Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу - Маар Пауль
— Ось. Цього вистачить.
— Вистачить? Тоді доведеться нам шукати дуже дешевої їжі — по нуль марок нуль-нуль пфенігів.
— Як то? — зронив пан Пляшкер і заглянув у порожній гаманець. — Та тут нічого нема! Хтось украв мої гроші!
— Боюсь, що ви їх самі в себе вкрали, — зміркував Суботик. — Хіба не ви загадали бажання, щоб усі гроші зникли з кімнати?
— Ох, я телепень! — розсердився пан Пляшкер. — Тепер ми навіть піти попоїсти десь не зможемо. Доведеться сидіти тут і чекати, поки ця клята машина — коли-то! — перепочине!
— Не лайтеся, тату! — прошепотів Суботик. — Адже машині для здійснення бажань також потрібен спокій. Ми можемо, поки вона відпочиває, згуляти в "Братику, не сердься!"
— Про мене, — буркнув пан Пляшкер, дістав з полички шахівницю, і вони почали гру.
За дві години в машині раптом спалахнула червона лампочка. Суботик відразу це помітив.
— Дивіться, дивіться, тату! Придумуйте бажання!
Пан Пляшкер підвівся, встановив важіль на "ввімкнено", зачекав, поки лампочка заблимала, й сказав:
— Я хочу, щоб отут на стільці лежала ціла купа двадцятимаркових банкнот!
— Добре! — похвалив Суботик.
А далі вони вдвох із паном Пляшкером тільки дивилися, як на стільці все ріс угору стос паперових грошей. Трохи згодом гудіння замовкло і лампочка вже не блимала. Пан Пляшкер поставив важіль на "вимкнено", напакував собі грішми обидві
кишені піджака так, що вони аж понадималися, й сказав Суботикові:
— Отепер ми з тобою будемо великі цяці!
Суботик аж хоботцем захитав з дива:
— Великі цяці? Справді? А які завбільшки? Га? Якими завбільшки ви хочете нас поробити? Щоб ми в двері не пройшли?
— Та ні, — засміявся пан Пляшкер, — я лише хотів сказати, що ми зможемо всмак, просто добряче попоїсти.
— Ще й усього багато-багато!
— Ну-ну, ти тільки не перебільшуй. Замовимо якусь закуску, добру основну страву та десерт, — постановив пан Пляшкер.
— Закуску! — розмріявся Суботик. — Я вже мов бачу її перед собою! Це буде салат.
— Непоганий початок, — погодився пан Пляшкер. — І який же салат ти собі уявляєш?
— Зараз я вам трохи розповім, яка закуска мені найсмачніша, — сказав Суботик. — Чи краще звіршувати?
— Звірілу й!
— Чудово! — зрадів Суботик. — Віршована закуска.
Я почав би з двох салатів:
пух качиний до томатів,
шкіряні штанці гарненько
пошатковані дрібненько,
сім цибульок, майоран,
та петрушка, кріп, шафран, —
розмішати все це пальцем,
присмачити добре смальцем,
всипать тирси із тополі,
посолить півфунтом солі
та морозива додати —
вийдуть — чудо не салати!
Як вам така чудова закуска? Га, тату?
— Огидно! — сказав пан Пляшкер.
— То, може, вас дужче полонить основна страва? Готувати її треба так:
Засмажить гарно табурета,
додати раму без портрета,
рясні боби, масні шпикачки,
смачні тушковані тріскачки,
пиріг зі свіжою жорствою,
пакунок з вовною черствою,
портфель під соусом — під білим! —
і зварений некруто килим...
Така основа основної страви. Як вона вам, тату?
— Паскудна!
— Справді? Тоді, може, вам більше смакуватиме делікатний десерт:
На десерт з'їмо ми з вами
сім каштанів з колючками,
далі мисочку красиву
кісточок із чорносливу, —
грубше змелених, до речі! —
бо то втіха для малечі.
Та яєчню з мармеладом,
та гірчицю з шоколадом,
і нарешті, наостанок
маринаду з медом дзбанок!
Ну, вже ця страва, тату, припаде вам до смаку!
