Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Робер Мерль

УЇКЕНД НА ПІВДЕННОМУ БЕРЕЗІ

Переклад Петра Соколовського

У СУБОТУ ВРАНЦІ

Сонячні промені весело грали на двох колонах покинутих машин, яким не видно було кінця-краю. Майя неквапливо йшов поміж них серединою дороги. Раптом в око йому впала дуже гарна меркюрі кольору хакі. Певне, генеральська; на радіаторі ще тріпотів прапорець. У машині спало двоє солдатів. Вони зняли спинку переднього сидіння, перекинули її на заднє і, простягтись на весь зріст на м'яких шкіряних подушках, спали поруч із виразом безмежного блаженства на обличчі.

Нараз Майя почув стукіт коліс по бруківці. З-за правої колони машин на дорогу виїхав невеличкий двоколісний візок. Його котив піхотинець. На візку, ногами вперед, лежала жінка. Високо задерта сукня оголювала її товсті червоні стегна, що з кожним рухом візка похитувались, наче в якомусь сороміцькому танці.

Заскреготавши колесами на нерівному брукові, візок звернув у вулицю, якою йшов Майя, і зупинився на розі. Очі жінки скляним поглядом дивилися в небо. На скроні чорніла велика дірка.

Піхотинець опустив одну з ручок і витер рукою чоло. Це був кремезний чолов'яга з велетенськими руками, голубими простодушними очима й обличчям боксера. Він подивився на Майя і сумно похитав головою:

— Отакі-то справи!

Потім опустив другу ручку і, притримуючи візок ногою, щоб не перекинувся, витер шию.

— У тебе є що закурити?

Майя простяг йому пачку сигарет.

— Візьми й про запас!

— Ти справжній друг! — мовив чоловік.

Він узяв три сигарети і обережно поклав їх по черзі у внутрішню кишеню гімнастьорки.

— Я взагалі не курю, — сказав він, — але не годен більше витримати цього смороду. — Поплювавши на долоні, він взявся за ручки й сердито штовхнув візок.

Майя мовчки ішов поруч.

— Де твій підрозділ? — спитав піхотинець,

— В Сана.

— Ти ж не туди йдеш!

— А я обійду кругом і повернусь через дюни.

— Справа твоя! — одказав піхотинець.

Руки його якось неприродньо тремтіли.

— Чорт! — вилаявся він. — Оце так вскочив у халепу! З самого ранку вожу трупи. Цей уже десятий, розумієш, десятий! І це ще не все, хай йому всячина!

Майя подивився на труп жінки. Двадцять п'ять, щонайбільше тридцять років. На ній була тільки коротенька легка сукня з вибійчаної тканини. Адже вчора тут так пекло сонце!

— Чорт! — знову вилаявся піхотинець. —

Коли запитали, хто вміє правити машиною, мені треба було мовчати, а то спіймався, мов той шмаркатий некрут. "Ви вмієте? — мовив капітан. — От і гаразд!" — І тиць мені в руки цього візка возити трупи! Я спробував одхреститись, а він і каже: "Слухайте, Ніттель! Може, ви хочете демобілізуватися?" Демобілізуватися? Е, ні! Мертвяки мене нітрохи не бентежать, але тягати візка якось воно негарно! Мов та коняка! — Він зиркнув на Майя. — До армії я працював водієм таксі. Возив уночі пасажирів, — скромно докинув він.

— Звичайно, тобі не личить тягати цю тачку.

— Ну звісно ж, — мовив Ніттель. — Отож я й кажу капітанові: "Чому б не взяти грузовика? Кругом грузовиків скільки хоч. Я зараз прижену один-два, скільки треба".

І що ти думаєш? "Тобі дано завдання", — відповів капітан. То що я мав з таким говорити?

Навпроти мчав рено кольору хакі. Автомобіль загальмував перед самісіньким візком. В проході між двома колонами покинутих машин розминутись було просто неможливо, бо рено зайняв увесь вільний простір. Водій нетерпляче натиснув на клаксон. Потім знову. Ніттель почервонів.

