Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Майя заговорив знову:

— А що б ти написав моїй сім'ї, якби мене вбило? Що мене цінували, як командира, що я, за своїми моральними якостями, до останнього подиху залишався взірцем для всіх. Що вмер без мук і що моя смерть не була марною, бо завдяки таким жертвам Франція… і так далі.

— Але ж то правда, що ти непоганий командир.

— Однак ти знаєш, як я про все це думаю.

— У таких випадках, — сказав П'єрсон, — всього, що знають, не пишуть.

Майя ледь помітно махнув рукою. Запала мовчанка. І раптом Піно палко промовив:

— А він був шикарний тип!

— Заткни пельку! — люто гримнув Майя.

П'єрсон глянув на Майя, але промовчав.

Піно потупцював іще трохи, потім сказав, що на нього чекають земляки, і подався геть. П'єрсон постежив за ним очима.

— Ти його боляче образив.

— Так, — погодився Майя, — не слід було цього робити.

І закричав:

— Наплювати мені на Піно, чуєш? Наплювати мені на Піно, разом з його кулеметом!

Він сів на Александрове місце й запалив сигарету.

— Знаєш, — мовив П'єрсон своїм ніжним голосом. — Піно зараз дуже нещасливий.

Майя подивився на нього якимсь невиразним поглядом, ніби щойно прокинувся.

— Що-о? Що ти там співаєш? Хто нещасливий?

— Піно.

— Дай мені спокій із своїм Піно!

— Він нещасливий. Він думає, що дружина його зраджує.

— Зраджує такого херувимчика! — мовив Майя й захихикав. І трохи згодом додав: — Отже, вона його зраджує?

— Він ще не певний цього. Але так думає.

— Боже милостивий! —люто мовив Майя. — От повія! Заробить собі живіт.

Помовчали, потім Майя сказав:

— От паскуда! Тепер мені все зрозуміло.

— Що все?

— Все. І, між іншим, кулемет.

— Який же тут зв'язок?

Майя знизав плечима. Потім раптом кинув сигарету і провів рукою по обличчю.

— Святий Іван Хреститель… Пригадуєш, П'єрсоне?

— Так, — відповів П'єрсон.

— Пригадуєш, га? П'єрсоне, ти пригадуєш?

— Замовкни.

— Подякуємо господові, П'єрсоне.

— Замовкни.

— І його смерть не була марною, бо завдяки цим жертвам Франція… і так далі.

— Замовкни, Майя, прошу тебе. Замовкни! Замовкни!

Запало тривале мовчання. Майя підняв деревинку, яку не зачепив вогонь, і почав крутити її в руках.

— І справді, — мовив він, — дерево — гарний матеріал.

Минуло ще кілька хвилин, потім він підвівся, зняв з гвіздка Александрів кухоль, зачерпнув вина з бідона, що стояв у холодку під халабудою, випив і, не сполоснувши кухля, почепив не гвіздок. "Сучий сину, — почув він Александрів голос, — ти що, не міг сполоснути кухля?" Майя аж заціпенів на місці, потім повернувся до халабуди, взяв кухля і розгублено оглядівся. П'єрсон підняв очі.

— Ти ж знаєш, що води нема.

— Правда, а я й забув!

І знов почепив кухля на гвіздок.

— Бідон зостався там.

— Так, — сказав Майя, — я його теж бачив. Він лежав біля колодязя.

— Це наш єдиний порожній бідон. А зараз його вже напевне поцупили.

Майя знову сів. Опустивши додолу очі, побачив цеглину, через яку перечепився і впав. Він відштовхнув її ногою. Посидівши трохи, він знову підвівся.

— Слухай, П'єрсоне, я так більше не можу.

— Що ти не можеш? — спитав П'єрсон.

— Зоставатися тут, біля халабуди. Не сила більше. Я піду.

— Куди?

— Не знаю.

— Ні, ти знаєш! Куди?

— В Брей-Дюн.

— Куди саме в Брей-Дюні?

— Тобі конче хочеться знати? — спитав Майя, мляво усміхнувшись.

— На всяк випадок. Усе може статись.

— Бачиш он ту дорогу, що веде до моря? Он, перша вулиця праворуч, якщо йти від залізниці. Якщо нею трохи пройти, то побачиш білий будиночок — він стоїть проти зруйнованого гаража. Отуди я й піду.

