Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Але він знав, що це теж хитрість, знав, що іще сто разів починатиме отак знову: час від часу, облудно лаючи себе, боязко питатиметься, що він думає насправді і що думати краще.

Коли впала перша бомба, Майя відчув навіть полегкість. Жаннині очі в напівтемряві заблищали і розширились. Вони з тривогою й благанням дивилися на Майя. Минуло кілька секунд. Знову почали падати бомби, цього разу по кілька водночас. Жанна стрибнула до нього, ніби її підкинула якась пружина, й обхопила його руками.

Земля задвигтіла у них під ногами. Задзвеніли порожні пляшки. А бомби все падали. З кожним вибухом будинок здригався чимраз дужче. Порожні пляшки в шафах підстрибували вище й вище. Тепер усі низки сосисок танцювали — сковано й незграбно, мов ті маріонетки, що їх смикають за ниточки. Майя спробував ухилитись від їх ударів, підігнувши коліна, та стояти отак, тримаючи на собі ще й Жанну, було просто неможливо, і він знову випростався. Його голова стирчала між сосисками, мов велика куля між кеглями. А бомби все падали, і будинок весь час двигтів.

Тепер він стояв і слухав. Спочатку виття юнкерса в піке, далі свист бомби, що переходив у якийсь несамовитий брязкіт, неначе прибував на станцію метро поїзд, тільки під'їжджав він десь згори, з неба на землю. Ось страшенно знайомий виск пневматичних гальм, шипіння повітря — відчиняються двері. Вибух після цього сприймався, як щось, не варте уваги. Бо то вже минуле. Бо вже свистіли інші бомби. Майя весь напружився, чекаючи їх. Нахиляючи голову, він бачив Жаннині плечі, що тремтіли від ридань. Вона несамовито притискалась до нього — стегно до стегна, живіт до живота, — дрібно тіпаючись, неначе хотіла ввійти в його тіло, щоб знайти в ньому захисток. Навколо голови Майя сосиски витанцьовували й далі, хилитаючись з якоюсь закляклою незграбністю. Час від часу з шафи вискакувала пляшка, м'яко гупала на землю, перекидалася через себе й. залишалася лежати, непорушна, зніяковіла, дурнувато роззявивши шийку, біля ніг уже валялося п'ять чи шість пляшок.

Жанна підняла голову й розтулила рота. Він не почув ані звука. Вона розкривала й закривала рот багато разів, неначе риба в акваріумі. Він нахилився й закричав їй у вухо:

— Не чую!

Вона знову схилила голову йому на груди.

І враз Майя охопило бажання. Він відчув, як воно підступило до нього і дедалі більше, непоборно, заполонило все його єство. В скронях загупало, і він і собі з усієї сили притиснувся до Жанни. Однак страх його не покинув. Страх не зник, а тільки причаївся в ньому. Десь глибоко під бажанням він відчував дрож. Злива м'яких ударів сосисок тривала, він час од часу мотав головою, мов бик, якого дражнять червоним плащем. Він шалено, несамовито бажав Жанни і водночас боявся. Його не покидав страх. Але й страх тримався на ниточці, так само як і бажання. І він, Майя, також тримався за кінець ниточки. Невже і все життя отаке? Порожні пляшки, танцюючі сосиски… І він, Майя, на кінці нитки. І Жанна на кінці нитки. Як і всі жінки й чоловіки в світі, — в чеканні, що їх от-от уб'ють. Майя несподівано підняв голову й зареготав. Та, здавалось, жоден звук не вилітає з його горла. Проте він сміявся, і його плечі сіпались так, що, коли глянути ззаду, можна було б подумати, — він ридає.

Коли вони вилізли з льоху, Майя, глянувши на годинник, зауважив, що вже обід.

Хлопців, мабуть, непокоїть те, що його досі немає. Він уже хотів був сказати Жанні "до побачення", але згадав, що підлога в кімнаті залита кров'ю. Негаразд примушувати зараз Жанну мити її. Він попросив у неї якукь ганчірку й тазок. Якийсь час вони стояли у вестибюлі й сварилися, бо Жанна неодмінно хотіла вимити підлогу сама. Врешті вона поступилася, пішла на кухню і трохи згодом вернулася, тримаючи в руках те, що він просив. Він перший піднявся сходами.