— Куди ж мені, по-твоєму, подітись?

Він підпер ногою візок, запалив одну із сигарет, які йому дав Майя, і, поклавши ручки долі, спокійно присів на одну з них.

З машини притьмом вискочив молодий лейтенант. Швидко підійшов до них.

— Забирайтеся з дороги, — грубо наказав він, — я везу генералові депешу. Мені нема коли тут стояти!

— А куди я, по-вашому, можу забратися? — лагідно спитав Ніттель.

Лейтенантик озирнувся довкола. Від'їхати справді не було куди. Машина й візок стояли майже впритул.

— Гаразд! Тоді повертайте назад. Найближче перехрестя за п'ятсот метрів звідси.

— Е, ні, вибачте! — відказав Ніттель тим самим тоном. — Вибачте! Якщо я повертатиму назад перед кожною стрічною машиною, то мені доведеться возитися туди й сюди з небіжчицею аж до вечора. Самі повертайте назад, у вас, як не є, автомобіль.

Останню фразу він проказав самими кінчиками губ, підбираючи слова, мов класна дама.

Лейтенант на мить замислився.

— Це неможливо. Чого я маю повертати назад, коли мені треба їхати вперед? Та й крім цього, — додав він сердито, — чого це я маю вислухувати ваші поради! Годі! Я везу депешу генералові, справа дуже нагальна, отож я вам наказую: повертайте назад! Ви мене зрозуміли? Я вам наказую повернути назад!

Ніттель навіть не поворухнувся.

— Ви що, не чуєте? — загорлав лейтенант. — Повертайте назад!

— Послухайте, лейтенанте! —відказав Ніттель. — Капітан Бларі наказав мені відвезти цю цивільну особу до мерії, і я виконую його наказ.

— Я чхаю на вашого Бларі! Повертайте назад!

— Може, ви і справді чхаєте, — відповів Ніттель тим самим солоденьким голоском, — однак мені наказано відвезти цю цивільну особу до мерії, і я її туди везу.

— Цивільну особу? Що це ще за цивільна особа? Де вона?

— Осьдечки, — відповів Ніттель, показуючи на труп жінки.

— Чорт забирай! — заревів лейтенант. — Ви з мене глузуєте! Повертаєте назад чи ні?

— Я виконую наказ капітана Бларі. А наказу слухатися когось іншого мені не давав ніхто.

— Чорт забирай! — крикнув лейтенант. Він зовсім знавіснів од люті. — То, кажете, вам ніхто не наказував слухатись когось іншого? Я вам зараз покажу! Може, ви скажете, що не маєте права слухатись офіцера? А може, ви не знаєте, що таке офіцер взагалі? Може, ви не бачите моїх двох нашивок, чорт забирай!

— Як вам не сором лаятись отак при небіжчиці! — мовив Ніттель.

Лейтенант зробив зовсім несподіваний рух — вихопив пістолет і наставив його на Ніттеля. Він уже зовсім утратив самовладання, і пістолет просто танцював у його руці.

Ніттель зблід, але не поворухнувся.

"Кепські справи, — подумав Майя. — І все через мене. Якби не я, то Ніттель давно б уже послухався. А цей жовторотий, чого доброго, може його уколошкати".

Ніттель і лейтенантик пильно дивилися один на одного і, здавалося, не могли вже запобігти тому, що мало статись.

— Стійте! — крикнув Майя.

Обидва здригнулись і обернулися до нього; здавалось, вони були незадоволені тим, що він втрутився в їхній незвичайний поєдинок.

— Стійте!

Обидва невідривно дивилися на Майя, а він не знав, що казати далі.

— Стійте, — мовив Майя, — здається, є вихід. Бачите он ту маленьку машину? Викотимо її на середину вулиці, випхнемо візок на залізничний насип, потім поставимо машину на місце, і ваш рено зможе проїхати.

На мить запала мовчанка.

Лейтенант сховав пістолет.

— Можна й так, — буркнув Ніттель, не дивлячись на лейтенанта. Без нічиєї допомоги він ухопив машину за буфер і, піднявши передній міст, мов пір'їнку, закинув убік.

