Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

"Невже я починаю божеволіти?" — спантеличено питав він себе.

Він знову стиснув її плечі.

— Не можна так ризикувати, — терпляче мовив він. — А якщо вони летять на місто?

— Ну, це ще невідомо…

— Слухай, — видушив він із себе, — коли почнуть падати бомби, буде надто пізно.

Вона раптом випручалась із його обіймів і холодно глянула на нього.

— Можете йти, — сухо мовила вона.

— Як це "можете йти"? А хіба ти не йдеш?

— Ні.

— Через те, що я не хочу почекати до завтра?

— Так.

— Послухай, це ж божевілля!

— Думайте, як хочете. Завтра або ніколи.

— Що ж, — мовив він, підводячись. — Діло твоє. Я пішов.

Це був якийсь кошмар: він безперестану говорив і робив одне й те саме.

— Я пішов, — повторив він.

Він стояв і в думці безперестану повторював: "Я пішов… Я пішов… Я пішов".

— Ідіть, — почув він Жаннин голос.

— Ти добре подумала?

— Так.

— То, значить, ти не йдеш?

Це звучало страшенно безглуздо.

— Тільки завтра.

Він стояв над ліжком, дивився на неї й час од часу говорив: "То ти йдеш?".

— То я пішов, — мов той дурень повторив він, відчуваючи, що неспроможний вже ні думати, ні діяти.

Люто забухкали зенітки. Майя підскочив, неначе кинувся уві сні.

— Жанно! — гукнув він.

Він підійшов до неї.

— Я силоміць заберу тебе звідси.

В голові ніби прояснилося, але ненадовго; він раптом відзначив, що наліг на неї всім тілом і, обхопивши за плечі руками, несамовито намагається одірвати від ліжка.

"Ні! — промовляв під ним далекий голос, — ні! Ні!"

"Як і сьогодні вранці. Точнісінько як уранці", — майнула думка, і він випустив дівчину.

Вона скочила на ноги, метнулась до дверей і зупинилась, ухопившись за ручку. Майя лежав, випроставшись, на ліжку. Він лежав непорушно, прикривши обличчя руками.

— Слухайте, що з вами?

Він не відповів. Все його тіло конвульсивно тіпалося. Вона підійшла до ліжка й силоміць відвела йому руки од лиця.

— Скажіть, що з вами? — злякано закричала вона.

— Це кінець.

Майя провів рукою по обличчю. Трохи згодом він підвівся й став перед нею, опустивши руки, дивлячись кудись пустими очима.

Стрілянина невгавала. Гудіння над головою дужчало. Коли озивались крупнокаліберні зенітки, його не було чути. Потім воно напливало знову, чимраз ближче.

— Ви вже не йдете? — спитала Жанна, підводячи голову.

Майя не озивався так довго, що вона подумала, чи почув він її запитання.

— Ви вже не йдете?

— Ні.

Вона моргнула, потупила очі. Майя помітив, що вона бореться сама з собою. "Як Аткінс, — подумав він. — Як Аткінс, котрий учора вагався, не знаючи, стрибати йому чи ні. Достоту, як Аткінс".

Вона підвела голову.

— А може, вони летять на кораблі.

— Ми про це незабаром дізнаємось, — сумно одказав він.

І додав:

— Гаразд, іди ляж.

Він говорив лагідним, тихим голосом, наче хворий.

Вони лежали поруч на ліжку. Час минав. Зенітки гуркотіли без угаву. Майя підклав руки під потилицю. Він лежав непорушно, мовчки.

Зовсім близько пролунало кілька вибухів. Будинок задвигтів. Майя повернув обличчя до Жанни й глянув на неї.

— Це вони?—опитала дівчина, підводячись на лікті.

Очі її були якісь безглуздо-здивовані. Він ствердно кивнув головою.

— Це вони! — повторила Жанна, і з того, як здригнулось під нею ліжко, він відчув, що вона вся затрусилася.

— Треба йти звідси, — гарячково мовила вона, — спуститися в льох.

"Треба йти звідси, — подумав Майя, — спуститися в льох". Так, саме це слід зробити.

Треба негайно йти вниз. Він чув, як Жанна сказала біля самого його вуха: "Треба йти звідси". Він ствердно кивнув, але і далі непорушно лежав у ліжку. Він слухав, як б'ють зенітки. Вони ніколи ще не бухкали так сильно, так люто. І раптом йому здалося, що ця лють якась несправжня, облудна. "Хай собі бухкають, — мовив він сам до себе. — Хай собі бухкають!" Його думки були мляві й байдужі.

— Жюльєне! — закричала Жанна. — Вставайте! Вставайте, благаю вас!

Мимохіть він помітив, що Жаннине чоло вкрилось рясним потом.

— Жюльєне! — кричала Жанна. — Жюльєне! Вставайте! Благаю вас, Жюльєне!

І раптом вона обхопила його впоперек тіла й потягла, намагаючись підняти. "Так, — подумав він, — треба вставати й спускатися в льох. Негайно вставати й спускатися". Він побачив, як скривилися від натуги Жаннині губи. Вона пустила його, і він важко впав на ліжко.

