Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

— В неї дуже довгі ноги! — Він зачинив дверцята машини й повернувся до Майя. — Це дуже гарно, коли в жінки довгі ноги. По-моєму, це вищий клас. Довгі ноги роблять мою дружину схожою на лілію.

— Але ж у лілії немає ніг.

— Я знаю, що кажу. Моя дружина схожа на лілію.

— Сто чортів! Александре, не говори мені більше про свою дружину!

— На ось краще з'їж, — сказав Александр.

— А що це таке?!

— Сендвіч. Поки прийдуть хлопці.

— Я не голодний.

— Ні, ти голодний.

— Заприсягнися, що я голодний.

— Присягаюсь.

— Тоді я тобі вірю.

Якусь мить обидва помовчали. Майя почав жувати сендвіч.

— Александре!

— Що?

— Я зроблю тебе рогатим, якщо зостануся живий.

— Якщо зостанешся живий, кажеш?

— Якщо… — сумно відповів Майя, жуючи сендвіч.

— А ось і наш абат! — сказав Александр. — Та ще й з двома хлібинами!

— Добридень! — привітався П'єрсон тонким голоском.

Александр подав йому руку.

— Здоров!

П'єрсон усміхнувся і опустив свої довгі вії. Потім віддав Александрові хлібини й став недалеко від Майя, спершись на мур.

— А ти проноза, абате.

— Еге ж, — відповів П'єрсон своїм м'яким тихим голосом, — мушу сказати, що я непогано облагодив цю справу.

Він витяг з кишені люльку й сів. Був якийсь замкнутий, дивився навколо себе невидющими очима, мов той кіт, що згортається в клубочок перед сном.

— Е ні! — сказав Александр. — Зараз ми будемо їсти.

— А мені вже не треба казати "добридень"? — озвався Майя.

— Добридень, Майя.

— Ні, не так. Ніжніше, прошу тебе.

— А віскі в Дері ніжне?

— Ніжніше, ніж ти. Спробуй поздоровкатись зі мною ніжніше, прошу тебе.

— Добридень, Майя.

— О, це вже краще, набагато краще. А тепер скажи оцьому вайлові, що ти на нього чхаєш, і закури свою стару добру люлечку.

— Ні, хто-хто, а я все-таки дисциплінований.

— Отже, — сказав Александр, — ти приніс два буханці хліба. Де ти їх дістав?

— Мені їх дав кухар із Сана.

— У тебе серед черниць є знайомі, не інакше, — мовив Александр.

П'єрсон граціозно підняв руку.

— Зовсім ні! Зовсім ні! Ми з кухарем швидко порозумілися віч-на-віч. Він оддав мені хліб за вино.

Майя не чув, про що говорить П'єрсон. Він слухав його голос. Голос у П'єрсона справді був ніжний. Він лився рівно, безперервно.

— За яке вино? — спитав Александр. — Я ж тобі не давав ніякого вина. І нізащо не дав би. Кажи правду.

— Я його купив.

— Скільки заплатив?

— Двадцять франків.

— Двадцять франків! — вигукнув Александр. — Це ж марнотратство!

— Кожен буханець хліба мені обійшовся в десять франків.

— Десять франків! Десять франків за хлібину! Ти часом не здурів?

— Але в кожній з них буде по кілограму.

— Все одно! Десять франків за кіло хліба! Ти, мабуть, зовсім схибнувся з розуму.

— Така такса.

Александр зняв до неба свої волохаті руки.

— Десять франків! Ні, ти тільки подумай своєю головою! Краще б ти нікуди не ходив.

— Дякую.

— Десять франків! — не вгамовувався Александр. — За буханець хліба!

— Я можу віднести, якщо хочеш.

— Е, ні, приніс, то хай уже буде.

— А то ми складемося втрьох на твою частку.

— Ну що ти з ним зробиш! —мовив Александр і нахилився до вогню.

Підвівши голову, він помітив, що Майя сидить, відкинувши голову на стіну, з заплющеними очима. Він не раз помічав, що Майя чогось сумує.

— Агов! — гукнув Александр, звертаючись до Майя. — Ти зайняв місце Дері.