— Виходить, у самий Брей-Дюн? Але ж це божевілля!

— Саме так казав і Александр. Він нізащо не хотів кидати халабуди, пам'ятаєш? Він казав, що біля Сана безпечніше, ніж будь-де.

— Це божевілля.

— Що поробиш, — одказав Майя. І додав:— Я прийду до тебе завтра в обід.

— Як хочеш.

— Ні, не "як хочеш". Завтра неодмінно в обід.

— Я чекатиму.

Майя, трохи помовчавши, спитав:

— А де компанія Піно?

— Навіщо вона тобі?

— Хочу сказати йому до побачення.

— А я гадав, що тобі на нього наплювати, — одказав П'єрсон. А що Майя не відповідав, він провадив далі: — Це трохи праворуч од воріт Сана.

— Що? — неуважно спитав Майя.

— Компанія Піно.

— A-а, еге ж, так де вона?

— Трохи праворуч од гратчастих воріт Сана.

— Дякую.

П'єрсон стояв, похиливши голову, потупивши очі. Майя — поряд з ним. Він дивився на халабуду, на загасле вогнище між цеглинами, на Александрове місце.

— А ти, — врешті почав він, — що ти робитимеш?

— Я?! — відповів П'єрсон, сумно хихикнувши. — Я швидко — ти це сам добре знаєш — знайду компанію, де вже є один кюре.

Він підійшов до вікна, розчинив його навстіж і обома руками вхопився за підвіконня. Йому здавалось, що він нікуди й не ходив звідси,, що й досі триває та сама суперечка, що вона довіку не скінчиться. "Мій дім!" — видушив він крізь зціплені зуби. — "Мій дім!" Він ніколи не думав, що можна так ненавидіти цеглу.

Вона стояла перед ним, згорнувши руки на грудях — зовсім маленька дівчинка. Вона не мовила ані слова. Вона просто перед ним стояла.

Його знов охопив гнів, він весь аж затрусився. Він обернувся, ухопився за підвіконня й до болю стис пальці.

— Послухай!

Вона не рушила з місця. Така тоненька, така тендітна! А йому здавалось, що він б'ється об скелю.

— Я одружуся з тобою.

Вона підвела очі.

— Це неправда.

Він грубо схопив її за плечі.

— Ні! Правда! Чуєш? Це правда: я одружуся з тобою.

Вона опустила голову, і він не міг бачити її лиця.

— Тепер, одразу ж?

Він трохи не зареготав.

— Як тільки буде нагода.

Вона вперто не піднімала голови.

— То ти підеш зі мною? — спитав він.

— Ні.

Він випустив її плечі, ступив кілька кроків по кімнаті і сів на ліжко, підперши голову руками.

— Гаразд, — мовив він майже пошепки, — тоді я йду геть. — Вона поворушилася. Ступила два кроки вперед і сіла на ліжко поруч із ним. Сиділа вона спокійно, поклавши руку на руку.

— Чи далеко ви підете?

Він захихикав.

— Тут далеко не зайдеш.

— Але ж німці вас заберуть, коли прийдуть.

— Я переодягнуся в цивільну одежу.

— А-а, — одказала вона. І замислилась. — А коли сюди прийдуть німці, то вже більше не буде нальотів?

Він знову хихикнув.

— Певно, не буде.

— Гаразд, — повагом мовила вона, — вам залишається тільки піти звідси, якщо ви боїтеся бомб, а коли прийдуть німці, ви повернетесь.

Якусь секунду він дивився на неї.

— Одне слово, — мовив він хрипко, — ти чудово вирішуєш проблему: і дім зберегла й чоловіка роздобула.

Вона глянула на нього.

— А хіба ви не зможете сюди повернутися, коли прийдуть фріци?

Він засміявся, але в очах блиснув гнів.

— Чому ж, — сказав він. — Чому ж: зможу!

— То в чім річ?

— Годі! — закричав він. — Годі! Замовкни, ради бога!

Він скочив до ліжка.

— Ходімо! — несамовито закричав він. — Ти йдеш звідси чи ні?

