Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

— І це, на твою думку, тому вона й…

— Не знаю.

— То що ти робитимеш далі? — жваво спитав Александр.

— Нічого! Нічогісінько! А що я, по-твоєму, маю робити? Я тут, чи не так? Разом з вами. В Сана. В Сана, на Південному березі, разом з Александром і П'єрсоном. Я тут, чи не так? Я тут, я, Жюльєн Майя, майбутній полонений, в Сана, на Південному березі, разом з двома моїми добрими товаришами!

— Заткни пельку!

Александр підклав у вогонь кілька цурпалків.

— Ти спробував умовити ЇЇ покинути будинок?

— Умовляв як тільки міг.

— Тепер, може, вона й передумає, коли залишилась сама.

— Ні. Вона вмиратиме від жаху, але сидітиме в домі.

— Виходить, нічого не можна вдіяти.

— Нічого.

Запало мовчання. Потім Александр запитав:

— Ти туди повернешся?

— Ні.

— Це було б нерозважливо.

— Так, — відповів Майя. — Це було б нерозважливо. — І раптом, якось не до ладу, додав: — Я ж не дурень.

Александр почув його скрипучий сміх і повернув голову.

— Як у романі, — провадив далі Майя. — Двоє солдатів хотіли згвалтувати дівчину. Я, мов той лицар, вбиваю двох гвалтівників, а потім гвалтую дівчину сам.

І він знов захихикав.

— Смішно, га?

— Кинь про це думати. Що поробиш, коли так уже вийшло.

— Але ж, хай йому чорт! — вигукнув, підводячись, Майя. — Саме цього я ніяк не збагну. Я все ж таки не негідник!

— Напевне, ні, — підказав Александр.

Майя пильно глянув на нього.

— Ти в цьому справді впевнений? Впевнений, скажи? Гаразд, слухай далі. Коли я вколошкав отого паскудного здоровила, який мене відлупцював… Одне слово, я тобі зараз розповім… Лишився тільки маленький нікчемний волоцюга… І що ж я зробив, як ти гадаєш? Що я, по-твоєму, подумав? Гадаєш, я сказав йому, щоб він забирався з кімнати? Адже цей хлопчисько трусився з переляку… Він, мов той щур, тулився до стінки. Мов той смердючий . зацькований щур. А я підходив дедалі ближче. Я був такий кволий, що тримався за стіну, аби не впасти. А він розпачливо хитав головою, ніби казав "ні". Ось так. Дивився очима зацькованого звіра і хитав головою: "ні", "ні", "ні"…

— І що далі?

Майя витер рота хусточкою.

— А далі я вистрелив. Оце й усе.

— Звісно, — трохи помовчавши, сказав Александр.

Він став на коліно й почав роздмухувати вогонь.

— Не думай про це. Нічого не вдієш: так уже вийшло.

— Авжеж, — швидко проказав Майя, — ти маєш слушність, нічого не вдієш, так уже вийшло. Я міг кивнути цьому хлопчині, щоб він забирався. Щоправда, я якось про це не подумав. От не подумав та й годі. І вбив його. Мабуть, треба було, щоб я вбив і цього. Отак воно й вийшло.

Він неуважливо підніс до губ сигарету. Затим подивився на Александра, і в його очах з'явився якийсь дитячий благальний вираз.

— Але ж я не хотів нікого вбивати.

Александр ступив крок до нього і взяв його за руку.

— Бідний мій старий, — мовив він.

— Не чіпай мене! —несамовито вигукнув Майя. І знов скрипуче захихикав:—А знаєш, що я відчув, коли обоє лежали забиті? Якби ти тільки знав! Ану, вгадай, вгадай!

— Гаразд, кажи вже.

— Мене на якусь мить охопила несамовита радість. Ти розумієш, обоє враз слухняно впали переді мною.

Він замовк, потім, за якусь секунду, провадив далі тихим голосом:

— Обоє впали й зробились такі слухняні-слухняні.

— Негіднику!

— От бачиш! —радісно скрикнув Майя. — От бачиш! Зрештою, це тривало недовго. Якусь мить. А потім я відчув себе… справжнім негідником.

— Чому?

— Не знаю.

— Та кажи вже, ради бога.