— Так! — розлючено відказав Майя, — Я зайняв місце Дері.

Він різко підвівся і сів на своє місце під переднім правим колесом халабуди. Александр подивився йому вслід.

— Не звертайте уваги, — буркнув він. — Мосьє в поганому настрої. Йому, бачте, набридло чекати, поки його візьмуть у полон.

— Не вгадав! —відповів Майя. — Я просто здивований! Про фріців говорять хтозна-скільки, а їх усе немає. Я вже навіть почав сумніватися, чи вони справді існують. Що не кажіть, а зустрітися з вищою расою все ж таки приємно.

— Гаразд, — сказав Александр. — Які ще новини?

— Зачекаємо, поки прийде Дері.

— Ні, розказуй, ради бога, розказуй. Не будемо ж ми чекати на нього сто та ще й сім років.

— Зачекаємо, поки прийде Дері.

Александр знизав плечима, підтягнув штани й знову помішав консерви на сковорідці.

Це були французькі м'ясні консерви. Александр радів, що смажить саме французькі м'ясні консерви. Англійські смажились гірше. М'яса мало, сам жир. Ну, ось, обід готовий, а Дері все ще немає.

В цю мить з'явився Дері. Він поспішав; бігти заважав йому великий живіт. Обличчя його так запливло жиром, що важко було розібрати, де в нього кінчається шия й де починаються щоки. Він склав на животі руки й сів на своє звичне місце. Мовчки озирнувся довкола. Його очі були заховані за блискотливими скельцями окулярів — він був короткозорий. Часом вони проглядали крізь них — холодні, уважні, насторожені. Та за мить скельця знову починали поблискувати, і очі зникали.

— Давайте котелки!

— Ти для нас як рідна мати, Александре, — сказав П'єрсон.

— Ви можете начхати на мене будь-коли, — озвався Александр. — Але що б ви без мене робили? Особливо Дері й Майя. — Він підвівся, щоб загасити вогонь. — П'єрсон— інша річ. Цей швидко знайде кухню, де харчується який-небудь кюре. І там йому буде непогано.

Всі четверо засміялися. Вони почували себе щасливими, що сидять тут разом, під одним сонцем.

Кухлі товаришів висіли напохваті з внутрішнього боку дверцят халабуди. Александр зачерпував ними вино з бідона й по черзі подавав товаришам. Потім простяг свого кухля Майя і зачекав, поки той вип'є, сам напився в останню чергу.

— То які новини, абате?

ГГєрсон вийняв з кишені чисту носову хустинку й витер нею губи.

— В Брей-Дюні на кораблі пускають тільки англійців. Нема-чого й думати спробувати там щастя. В кожному вбачають шпигуна. Мені розповіли, що на одному з кораблів виявили французького майора й ординарця, які потай пробрались туди. їх одразу ж викинули за борт. Майор утопився. Ординарець насилу доплив до берега.

— Кепські справи, — мовив Александр.

Майя знизав плечима.

— Якщо це правда, то кепські.

— Так, — погодився з ними ГГєрсон. — Словом, англійці зараз дивляться на нас так, як ми дивились на бельгійців після поразки на каналі Альберта. Зрештою, англійці принаймні вивозять своїх людей, а що робимо ми, французи? В принципі, евакуація йде в Дюнкерку і в Мало, але дуже невелика, та й то евакуюють боєздатні частини, а не окремих осіб. Само собою зрозуміло, що ми теж не належимо до їхнього числа, — докинув він трохи згодом.

— Ну й що далі? — спитав Александр після деякої мовчанки.

— Нічого, — відповів П'єрсон, глянувши на нього.

— Ти зварив непогану каву, Александре…

— Давай швидше мого кухля.

— А якби в неї влити ще віскі, — провадив далі Майя, — то нічого більше й не треба.

— Е, ні! Вип'єш і таку.

— А чому б і ні? — здивувався П'єрсон.

— Справді, чому б і ні? — спитав Майя.

— Я теж випив би, — озвався Дері.

— Бачиш, Дері теж хоче.