— У мене від неї шлунок стане шкереберть, — оцінив пан Пляшкер. — Та нащо дарма й говорити! Адже таких чудернацьких страв у нашому місті тобі ніде не подадуть!
— Оце так? А що ж я тоді їстиму? Що ж тут подають?
— Замовимо тобі те саме, що й мені. Так буде найліпше, — порадив пан Пляшкер. — Тоді ти принаймні не зробиш помилки. Так чи так, я мушу тобі повідомити декілька правил, щоб ти знав, як поводитись у кав'ярні.
— То там з усіма водяться? — перепитав Суботик. — І довго там з нами водитимуться? Я ж думав, що там нас швиденько нагодують...
— Ніхто там з тобою не водитиметься! — розсердився пан Пляшкер. — Не мели дурниць!
— Та чого ви кричите? — сказав Суботик. — Це ж ви самі таке вигадали. А я не хочу, щоб зі мною цілий день водилися, чи по кав'ярні, чи ще де! Я хочу їсти!
— Та ти ж і їстимеш, заспокойся! Тільки треба тобі знати певні правила. По-перше, не можна їсти руками, треба неодмінно з ножем і виделкою.
— А чим же я їстиму того ножа й виделку, як не руками? Ногами, чи що? — здивувався Суботик.
— Та не ножа з виделкою ти їстимеш, а з допомогою ножа й виделки.
— О, це вже цікаво! Це я собі зараз заримую!
Їдять не руками,
ані ногами —
ножем і виделкою —
суп з пирогами.
А ще які правила мені треба знати?
— Друге правило таке: не розмовляти з напханим ротом!
— А це правило нудне!
— І чому ж? — суворо запитав пан Пляшкер.
— Бо його треба було заримувати. Отак:
Коли рот напхав ти повний,
то сиди, мов пень, безмовний.
А як в роті спорожніло,
то тоді балакай сміло!
— Ну, всі правила не швидко заримуєш, — сказав пан Пляшкер. — Час іти. Бо вже недалеко й до вечора, а ми ще і не пообідали.
В коридорі їх перехопила пані Моркван.
— О, а це що таке?! — зарепетувала вона, впершись руками в боки. — Це ж той Робінзон, що перекидав мою тиху-мирну оселю догори ногами!
Звідкіля ж він узявся знов?
— З оцієї кімнати, — відповів Суботик, показав на двері кімнати пана Пляшкера, усміхнувся й пояснив: — Он звідки.
— Він що, збирається тут лишитися? — допитувалась пані Моркван.
— Ні, він не збирається тут лишитися, він збирається піти до кав'ярні й з'їсти там закуску, основну страву та десерт, — повідомив Суботик.
— То... то це... — пробелькотіла пані Моркван, та пан Пляшкер урвав її мову, не давши їй навіть як слід почати речення:
— Зрозуміло. Ви знов будете мені доводити, що в такому разі я маю більше платити вам за помешкання. — Він сягнув до кишені піджака, дістав цілу паку грошей і тицьнув господині в руку. — Ось, візьміть, — сказав він. — Гадаю, цього досить
вам за місяць.
І поки пані Моркван стояла, роззявивши рота, й розгублено дивилася на жмут грошей у себе в руці, такий грубенький, що його ледве охоплювали її пальці, пан Пляшкер, безжурно насвистуючи, разом із Суботиком зник за надвірніми дверима.
Якийсь час обидва мовчки йшли вулицею. Аж раптом Суботик зупинився.
— Дивіться, тату, отам-о щось написано про "страви". Зайдемо туди? — запитав він і прочитав по складах: — "Ви-шу-ка-ні стра-ви"
Пан Пляшкер поглянув на будинок і нерішуче похитав головою.
— Це буде занадто дорого для таких людей, як ми, — сказав він за хвильку.
— Як то? У вас же сьогодні всі кишені повні грошей!
— Сказати правду, в таких аристократичних ресторанах я ще ніколи не був. Для мене він аж надто вже шикарний, — признався пан Пляшкер.
— Занадто шикарний? Ну то ми собі тут трохи пошикуємо, — сказав Суботик і шаснув за скляні двері.
