Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Він розплющив очі і побачив над собою Александрову голову. "Це, добра велика голова, — з вдячністю подумав він. — А П'єрсон сміється як дівчинка".

Він почував себе зовсім добре й був розчулений.

— Забити коліно — то страшенно боляче, — говорив Александр. — Ну як, зараз тобі краще, Майя?

Майя широко розкрив очі.

— Краще.

Він став на ноги, важко ступив два кроки і взявся за ручку бідона.

— Сядь, — мовив Александр, — піду я.

— Зараз мені вже добре.

— Сядь, кажу тобі.

— Одчепись, — сказав Майя. — Моя черга.

Александр ухопився за ручку і потяг бідон до себе. Майя опирався, і якусь мить вони отак змагалися, стоячи один проти одного між халабудою й багаттям.

— Та й смішні ж ви, — зауважив П'єрсон.

— Пусти! — мовив Александр. — Ручку зламаєш.

— Сам пусти!

— Уперше бачу, — сказав П'єрсон, — щоб Александр так поривався йти по воду.

Майя випустив бідон і пошкандибав на своє місце.

— От сучий син, — мовив Александр, — мало не одірвав ручку.

І, широко ступаючи, пішов. Майя дивився йому вслід, і раптом його серце тривожно стислося. Він підвівся, ніби хотів його догнати, але відразу ж сів. Якась невиразна тривога гризла йому душу. "Це все коліно", — подумав він і тут же зрозумів, що бреше сам собі. Він відчував оту неясну тривогу, яка точить душу, коли знаєш, що не виконаєш покладеного на тебе завдання. Він усвідомлював, що є важлива справа, яку треба зробити конче і негайно, та ніяк не міг додуматись, яку саме. Він відчув докори сумління, хоч сам не знав чому. Якийсь голосок безперестану торочив йому в вухо: "Майя, ти мусиш… мусиш… мусиш…" І він питав себе: "Що? Боже! Що я мушу?" А голос знов починав своє: "Майя, ти мусиш… мусиш… мусиш…" А хвилини невпинно спливали, незабаром буде надто пізно, і він так і не дізнається, що то за нагальна справа, яку він мусить зробити. Він ще раз підвівся й знову сів. "Майя, ти мусиш… мусиш… мусиш…" Він розпачливо порпався в собі, щоб дізнатись, що ж він мусить зробити, і з кожним його зусиллям те, що він шукав, здавалось, тікало ще далі від нього, ще більше поринало в безвість. Круг нього лежало поросле деревами поле, де кишіли солдати; не вщухав гармидер: крики, прокльони, команди…

Сонце, проникаючи крізь листя дерев, падало на землю кружечками, ліворуч маячіли освітлені сонцем дюни, ніби вкриті жовтим пилом, — на них то тут, то там спалахували іскри. Майя сидів на віднині вільному місці Дері, стіна гріла йому спину, десь за нею височіли білі під сонцем будівлі Сана, ще далі — чудовий парк, гарні алеї, посипані чистим гравієм, кущі квітучих троянд… "Майя, — повторював голос, — ти мусиш… мусиш… мусиш…" А хвилини невблаганно минали, і ось уже пізно: справа, яку він мав зробити, вже недосяжна, навік поринула в сутінь минувшини.

— Гарний час для відпустки, — озвався П'єрсон.

Майя підняв голову.

— Тож подякуємо господові! — люто одказав він.

П'єрсон аж надто поважно глянув на нього.

— Так! — промовив він, наголошуючи на кожному слові. — Так! Так, Майя! Подякуємо господові!

Пролунав свист, а за ним сухий виляск. Майя впав на землю й зойкнув.

— Що таке?

— Моє коліно.

— А-а, — одказав П'єрсон.

І заговорив знову:

— Бач, отим бовдурам захотілося обстріляти Сана з сімдесятсімок.

Вони, не підводячись із землі, чекали нового залпу. Проте було тихо. П'єрсон став на ноги.

— Стріляють, аби стріляти, — мовив він.

Майя підвівся й собі і обтрусився.