— Не знаю, —гаряче заговорив Майя. — Так сталось. Сталось так, саме так. Отепер я знаю, що відчуває вбивця. Він переживає короткочасне збудження. А потім усе це минається і він відчуває себе негідником. — Він закурив сигарету і ледве чутно додав:— А може, так і треба було.

Александр дивився на нього, розкривши рота.

— Господи! — сказав він, мотаючи своєю кучерявою головою, ніби відганяв рій мошви. — Я, мабуть, теж збожеволію, наслухавшись твоїх теревенів.

Він підвівся й почав мішати каву. На поверхні води утворилась коричнева плівка; на ній, мов на рідкій лаві, надимались і лускали маленькі бульбашки. Александр неуважно дивився на цю лаву. "Бідний старий, — думав він. —Ото була йому халепа з цими типами. А найгірше те, що це на нього справді схоже. Я йому цього не скажу, але це так на нього схоже".

— Смішно, — голосно мовив він, — але це так на тебе схоже.

— Що "це"? — спитав Майя, жваво підводячи голову.

"Навіщо я… Боже милостивий!" — подумав Александр.

— Ну, всі оті твої пригоди.

Майя пильно глянув на нього.

— Те, що я вбив оцих двох типів?

— Ні, — тихо відповів Александр. — Не це… не тільки це. Все, що з тобою трапляється взагалі… так на тебе схоже.

— Таке можна сказати й про всіх.

— Не зовсім, — заперечив Александр.

І одразу ж подумав: "Замовкни, замовкни ж! Цього не можна казати, особливо йому".

Майя не зводив з нього очей.

— Ти збожеволів! — несамовито загорлав він. — Що на мене схоже?

— Та все, геть чисто все… Все, що з тобою трапляється, відколи ти тут… Ота історія з щуром… Полька… Всі оті типи, яких ти зустрічаєш… Пожежа на пароплаві. Англійці, що ти їх витягаєш з води… Французи, яких ти повбивав… Оця дівчина… одне слово, все це так на тебе схоже.

— Виходить, — різко мовив Майя, — таке може траплятися тільки зі мною. Дурниці!

Александр одвернувся.

— Маєш рацію: дурниці.

"Замовкни, — мовив він сам до себе, — та замовкни, бовдуре!" — ! в ту ж мить заговорив знову:

— Так, я кажу дурниці. Звичайно, це все дурниці. Але мені просто так здається. Ти залишаєшся вірний собі в усьому, що з тобою трапляється… і в усьому, що іще трапиться.

Майя силувано засміявся.

— Що ж зі мною іще трапиться?

— Послухайте! — озвався П'єрсон. — Ця кава буде коли-небудь готова чи ні?

— Вже готова! — відповів Александр несподівано весело. — Кава готова!

П'єрсон глянув на Майя, потім, піднявши брови, зиркнув на Александра. Александр одвів очі. П'єрсон, здавалось, хотів щось сказати, та потім передумав. Александр розливав і подавав каву.

— Добра кава, — трохи згодом мовив П'єрсон.

Він затис коліньми гарячий кухоль, витяг з кишені свою люлечку і заходився її натоптувати. Запала мовчанка. Майя пив каву і ні на кого не дивився.

— Що ти робитимеш після війни, П'єрсоне? — спитав Александр.

— Я? Я вивчусь на інженера-кераміка. А ти?

— Я? Звісно, на кюре. Заберу твою парафію, абате! Ох і читатиму ж я проповіді твоїм старим дівам!

П'єрсон затягся.

— У мене немає старих дів. У мене самі лиш робітники. А старих дів немає. Вони трапляються тільки серед заможних верств населення.

— Виходить, у твоїй парафії всі одружуються?

— Еге ж! — відповів П'єрсон. — А старі діви в моїй парафії — хіба, може, ті, що одружувались більше за всіх.

Майя підвівся.

— Піду по воду.

— Посидь. Ще маємо час, — зупинив його Александр. — Після війни, — провадив він далі, — придбаю собі невеличкий будиночок.

— І розведеш кроликів?

— Угадав — кроликів. А хіба то погано — розводити кроликів?

—Я піду по воду, — повторив Майя.