— Готово!

— З візком буде важче, — звернувся він до Майя. — Я потягну за ручки, а ти підштовхнеш ззаду.

Він уперто не дивився на лейтенанта.

— Гаразд.

Ніттель узявся за ручки, — він стояв лицем до залізничного насипу, — і, розігнавшись, потяг візок нагору. Він напружував усі сили, але насип був стрімкий, пісок зсовувався вниз, і візок напівдорозі зупинився.

— Штовхай, ради бога, штовхай!

Майя штовхав з усієї сили, але допомогти Ніттелю не міг: візок стояв майже сторчма, і Майя буквально тримав його на собі.

Раптом Майя голосно вилаявся. Труп жінки почав сповзати вниз. Майя ледве встиг ухопити її за стегна й трохи підсунути вгору.

— Що там таке? — спитав Ніттель, повернувши голову.

— Вона сунеться на мене.

— Бо ти, мабуть, їй сподобався! — відказав Ніттель і зареготав.

— Тримайте її, щоб зовсім не впала! — закричав лейтенант. — Я зараз вам допоможу.

Він справді підбіг їм на поміч разом із своїм шофером. Тепер усі четверо намагались витягти візка з небіжчицею нагору. Але в них нічого не виходило.

Нарешті, Ніттель кинув ручки, схопив візок за дошки знизу й разом з іншими почав піднімати його. За хвилину візок стояв уже на залізничному полотні. Всі четверо випростались, важко дихаючи. З обличчя в них градом котився піт.

— Ніколи б не сказав, що це так важко, — мовив шофер.

— А ти як думав? — відповів Ніттель.

Лейтенант приязно глянув на нього.

— Що й казати, добре чуприну нагріли.

— Так, — озвався Майя, — сім потів вийшло, поки викотили.

— Важка не дівка, — мовив Ніттель. — Якби вона сиділа в кріслі, я б підняв її однією рукою. Важкий візок. Погляньте, скільки на ньому всякого залізяччя. Порожній і то важко тягти!

— Поїхали! — з жалем у голосі сказав лейтенант.

Він збіг униз по насипу, за ним шофер. Внизу лейтенант обернувся.

— Дякую! — голосно крикнув він. — І до побачення!

Майя здавалось, що той, якби можна було, неодмінно запропонував би їм разом випити.

— До побачення! — гукнув у відповідь Майя.

Ніттель розтулив рот, щоб і собі відповісти, але стримався.

Лейтенант ухопив остін за буфер, як це недавно був зробив Ніттель, але не подужав підняти передній міст машини. Мусив зачекати, поки йому на поміч прийшов шофер.

Хряпнули дверцята рено. Машина загурчала й поїхала.

— До побачення, красуне, й нехай тобі твій генерал надає по с…! — гукнув їй услід Ніттель і, взявшись за ручки візка, покотив його поміж рейками. — Якщо вже дістались сюди, то доведеться якийсь час їхати цією дорогою, — мовив він. — Далі насип буде нижчий, і ми з'їдемо вниз. Раптом він спинився. — Ти бачив цю дівицю з пухкавкою? Бачив? Він мало не уколошкав мене, йолоп! Що ж це воно виходить, хай йому грець? — невгавав він. — Французи вже вбивають французів. Оце дожились! У кого зброя, на боці того й закон. Це вже як у джунглях.

Сонце припікало дедалі дужче. Майя зняв гімнастьорку й перекинув через руку. Моря ще не видно було, але відчувалося, що воно вже близько. Повівав свіжий солонуватий вітрець. А попід насипом, скільки сягало око, двома колонами тяглися покинуті машини.

— Клята війна все зіпсувала, — сказав Ніттель. — Ще недавно я був такий щасливий. Я добре заробляв. Працювати вночі водієм таксі, що не кажи, важко, але тариф подвійний, перепадає на чай, та й, звісно, клієнтура не та, що вдень. З лічильником теж трішки махлював, отож усе було як слід.