— Артилеристи — то вже народ такий, байдуже в якій армії: ніколи не вгадаєш, що вони втнуть.

— Стріляють, аби стріляти, — повторив П'єрсон.

До них підбіг вайлуватий здоровило-піхотинець. Він зупинився перед халабудою й глянув на Майя.

— Це, здається, у вас отакий високий, з бородою? — гаркавлячи, спитав він.

— У нас, — відповів Майя. — Він пішов до колодязя. А нащо він тобі?

— .Та я йду… від колодязя…

І замовк.

— То що? — спитав Майя.

Солдат глянув на Майя, потім на П'єрсона, розкрив рота, але не вимовив і слова.

— То що далі?—нетерпляче спитав Майя.

— З ним нещастя, — відповів той.

Майя одним стрибком став на ноги.

— Його поранено?

— Ходімо, — одказав піхотинець. — Сам побачиш.

— Я теж піду, — спокійно мовив П'єрсон.

Майя вже ішов уперед. П'єрсон звернувся до солдата.

— Може, постережеш халабуду, поки тут нікого немає.

— Ідіть, постережу, — відповів той.

Він сперся на двері халабуди й зазирнув усередину.

— Гей, старий! — гукнув він.

П'єрсон обернувся.

— Буде краще, якщо ти візьмеш з собою ноші.

П'єрсон витріщився на нього.

— Що? Його тяжко поранило?

— Він мертвий, — відповів солдат.

П'єрсон піднявся в халабуду, взяв Александрові ноші, що правили тому за койку, склав їх і виліз із халабуди, задкуючи й тягнучи ноші за собою. Солдат промовив щось до нього, але він не відповів. Він молився.

Ноші були неважкі, та П'єрсон не відзначався ні фізичною силою, ні спритністю.

І йому було важко й незручно їх нести. Спершу він спробував тримати їх у руці, як валізку. Але ноші били по ногах. Врешті він узяв їх на плече і тепер майже щосекунди пересував, аби втримати в рівновазі. Дерев'яний брус врізався йому в плече, але всю його увагу й зусилля поглинули ноші, і це заважало молитися.

Колодязя він не побачив: там юрмилися солдати.

— Дайте пройти, — мовив він.

Александр лежав біля колодязя. Голову майже зовсім відтяло, вона трималась на якійсь кривавій ниточці.

Перед собою П'єрсон побачив спину Майя. Він злегка торкнувся того рукою. Майя обернувся. Його пустий погляд зупинився на ношах.

— Швидше! — мовив він.

Він повторив "швидше!", "швидше!" багато разів, так ніби це ще мало якесь значення.

П'єрсон відчував на собі погляди солдатів, що стояли над убитим. Він розкрив ноші, на яких Александр проспав три ночі. Потім поклав їх уздовж тіла. .Глянувши на Майя, він нахиливсь до Александра.

— Не там, — сказав Майя. — Бери за ноги.

П'єрсон перейшов до ніг і побачив, як Майя нахилився, обома руками взяв Александрову голову й, затиснувши її між коліньми, вхопив тулуб за плечі.

— Обережно! — мовив Майя.

Вони поклали тіло на ноші.

— Ти готовий? — спитав він.

— Так, — відповів П'єрсон.

— Він великий і важкий. Куди тобі братись такому малому! Давай стану на твоє місце, — запропонував якийсь солдат.

— Ні, — відповів крізь зуби П'єрсон.

— Іди вперед, — сказав Майя. — Та не так — спиною до мене.

П'єрсон присів, ухопився за ручки й, зробивши страшне зусилля, підняв ноші. Непевними кроками він посувався вперед. Солдати розступилися. За спиною почувся голос Майя:

— Скажеш, коли стомишся.

Вони зупинялись багато разів. П'єрсонові гупало в скронях, і він ніяк не міг помолитися.

Ноші поставили між халабудою й стіною Сана. ГГєрсон одразу став перед тілом навколішки й проказав молитву. Майя залишився стояти. Він дивився то на Александрову голову, то на потилицю П'єрсона, десь біля своїх колін. Потилиця зворушливо-худенька— як у молодого хлопця. Майя одійшов до алеї, запалив сигарету й кілька хвилин ходив туди й сюди.