Опустившись навколішки, де впав здоровило, він заходився витирати кров ганчіркою.

— Зачекайте, — мовила вона трохи згодом. — Ви не вмієте. Дайте сюди ганчірку. Будете її викручувати своїми ручиськами, якщо вам так хочеться.

Він віддав їй ганчірку й, не опускаючи рук, щоб не забруднитися, чекав. Коли ганчірка просякала кров'ю, вона подавала її йому, а він викручував її над тазком. Вони ретельно працювали кілька хвилин — мовчки, мирно, наче молоде подружжя, котрим приємно працювати разом.

— Готово! — сказав Майя.

— Зараз я винесу, — заклопотано мовила Жанна. — Я принесу в глечику води, і ми помиємось.

Він чекав, все ще не опускаючи рук. Кров, засихаючи на руках, ставала чорною й липкою. Він почув шум на сходах і здогадався, що Жанна витирає східці. Коли вона зайшла, вони вимили руки в одному тазку— щоб менше води витрачати — потім, по черзі, умилися. Жанна принесла два рушники. Витираючись, Майя помітив, що Жанна пильно на нього дивиться.

— Жюльєне!

Він глянув на неї, запитливо звівши брови.

— Нічого, це я так.

Та за хвилину вона озвалася знову:

— Вам не подобається, що я вас називаю престо Жюльєном?

— Та нічого.

— Може, ви хочете їсти? Я вам щось приготую! Це недовго.

— Я неголодний.

— Може, чогось вип'єте? Ви хочете пити?

— Ні, — збрехав Майя.

— Жюльєне!

— Що? .

— Тепер ви мене більше не покинете?

Він глянув на неї. Вона стояла перед ним прямо й непорушно, в подертому корсажі, а її очі повнились тривогою.

— Як це розуміти: "не покинете"? Звісно, я зараз піду звідси. Що мені, по-вашому, тут робити?

Вона вся аж затрусилася, неначе він їй дав ляпаса.

— Але чому? — тихо спитала вона.

— Як це чому?

— Після того, що сталося, — глухо мовила вона, — я не можу жити тут сама.

Вона втупила очі у вологу пляму посеред кімнати.

— Мені весь час здається, що я їх от-от побачу — обох. Особливо малого. Які в нього були злі очі, коли він поглядав у кухні на мене. О, Жюльєне, якби ви знали! Великий пив вино мовчки. Йому було скоріше ніяково. А малий почав поглядати на мене якось дивно і зло, потім підійшов і зненацька розірвав на мені корсаж. Далі заломив мені руку за спину і, лаючись, штовхнув мене до великого. Це було жахливо, Жюльєне, я тремтіла як лист і так налякалася, що не могла навіть крикнути. Великий дивився на мене своїми очицями. А малий крутив руки й штовхав до нього, лаючись за моєю спиною. О Жюльєне! Як він лаявся, як він тільки лаявся!

— Годі! — закричав Майя.

Він мовчки ступив кілька кроків по кімнаті — вперед-назад, і провадив далі, уже спокійніше:

— Якщо ви не хочете жити тут, ідіть, як і сестра, до ваших друзів. Там ви будете в безпеці.

Жанна глянула на нього.

— А як же мій дім? Якщо я його кину, тут все розтягнуть. Що нам залишиться після війни?

— Після війни! —мовив він, знизуючи плечима. — А хіба ця війна коли-небудь закінчиться? Хіба не однаково, де ви будете після війни?

— Це мій дім.

— Його напевне зруйнує бомба.

— Ні, — гаряче заперечила вона. — Сюди не влучить бомба, якщо я тут залишусь.

— Залишитесь чи не залишитесь — це нічогісінько не змінить.

— Ні, ні! — одказала Жанна.

— Робіть, як знаєте, — мовив він, знизуючи плечима, — а я…

Вона глянула на нього сповненими тривоги очима.