Панові Пляшкеру нічого іншого не залишалося, як і собі податися за ним. Суботик рішуче попростував уперед по товстих килимах, повз важкі червоні оксамитові портьєри і сів за вільний стіл, на якому пломеніли в золотому свічнику чотири
свічки.
Хоча в залі за багатьма столами сиділо чималенько людей, було тут доволі тихо. Пані й панове розмовляли між собою лише стихенька. Це таки справді був шикарний ресторан.
— Дивіться, тату, вони тут уже святкують Різдво! — вигукнув Суботик і показав на запалені свічки.
Кілька відвідувачів на мить урвали свою трапезу і здивовано заоглядались на Суботика. Проте зараз-таки знову обернулися до своїх тарілок, бо ж неввічливо озиратись на людей.
Пан Пляшкер почервонів і швиденько сів коло Суботика.
— Цить! — прошепотів він. — Не галасуй! Так
не роблять!
— Як не роблять?
— Не розмовляють так голосно, — пошепки пояснив пан Пляшкер.
— Роблять, роблять, ще й як! — заперечив Суботик. — Пані Моркван он цілими днями те й знає, що галасує.
— Тільки не тут!
— Ну, бо її тут немає...
— У всякому разі, розмовляй тихенько. Тут люди обідають, — сказав пан Пляшкер.
Суботик підвівся зі стільця й з цікавістю роздивлявся відвідувачів ресторану.
— А чого це не можна розмовляти, як вони їдять? Хіба вони їдять вухами? — голосно допитувався він.
— Ц-цить! — удруге просичав пан Пляшкер і силоміць посадив Суботика на місце. — Будь ласка, сиди спокійно!
Дуже, просто дуже шикарний офіціант у чорному фраку підійшов до їхнього' столика так швидко, як йому лише дозволяла його шикарність.
— Чи можна поцікавитися, що привело вас сюди? — несхвально розглядаючи Суботика і його водолазний костюм, запитав він. — Якщо вам хочеться поплавати, то йдіть краще до міського басейну. А це ресторан.
— Ми знаємо, — зніяковіло сказав пан Пляшкер. — Ми... ми б хотіли тут трохи попоїсти.
— Трохи? Ні, дуже багато, — уточнив Суботик. — У мого тата є гроші. Хочеш подивитися?
— Годі, будь ласка! — звелів пан Пляшкер.
— Як ви так хочете, — сказав Суботик і ображено замовк.
— Зачекайте хвилинку,— мовив офіціант і підійшов до іншого офіціанта. Вони про щось пошепотілися, раз у раз поглядаючи на Суботика та на пана Пляшкера.
— Мабуть, радяться про те, як нас непомітно витурити, — прошепотів до Суботика пан Пляшкер. — Ось зараз він нам скаже, що цей столик хтось замовив раніше.
Офіціант повернувся до них.
— На жаль, цей столик замовлено раніше, — сказав він. — Чи можу я запропонувати шановному панству пересісти за он той столик у глибині?
— Можеш, — великодушно дозволив Суботик. — Сподіваюся, твоє панство його вподобає. Бо цей столик такий маленький, нам і самим тут мало місця.
І він почав з цікавістю роззиратися: де ж те "шановне панство"?
— Та це ж він нас так величає, — прошепотів пан Пляшкер і підвівся.
— А, нас! А я й не знав, що я — "панство", — запишався Суботик і з підскоком подався слідком за паном Пляшкером до невеличкого столика, що стояв у такій собі ніші, тому іншим відвідувачам його майже не було видно.
— Чи можу я запропонувати шановному панству карту? — спитав офіціант і налагодився йти.
Звісно, він мав на увазі ресторанне меню.
Суботик ухопив його за фрак.
— А що нам робити з однією картою? — поцікавився він.
— Якщо шановні панове бажають, я принесу дві карти, кожному окремо, — відповів офіціант, намагаючись визволитися від Суботика.
— Дві карти? Та ними ж ні в що не зіграєш! Для скату потрібно тридцять дві, а для "подвійної голови" аж сорок вісім!
— У нас не заведено грати в карти, — пихато сказав офіціант.