у четвер
У неділю яскраво світило сонце. Понеділок настав одразу по неділі.
У вівторок на роботі пан Пляшкер сидів такий неспокійний, що це помітив навіть його начальник.
— Що з вами, Пляшкере? — запитав він. — Ви через кожні п'ять хвилин зиркаєте на годинник, і це тепер діється з вами щовівторка!
— Та... ні, лише три тижні... — боронився пан Пляшкер. — Розумієте, я домовився...
— Домовилися три тижні тому на кожен з наступних трьох вівторків чи домовились три тижні тому власне на сьогоднішній вівторок? Щось я до пуття не збагну, — сказав начальник.
— Та це таки й не легко збагнути, — відповів пан Пляшкер і знов заходився коло писанини.
Коли нарешті вибило п'яту годину, він похапцем накинув свою куртку, миттю вискочив з контори, чимдуж помчав додому, вихором залетів до будинку і ще на сходах загукав:
— Пані Моркван! Пані Моркван!
Пані Моркван, господиня будинку, вистромила голову з дверей своєї кімнати.
— Що сталося? — запитала вона. — Між іншим, ви забулися витерти ноги.
Пан Пляшкер позадкував кроків на два — до килимка для витирання ніг — і звідти запитав:
— Чи прийшов уже пан Вівторакус?
— Вівторакус? А що, хіба він і сьогодні буде тут? — вигукнула пані Моркван. — Останні три тижні тільки й чекай: як вівторок, так цей Вівторакус уже й тут! Якщо так буде й далі, то я вимагатиму від нього плати за помешкання. Адже він
майже не вибуває звідси!
— Не турбуйтесь! Як усе складеться добре, то сьогодні він прийде востаннє, — заспокоїв господиню пан Пляшкер.
— "Як усе складеться добре", — повторила за ним пані Моркван. — То ви й самі хочете, щоб він навідався нині востаннє?
— Авжеж, звісно!
— То чого ж ви раз у раз запрошуєте цього пана в гості, якщо не можете його терпіти?
— Та я можу його терпіти! Ще й як!
— Але ж ви щойно сказали: вам хочеться, щоб сьогодні він прийшов востаннє, — зауважила пані Моркван. — Оце так чудово ви можете його терпіти? То вам треба, щоб цей пан приходив, чи не треба? Щось я не второпаю.
— Бо це таки не кожний і второпає, — вже вдруге за сьогодні відповів пан Пляшкер. — Але я спробую пояснити. Мені хочеться лишень, щоб цього разу все нарешті склалося як слід. Щоб не пішло шкереберть, як на минулих трьох тижнях!
— Пішло шкереберть? — ожила зацікавлена пані Моркван. — А я навіть нічого не помітила! І що ж це має означати — "все пішло шкереберть"?
— Усе! — сердито буркнув пан Пляшкер. — Геть усе!
— Усе? — перепитала пані Моркван. — Та розкажіть-бо, що скоїлося!
— Перший тиждень почався зовсім непогано, — промовив пан Пляшкер. — У неділю вдень, як і годиться, яскраво світило сонце. Та й понеділок надійшов одразу по неділі, як і має бути. Правда, вже надвечір сталась прикра й страшенна невдача!
— Невдача? Яка ж саме? Та кажіть-бо, не примушуйте тягти з вас кожне слово силоміць!
— Пан Вівторакус так боявся запізнитися до мене в гості...
— То й що? — квапила пані Моркван.
— ...що прийшов ще в понеділок увечері, — докінчив пан Пляшкер, глибоко зітхнувши.
— І що ж потім?
— Потім? Нічого потім! Досить і цієї халепи! — вигукнув пан Пляшкер. — Вівторакус — у понеділок! Це спартачило весь тиждень!
Пані Моркван осудливо похитала головою.
— Хіба вам можна догодити? — вколола вона. — Аби пан Вівторакус завітав трохи завчасно — вас уже трясця трясе! Спартачив вам увесь тиждень! А що ж страшне скоїлося наступного тижня? Знов пан Вівторакус з'явився зарано?