Коли він повернувся назад, П'єрсон сидів на своєму звичайному місці. Біля нього стояв Піно.

— Я щойно довідався, — сказав Піно. — І зовсім випадково. Мені розповів один хлопчина. "Такий здоровий, — каже. З чорною бородою, підстрижений, лежить, каже, з одірваною головою". Отак. Мене це ошелешило. Я одразу здогадався, що це він. Я…

— Замовкни! — гримнув Майя.

Він сів і подивився на Александра. Важко дивитися на людину, якій відірвало голову. І він питав себе, на що краще дивитися: на голову чи на тіло.

— Це ж я мав іти по воду.

П'єрсон підняв очі.

— Якби ти не забив був коліно, — мовив він, помовчавши, — ти б устиг повернутися, перш ніж вибухнув снаряд.

— Так! — відповів Майя. — А якби я не запізнився на обід та якби я сам пішов по воду першого разу? Якби! Якби! Якби! Оцим "якби" я не бачу кінця в моєму житті.

— Цього ти ніяк не міг передбачити, — мовив П'єрсон. — Що поробиш? Так уже воно сталося.

Майя пильно глянув на нього.

— Атож, — повільно одказав він. — Так воно вже сталося.

Він обхопив голову руками й замовк.

Піно одкашлявся й спитав:

— Ви будете сидіти над небіжчиком?

— Мелеш язиком, — сказав Майя.

П'єрсон примружив очі. Голос Майя страшенно нагадував Александрів. Саме це сказав би Александр у такому випадку. "Ні, — подумав П'єрсон. — Ні, він не вмер. Це неправда— він не вмер. Навіть зараз він не мертвий. Навіть зараз".

— Я зроблю хрест, — мовив Піно.

Майя підвівся.

— Ні. Якщо ми поставимо на його могилі хрест, то після війни тіло викопають і перенесуть на їхнє задрипане військове кладовище. Негідники! — раптом додав він тремтячим од гніву голосом. — Навіть після смерті не дадуть тобі спокою!

— То що будемо робити? — спитав Піно.

— Поховаємо його під деревом — і все.

Він подивився на П'єрсона.

— Понесли.

— Отак відразу й ховати? — спитав Піно.

— Так, — відповів Майя. — Відразу.

П'єрсон підвівся й собі.

— Я не забрав його гамана. Я думав, ти зробиш це сам.

— О, ради бога! Візьми його, візьми його, візьми! Ти знаєш, що пишуть додому в таких випадках.

Вони поховали його під деревом, останнім деревом праворуч, якщо стати обличчям до Сана. їм навіть не довелось копати могилу. Там, майже під самим деревом, була недокопана траншея. Вони її тільки трохи розширили й надрубали кілька коренів, щоб можна було вільно опустити ноші на дно. Потім Майя став у траншею обома ногами і вкрив тіло шинеллю.

Піно вважав, що Александра поховали надто швидко. Він стояв над ямою на своїх маленьких ніжках, пасма прямого волосся приклеїлись до його спітнілого лоба. Він кидав у яму пісок і думав, що Александра надто швидко поховали. Скінчивши кидати, він поклав лопату й стояв, чекаючи, що буде далі. Але нічого знаменного не сталося. Майя стояв і ніби байдуже дивився кудись просто себе. Але ж Александр був його товаришем! А він стоїть, нічого не каже, навіть не перехреститься. П'єрсон став навколішки, проте вголос не молився, як годилося б, думав Піно. П'єрсон проказував молитви пошепки, наче для самого себе. Піно вважав, що Александра поховали надто швидко. Його поховали без хреста, навіть без надгробного слова. Хіба ж це похорон? Навіть П'єрсон не помолився уголос. Погано мати товаришем такого кюре — цей тебе поховає!

Усі троє повернулись до халабуди. Піно йшов трохи позаду. Небо сяяло, і було так тепло, що Майя зняв куртку.

— То ти напишеш? — спитав він.

— Як тільки буде нагода.

Пройшли ще кілька кроків.