Він підвівся й підхопив за ручку бідон.

— Ради бога! — сказав Александр. — Дай трохи перепочити. Я не сідав од самого ранку.

Майя, затримавшись на хвилину, зміркував, що Александр і справді має право перепочити. І він знову сів. А хвилини невблаганно спливали одна за одною, колесо часу крутилося й крутилося — стара ярмаркова лотерейна машина.

— Свій дім, — мовив Александр, — я збудую з дерева. І ніяких дощок — усе з самих тільки кругляків.

П'єрсон підвів голову.

— А чому з дерева?

— Не знаю. Просто я люблю дерево. В нім тепло, затишно. Здається, воно іще живе довкола тебе. Може, я мелю дурниці, але скажу вам: дерево надає мені впевненості.

— Впевненості?

— Так, — відповів Александр, ледь помітно зашарівшись, — воно мені надає впевненості. Не знаю чому, але дерево мені надає впевненості.

П'єрсон вибив попіл із своєї люлечки, обережно постукавши нею об підошву, і озирнувся. Майя не курив, не ворушився. Вигляд у нього був похмурий, сонний.

— В моєму домі, — говорив Александр, — буде одна кімната, яка належатиме тільки мені, з моїм верстатом, моїм начинням; одне слово, з усім моїм борделем. Звичайно, там пануватиме порядок. Цілком моя кімната. Без потреби я з неї навіть не виходитиму.

— Твоя дружина знов нудьгуватиме.

— Саме оце вона завжди каже, — одказав Александр, чухаючи бороду. — Вона вважає, що я приділяю їй мало уваги. Смішно, але жінок робота не захоплює так, як нас: їм треба завжди з кимось розмовляти. Дивно, але коли я щось роблю, то мені зовсім не хочеться базікати.

Він підвівся й затоптав багаття своїми велетенськими черевиками. П'єрсон підняв голову і, в котрий уже раз, йому здалося, що він бачить чорного воїна, який виконує свій ритуальний танок.

— Так, — знов сідаючи, мовив Александр, — вона нудьгуватиме. А все-таки погано, коли жінка нудьгує.

— І тому, — докинув він із замріяним виглядом, — я б дуже хотів мати двох жінок. Вони б завжди розважали одна одну.

— Оце ідея! —зауважив П'єрсон. — І твоя дружина, сама собою, згодна на це?

— О ні, уяви собі, що ні. Аж ніяк. Я раз спробував запропонувати їй це… звичайно, делікатно… і відтоді більше не починав розмови на цю тему.

— Розумію. Дуже цікаво.

— Ти теж так вважаєш? Смішно, але вона не хоче зрозуміти, що це в її інтересах. А це було б чудово, правда? Дві дружини — ото кіно!

— Дві? — запитав П'єрсон, скривившись. — Всього дві? Чом не три?

— Ти мене лякаєш, — мовив Александр. — Я не мільйонер. Двох цілком досить.

— Гаразд, — мовив Майя. — Ну, я піду.

Він підхопив бідон за ручку, ступив крок уперед, спіткнувся і впав навколішки.

— От клята цеглина, — мовив він і вилаявся.

— Тобі недобре? — спитав Александр, підводячись. — Ти весь побілів.

— І звідки тут ця клята цеглина!

П'єрсон і собі підвівся.

— Ти кульгаєш.

— Нічого, пусте.

Він став на ноги, сів на своє місце й заходився терти коліно. І враз його голова одхилилась назад, він зробився білий як крейда.

— Віскі! — гукнув П'єрсон.

— Ви мабуть, вважаєте мене за ідіота, — сказав Майя.

І раптом у нього потемніло в очах. Ще за мить він відчув у роті присмак металу, і пекуча рідина полилась йому в горлянку.

— Пусте, — мовив він, розплющивши очі. — Вже минулось.

Він почув, як П'єрсон сказав: "Гляди, щоб не забагато" і зрозумів, що ковтає й ковтає віскі. Він зробив рукою знак: мовляв, досить.

— А що я робитиму з рештою, сам вип'ю, чи що? — почув він голос Александра.

— Пий, не соромся! — сказав П'єрсон і засміявся.

Майя здалося, що П'єрсон сміється десь у нього в голові.