Він стояв над ліжком і дивився на неї. Вона випнула підборіддя, і обличчя її було спокійне й рішуче. А потім неначе хто враз зірвав з неї машкару дорослого. Риси її лиця якось чудно стяглися, уста комічно, по-дитячому скривилися, очі з тривогою втупилися в Майя, неначе той намірився вдарити її. Йому раптом здалося, що він вусатий тато, а вона його донька, і він її лає. Ще мить — і вона безсило впала на ліжко. Майя не поворухнувся. Він дивився на тендітні плечі, що тряслися від ридань. "Зовсім як мале дівча", — з подивом подумав він.

— Ти вирішила чи ні?

Запала досить довга мовчанка. Потім вона озвалася дитячим голоском:

— Так.

"Я переміг", — подумав Майя. Але радості не відчув. На нього налягла страшна втома.

А вона ще дужче заридала. Трохи згодом він ліг поруч неї і обійняв її за плечі.

— Моя ти крихітко, — ніжно мовив він. — Тобі так тяжко розлучатися з своїм будиночком.

Він відчув, як напружилось усе її тіло.

— Жюльєне, — сказала вона, підіймаючи голову, — залиште мене тут до завтра. А завтра ми підемо звідси — обіцяю вам.

— Ні. Зараз же.

Вона вчепилася в нього, з очей знову потекли сльози.

— О Жюльєне! Прошу вас, завтра, Жюльєне! Завтра!

— Ні.

— Але ж я не можу отак покинути дім. Я мушу все як слід прибрати.

"Прибрати! — подумав . Майя. — Вона хоче прибрати в своєму домі!" — Але він не мав сили навіть засміятись.

— Ні, — похмуро сказав він.

Вона в розпачі притислася до нього.

— Жюльєне, запевняю вас: я мушу прибрати в домі. І потім, ну що зміниться, якщо ми підемо завтра? Краще завтра!

Він підняв руку, глянув на годинник, і це зусилля видалось йому нелюдським. Шість годин. Уже шість годин. Він опустив руку, і вона важко впала. Зрештою, цього вечора фріци ще, може, й не прийдуть. І нараз він уявив собі, як вони вдвох із Жанною ідуть дорогою від ферми до ферми й просяться переночувати.

— Завтра, Жюльєне, завтра!

— Як хочеш!

Це вихопилось якось само по собі, одразу — отак, буває, прорве нарив.

— О! — мовила Жанна. — Яка я щаслива!

І вона пригорнулась до нього.

— Я не розумію, навіщо тягти до завтра. Адже завтра однаково доведеться йти.

— Ее-е, не кажи, завтра то не сьогодні.

І він зрозумів, що завтра вона, як і сьогодні, знов умовлятиме його, боротиметься з ним. Він почував себе спустошеним і знесиленим.

Він обійняв її за стан, поклав їй голову на груди, заплющив очі. І раптом пригадав одну Александрову фразу. Той сказав її, коли вони виходили з Сана. Вони говорили про біляву санітарку. Майя зауважив, що у неї немає грудей. Александр на це відповів: "А мені байдуже. Я ними ніколи не користуюся". І вони сміялися, зігріті ласкавим сонячним промінням. Гравій алеї вищав під ногами. Це було вчора. Тільки вчора. І раптом Майя побачив Александрову голову, саму голову, відокремлену від тулуба, з закривавленою шиєю — неначе після гільйотинування. І він спробував уявити собі Александра — такого, який він був до того. Спробував уявити його троглодитову ходу, його манеру похитувати плечима або підіймати ноги, коли він затоптував головешки. Але марно. Він бачив саму тільки голову.

— О! Чуєте! — сказала Жанна. — Це зенітки?

— Ні, це б'ють гармати з есмінця. Він обстрілює фріців на березі, — додав він.

— Я боюсь, — сказала Жанна,

Він обійняв її за шию.

— Чуєте? — спитала вона.

— Так, — відповів Майя. — Цього разу ви вгадали.

— Це зенітна артилерія?

— Так.

— Знов летять?

Зенітки на мить замовкли, і Майя почув тихе й далеке гудіння, як ото літнього вечора гудуть комахи.

— Так, летять, — він відчув, як враз пересохло йому в роті.

І підвівся.

— Треба йти.

Вона глянула на нього.

— Але ж ви сказали, що ми підемо завтра.

Він ухопив її за плечі й несамовито струснув.

— Ти що — не чуєш? Летять!

— А може, вони летять на кораблі.

Він випустив її.