— Наступний тиждень почався так гарно, — мрійливо сказав пан Пляшкер. — У неділю сяяло сонце. Понеділок настав по неділі. Вівторакус прийшов, як і належить, у вівторок. Проте в середу — ви тільки уявіть таке! — у середу випало свято і
мене відпустили з роботи! Що ви на це скажете?
— Що ж мені казати? Добре, що ви мали вільний день, перепочили від роботи.
— По-вашому, це добре?! — вигукнув пан Пляшкер і весь аж здригнувся. — Ні, погано, ні, просто жахливо!
— Таж ви завжди так раділи кожному вільному дневі! — сторопіло вимовила пані Моркван.
— Але тільки як він припадав на п'ятницю, тоді я мав три вільні дні поспіль! П'ятницю, суботу і неділю. А в середу... в середу я тільки-но починаю звикатися з роботою після неділі!
— Я нічогісінько не розумію! — заявила пані Моркван.
— Та я ж уже сказав — цього й не можна зрозуміти! — нагадав пан Пляшкер.
— Ану ж опишіть мені третій тиждень, — запропонувала пані Моркван, — може, я тоді щось зрозумію.
— Третій тиждень був найгірший, — відповів пан Пляшкер. — У неділю зірвалася буря. Гриміло майже половину пообіддя.
— Еге ж, бридка була погода, пам'ятаю, — потвердила пані Моркван.
— Та якби ж то тільки це! Ні! На лихо, в четвер сяяло сонце! — поскаржився пан Пляшкер.
— Сонце? Тобто як? — ошелешено спитала пані Моркван. — Хіба ви проти?
— А певно ж, я проти! — розсердився пан Пляшкер. — У неділю — грім, уже це кепсько. Але коли ще й сонце в четвер — то це вже подвійна підлість!
— Тепер я розумію ще менше, ніж досі. Якщо тільки це можливо, бо я й досі не розуміла нічогісінько, — сказала пані Моркван. — Ви лютуєте через дощ...
— Через грім! — уточнив пан Пляшкер.
— І ви супитеся через ясне сонце! Якої ж тоді взагалі ви хочете погоди? Вибір у вас невеликий!
— Я вже бачу, ви мене також не розумієте, — образився пан Пляшкер, повернувся й пішов до своєї кімнати, а пані Моркван лишив безпорадно стовбичити в коридорі.
Та не встиг він ще й дверей до своєї кімнати причинити, як хтось добряче задзвонив у двері будинку.
Пан Пляшкер стрімголов кинувся зі своєї кімнати в коридор і так прудко шаснув повз пані Моркван, що вона мимоволі пустила повз вуха довгий, пронизливий дзвінок.
— Це пан Вівторакус! Це до мене! — вигукнув пан Пляшкер і шарпнув надвірні двері. Перед ним справді стояв пан Вівторакус.
— Привіт, Пляшкере, друзяко! Зараз тобі доведеться дещо трохи піднести! — гучно й радісно вигукнув він і тицьнув панові Пляшкеру в одну руку здоровенну валізу, а в другу — клітку з птахом. — То як тобі ведеться? Бачу, що незгірше.
Пан Пляшкер спантеличено поглянув на валізу й на клітку з птахом у себе в руках і, зрештою, на пана Вівторакуса, що цим разом прийшов без звичних раків. Що мав пан Пляшкер казати? Адже пан Вівторакус сам відповів на своє запитання.
Тому пан Пляшкер сказав лише:
— Привіт, Вівторакусе! От добре, що ти завітав!
— Авжеж, добре! —погодився пан Вівторакус. — Чи не взяв би ти в мене ще й клітку з хом'ячком, поки я принесу з машини Кларцю й морську свинку? Отак, оце добре! — сам-таки відповів він знову на власне запитання, запхнувши панові Пляшкеру під пахву клітку з хом'яком.
— А Кларця — це хто? — запитав пан Пляшкер.
— Та моя новенька біла мишка, ось зараз ти з нею познайомишся, друзяко! — пообіцяв пан Вівторакус. — Тільки гляди, щоб пан Кулес нічого не заподіяв Анді.