— Воля ваша, — відказав Александр. — Але попереджаю: у нас лишилося всього дев'ять пляшок.

— Це по три пляшки на день. Доп'ємо, поки прийдуть фріци.

— Зрештою, це віскі моє, — сказав Дері.

— Ти вкрав його з армійського складу.

— Вкрав — не вкрав, а воно моє.

— Це віскі наше.

— Послухай, — вигукнув Майя, — що ти морочиш нам голову? Неси його швидше сюди! Можна подумати, що це не віскі, а твоя кров.

Александр пішов до скриньки з-під медикаментів і повернувся з пляшкою в руках. Він наповнив кухлі П'єрсона й Дері. Відтак налив у свій кухоль і подав його Майя.

— Я часто питаю себе, — буркнув він, — навіщо дозволяю цьому здоровилу пити з мого кухля першим.

Майя зареготав.

— Я теж питаю себе про це. — І, вийнявши з кишені сигарету, запалив.

Александр дивився на нього, як квочка на своє курча.

— Щуровбивця!

— Ти що, вбив щура? — спитав П'єрсон Майя.

— Треба ж мені було когось убити на цій війні.

— З пістолета?

— Трьома кулями. Правду кажучи, я прошив його першою, а решту випустив просто так, бо трохи нервував.

— Дай мені свій пістолет: я вставлю тобі три патрони замість вистріляних.

Дері злякано здригнувся в своєму закутку.

— А ви не могли б знайти для цього іншого місця?

Александр знизав плечима.

— Не бійся. Абат уміє поводитися з пухкавкою.

— Я це підтверджую, — сказав Майя.

Абат усміхнувся й повернувся до нього:

— На! Готово!

Майя вклав пістолет у кобуру і високо підняв кухоль.

— Цей келих я піднімаю за майбутніх військовополонених! — з притиском мовив він.

П'єрсон граціозно, мов стара дівка, закурив люльку.

— Не треба так швидко впадати в розпач, — озвався він. — Слухай, Майя, ти трохи знаєш по-англійськи, отож міг би спробувати щастя в Брей-Дюні.

Александр, який саме складав брудний посуд під дверима халабуди, запротестував:

— Е ні! Ні й ще раз ні! Ми не можемо покинути один одного після того, як усю війну були разом.

П'єрсон здивовано глянув на нього.

— Вчотирьох не завжди зручно, — сказав він. — Іноді одному набагато легше. Якщо комусь із нас трапиться бодай якась можливість сісти на корабель, хай спробує. Така моя думка.

— Але ж ми стільки провоювали разом, ти що, забув?

— По-твоєму, — сказав П'єрсон, — нас усіх чотирьох так і повинні взяти в полон? Що ви на це скажете, хлопці? Дері! Чого ти мовчиш?

— Я за, — тихо сказав Дері.

— А ти, Майя?

— Я теж за.

— А ти, Александре?

— А що вам я? — відповів Александр і сів, затисши між коліньми пляшку віскі. — Можете йти, хто куди хоче, — нарешті, сумно мовив він.

Він знову налив віскі й простяг кухоль Майя. — На, жалюгідний бевзю, пий, поки ще п'ється!

— Дякую, друже, — відказав Майя і ніжно глянув на Александра.

— Я не такий дурний, — сказав Александр. — І ніколи марно не ризикую.

Він обвів очима товаришів, які сиділи перед ним кожен на своєму звичному місці. Він, Александр, обслуговував їх. Все йшло, як і належить, в котрий уже раз. І ось П'єрсон пропонує розійтися.

Александр раптом подумав про можливий відступ. Яка страшна річ — відступ! Справа не в небезпеці і навіть не в поразці. Найбільше його лякало безладдя. Дороги забиті військовими частинами, втікачами, жінками й дітьми на візках, скрізь пожежі, побиті машини. А будинки, боже милосердний, на що схожі будинки? Замість вікон зяють провалля, дахи зруйновані, меблі всередині потрощені, посуд побитий, білизна валяється в смітті! Раніше Александр ніколи б не повірив, що можливе таке страшне безладдя і в таких масштабах.