— О Жюльєне! Я вас благаю: не кидайте мене. Тепер ви мене не можете покинути…

— Тепер?..

— О! — вигукнула вона. — Вони в мене невідступно стоятимуть перед очима. Щоразу, підіймаючись сходами, я чутиму, як вони блукають круг мене.

— Які дурниці: ви боїтеся мертвих і не боїтеся бомб? Мертві вам нічого не заподіють.

— Я боюсь, —глухо мовила вона.

— Але, ради бога, коли вже ви так боїтесь, то вирушайте слідом за Антуанеттою до ваших знайомих.

— Ні, — рішуче відповіла Жанна. — Я зостанусь тут.

Він закурив сигарету й кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Одне слово, — мовив він холодно, — ви хочете залишитись сама, щоб стерегти дім, і хочете, щоб залишився я — стерегти вас.

— А чому б вам не залишитися, коли я вас прошу?

— Не хочу — ото і все.

Запала мовчанка.

— Напевне, — мовила Жанна хрипким голосом, — ви не хочете залишитися, бо боїтеся бомб. Ви боягуз!

Майя усміхнувся.

— От капосне дівчисько! — незлобиво одказав він.

Вона часто закліпала повіками, але нічого не відповіла й не поворухнулась.

— Зрештою, — озвався він, — це й правда, що я боюсь бомб. Скажімо, ви боїтеся мертвих, я — бомб. Кожному свій страх.

— Я нічого не боюсь.

— Що ж, тоді все гаразд. Я пішов.

Вона втупилася в нього іскристими від люті очима.

— Якщо ви мене врятували, щоб отак покинути, то чи не краще було б, щоб вони зробили те, що хотіли?

— Вам видніше.

— О Жюльєне, — сказала вона, —і як ви можете говорити таке.

— Боронь боже! Це ж ви сказали, а не я. Та годі про це. Краще скажіть: ви підете до своїх знайомих чи ні?

— Ні, — відповіла вона, тупнувши ногою, — ні, ні, ні! Я своєї домівки не покину.

— Гаразд, — сказав він. — В такому разі до побачення.

Вона непорушно дивилась на простягнену їй руку, і на очі їй набігали сльози.

— Послухайте, — мовила вона, — виходить, ви мене зовсім не любите.

Майя здивовано витріщився на неї.

— От тобі й маєш! Це вже щось нове!

— Скажіть, Жюльєне, скажіть, ви мене зовсім не любите? Анітрішечки?

— Що це ви верзете?

— Скажіть, Жюльєне, — благала вона, — скажіть, ви справді мене не любите?

— Коли хочете знати, — я вас поважаю, бо ви хоробра дівчина… Хоробра і гарна, і ви мені подобаєтесь… Та навіщо я все це кажу? — розсердився він, — ви це знаєте так само добре, як і я. Зрештою, яке це зараз має значення?

— Так і є! — жалібно мовила вона. — Так я й знала, що ви мене не любите. Анітрішечки. І потім, ви, здається, ще й сердитесь на мене?

— Я на вас серджусь?

— Так, сердитесь і хочете мене отут покинути саму.

— Я ж вам кажу, — стомлено мовив Майя. — Ідіть до знайомих, як це зробила Антуанетта.

— О Жюльєне! — сказала вона. — Я так боюсь. І ви, ви хочете мене покинути! Ви на мене сердитесь, але не хочете признатись.

— Та не серджусь я на вас! — закричав Майя.

Суперечка стільки разів починалася й кінчалася тим самим, що він просто розгубився.

— Так, ви на мене сердитесь! — вигукнула Жанна, ламаючи руки. — Ви на мене сердитесь, бо через мене вбили двох людей.

— Та ні ж бо, —заперечив Майя. — Ради бога, замовкніть! — вигукнув він раптом, розлютившись.

— Жюльєне!

— Годі, — закричав Майя. — Я пішов, розумієте, я пішов!

Він повернувся й ступив крок до дверей. В ту ж мить вона опинилась перед ним, охопила його шию руками, припала до нього.