— Жюльєне! — почув він над вухом. Вона знову схопила його за плечі. — Жюльєне!

"Треба вставати, — ворушилися думки в голові Майя. — Треба вставати і йти вниз". Потім подумав: "У льосі, як і вранці. Достоту, як уранці". Він чув, як Жанна кричить йому на вухо "Жюльєне!" Це був далекий і слабкий крик — так звучить далекий голос у лісі. Більше він нічого не почув і трохи згодом повернув голову до неї. Вона лежала на боці. Зблизька її очі здавались велетенськими й каламутними, повіки дрібно тремтіли. Він одвернувся й дивився тепер прямо перед собою, в порожнечу.

"А вибухам, — подумав він, — не видно кінця". Потім подумав ще: "Ну й гармидер на вулиці". І йому захотілось сміятися. Виття над головою подужчало. Під ним захиталося ліжко, і він зрозумів, що Жанна затряслася знову.

Зовсім близько пролунав вибух. Неначе чиясь велетенська рука вхопила будинок і несамовито струсонула його. Майя побачив, як зіщулилась Жанна, мов якесь хворе звіря.

Нараз зенітки вмовкли, і знов було чути тільки лагідне й безугавне гудіння.

— Жюльєне!

Вона говорила тихо і жалібно, мов скривджена дитина, і в голосі її бриніли сльози.

— Жюльєне!

Він кивнув головою.

— Чом ви не забрали мене звідси?

— Не забрав звідси?

— Так. Якомога далі звідси! Від цього будинку!

Він дивився в порожнечу перед собою.

— Так, — мовив він. — Так.

Минула якась секунда, потім його голова м'яко скотилася на Жаннину подушку. Він дивився на неї. Потім знову розкрив рота, і його голос був такий хрипкий, неначе він не розмовляв кілька місяців.

— Мабуть, так було треба, — відповів він.

На них летів страшний свист. Жанна розпачливо притислася до Майя. Він побачив зовсім близько її чорні очі, велетенські, злякані, втуплені в нього.

Пролунав оглушливий вибух. Майя відчув, що ліжко зникає з-під нього, провалюється кудись у порожнечу. Він розкрив рота, мов людина, що потопає. В очах було темно. Він все ще тримав Жаннину руку в своїй. Він хотів подивитись на неї, але не зміг. "Слава богу, — подумав він. — Бомба не влучила в будинок. Це лише повітряна хвиля". Йому здавалось, що його думки дуже ясні й чіткі. Він знову спробував подивитись на Жанну. Але перед очима стояв туман. Він зробив зусилля і посунув ліву руку вздовж її плеча до голови. Рука рухалась страшенно повільно. І це його дратувало. Потім він ніби кудись провалився і більше ні про що не думав.

Його рука знов поповзла вперед, відчула Жаннину шию. Він зупинився, щоб відпочити. Груди йому ніби хтось затис в лещата. Вони були зовсім мокрі, і він здивувався, що так спітнів. Його рука поповзла до Жанниної потилиці. Вона повзла страшенно повільно, дюйм за дюймом. Вона не посунулась далі Жанниного підборіддя, бо наштовхнулась на якусь перешкоду. "Що воно таке?" — подумав Майя. Його думки були ясні, і це наддало йому впевненості.

"Я дуже спокійний", — подумав він. І знов ніби кудись провалився. Потім пригадав, що шукає Жаннине обличчя.

Рука видавалась йому якоюсь далекою-далекою, неначе то була зовсім не його рука. Дивно, коли твоя рука отак далеко від тебе. Він почав мацати знову і радів, відчуваючи, як ворушаться його пальці. Але оте, чого торкається його ліва рука, — не що інше, як дерево. Гостре ребро, а ось і друге: двоє гострих ребер. Та це ж балка! Він багато разів повторив про себе: "Та це ж балка!" Його груди стискало дедалі дужче. Він важко дихав, але болю не відчував. "Я дуже спокійний", — думав він. І раптом згадав. Та це ж балка! Балка? На Жанниній голові? Спокійно. Головне, не хвилюватися. Це ж дуже просто. Зараз він устане й одкине цю балку. Бо Жанні, мабуть, дуже боляче. Устане й одкине цю балку. Це ж так просто. Не лежати ж йому отак у темряві аж до вечора! Він зараз устане і все. Дивно тільки, що він отак спітнів, груди зовсім мокрі.

Зненацька земля розверзлася під ним, і він почав падати в порожнечу. Він летів, ніби в колодязь, між двома стрімкими земляними стінами. Вони мчали повз нього з шаленою швидкістю. Він падав, закидаючи голову назад, щоб побачити небо. І десь дуже далеко й високо над собою він справді побачив невеличкий, поцяткований яскравими зірками кружечок. Ось зірки померкли. Він розкинув руки. Одна рука вчепилася в земляний виступ. На якусь мить надія ожила в ньому. Але земля кришилась під рукою. Він ще раз одкинув голову й широко розплющив очі. І нараз усі зірки згасли.

Майя так і не зрозумів, що вмирає.

З французької переклав Петро СОКОЛОВСЬКИЙ