— Пан Кулес? — у відчаї скрикнув пан Пляшкер.
— Папуга! Ти хіба не познайомився з ним минулого вівторка? А, ні, ні! Минулого вівторка тут був пан Товстунець. А цей насправді мав зватися Геркулес, тільки він так кумедно перекручував це ймення, що я його переінакшив. Скажи ж нам
"Добридень!", друзяко!
— Добридень! — чемно мовив пан Пляшкер.
— Та не ти, а пан Кулес! — уточнив пан Вівторакус, і папуга справді тричі прогаркавив зі своєї клітки:
— Добррридень, пане Кулесе! Добррри день, пане Кулесе! Добррридень, пане Кулесе!
— Добридень, пане Кулесе! — сказав і пан Пляшкер, піднявши клітку з птахом трохи вище, аби папуга побачив, як пан Пляшкер кивнув йому головою, вітаючись. При цьому клітка з хом'ячком вислизнула в нього з-під пахви й посунулась до
долу.
— Ой, клітка падає! Увага, Анді, тримайся! — вигукнув пан Вівторакус, двома прудкими кроками прискочив ближче, майже при самій землі підхопив клітку з хом'ячком і тицьнув її до рук пані Моркван, яка саме нагодилася, щоб простежити,
чи все гаразд у пана Пляшкера.
— О, привіт, привіт, — сказав пан Вівторакус. —
Це ж просто чудово, що й ви до нас саме тепер зазирнули! Чи не потримаєте одну хвилиночку цієї клітки? Авжеж, потримаєте. Бо, бачте, Кларця там уже не дочекається! — І стрімголов кинувся надвір до машини.
Пані Моркван, відставивши чимдалі від себе руку з кліткою, гидливо втупилася спершу в клітку з Анді, що крутився у своєму колесі, а далі — в пана Пляшкера, що стояв перед нею з величезною валізою в одній руці і кліткою з птахом — у дру
гій. Пані господиня саме глибоко вдихнула, збираючись, як то кажуть, накрити свого пожильця мокрим рядном, аж це повернувся від машини пан Вівторакус із великою картонною коробкою.
Він забрав з рук у пані Моркван клітку і весело вигукнув:
— Агов, чи можна нам зайти? Авжеж, можна!
Ну, вперед і вище!
І не встигла пані Моркван ще й звуку зронити, як пан Вівторакус із коробкою та кліткою в руках опинився на сходах. За ним, з важезною валізою та кліткою з папугою в руках, посунув пан Пляшкер.
Аж ось пані Моркван оговталась-таки від першого жаху і зарепетувала їм услід:
— Ви що це собі дозволяєте? Вчепити мені клітку з хом'яком! Я вам що — тримач кліток з хом'яками?!
Нарешті господиня похопилася, що її нема вже кому слухати, і, осудливо хитаючи головою, подалася нагору.
— Здається, твоя квартирна господиня не любить хом'ячків? Авжеж, не любить, — завважив пан Вівторакус, коли вони замкнули за собою двері кімнати пана Пляшкера. — Ну то пан Кулес, напевно, припаде їй до вподоби: він також терпіти хом'яків не може. А Товстунець? Чи не познайомити мені її з цим чудовим папугою? Авжеж, я гадаю, це було б їй приємно!
— Ні, це не було б їй приємно, — заперечив пан Пляшкер. — Тварини в помешканні — це для неї жах!
— А де ж тоді вони мають бути? — здивовано спитав пан Вівторакус. — Усі мої тварини живуть у моєму помешканні. Вони, так би мовити, тварини хатні.
— Може б, ти не брав усіх своїх тварин із собою, коли навідуєш мене? — обережно натякнув пан Пляшкер.
— Як то — всіх? Я ж узяв із собою пише Анді, Фофо, пана Кулеса й Кларцю! Нерон, Ніколаус, Товстунець, Оссі, Тукер, Луу і всі раки лишилися вдома! Візьму їх у гості наступного вівторка.
