Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер
Майя вдарив іще раз.
— Жанно!
Він термосив її, піднімав на руках мляве тіло, а воно падало знову й знову. Ще ляпас — мов постріл. Лице її скривилося, вона розплющила очі, повела ними вправо, вліво; ось вони зупинилися на Майя, і в них з'явився жах.
— Не чіпайте мене! — зойкнула вона.
— Це ж я, — мовив Майя. — Ви мене не впізнали?
Дівчина заворушилась, свідомість . повернулась до неї.
— Ви? — спитала вона. — А де інші?
Майя вказав рукою на мертвого здоровила. Випростаний на підлозі, той здався іще більшим.
— А другий он, за ліжком.
— Вони мертві? — спитала Жанна, зводячись на лікоть.
— Так.
— Це ви їх убили?
— Я.
— Мені страшно, — сказала Жанна.
— Вони мертві.
— То це ви стріляли?
Майя ствердно кивнув.
— А-а! — сказала вона. — А я думала, що то стріляють у мене.
Вона глянула на здоровила. Той лежав горілиць, випроставшись на весь зріст, розкинувши ноги. Здавалось, він займав усю кімнату. Майя й собі глянув на труп.
— Який він великий!
— Еге ж, — неуважно відповів Майя.
— А він більший за вас?
— Так.
— Тепер я його не боюсь, — сказала Жанна дзвінким рішучим голосом. — Він уже мертвий. І не зможе вчинити мені нічого лихого. Як вас звуть?
— Майя, Жюльєн Майя.
— Можна вас називати просто Жюльєном?
В її голосі звучала майже радість. Майя стояв перед нею непорушний, далекий, з пустими очима.
— Називайте мене, як вам забажається.
— Але що з вами? У вас лице в крові.
— Пусте, — байдуже відповів Майя.
І провів рукою по обличчю.
— Це ви з ним билися? Виходить,, ви не одразу вистрелили?
— Ні.
— А чому? — здивувалась вона.
— Чому? — перепитав Майя.
— Що з вами? Вам негаразд?
— Та ні, нічого.
Жанна знову глянула на труп.
— Він уже мертвий.
Вона насупила брови й додала дзвінким голосом:
— І добре зробили!
— Що?—спитав Майя і аж затрусився. — Що ви сказали?
— Я кажу, що ви добре зробили.
— А-а! — хрипко вигукнув він. — Добре зробив? Ви вважаєте, що я зробив добре?
Вона спантеличено дивилась на нього. За хвилину він знизав плечима й, здавалось, заспокоївся.
— Зрештою, — мовив він, ніби сам до себе, — всі так скажуть.
— Ви на мене сердитесь? — лагідно спитала Жанна.
— Ні, — стомлено відповів він. — Я на вас не серджуся.
Він знов стояв непорушно, звісивши руки, з пустими очима.
— У вас на лобі садно, — сказала Жанна. — Його треба негайно промити.
— Замовкніть! — вигукнув він, тупнувши ногою.
— Але ж я не сказала нічого поганого, — мовила Жанна. — Я тільки кажу, що вам треба промити рану.
Він пройшовся по кімнаті, взяв сигарету, вийняв запальничку й застиг непорушно з запальничкою, в руці й незапаленою сигаретою в роті.
— Що з ними робити? — спитала Жанна, вказуючи ногою на труп здоровила. .
— Замовкніть! — крикнув Майя.
Він провів рукою по обличчю, неначе тільки оце прокинувся. І повернувсь до Жанни.
— Що ви сказали?
— Їх треба витягти на вулицю. А там їх забере грузовик.
— Грузовик? Який грузовик?
— А ви хіба не бачили? Отой, що завжди їздить після нальотів і забирає убитих.
Запала мовчанка. Він знову пройшовся по кімнаті.
— Я почну з меншого.
Він обійшов ліжко, нахилився, схопив труп волоцюги за ноги й витяг на середину кімнати.
Ще ніколи світ не видавався йому таким нереальним. Він задки спускався сходами, тягнучи труп за ноги. На кожній сходинці голова підскакувала й знов падала з глухим стуком, а що вона хилиталася вправо і вліво, то здавалось, малий волоцюга все ще промовляє ."ні", "ні". На одній . із сходинок Майя випустив труп, повернувся до нього спиною, знов ухопився за ноги й пішов далі вниз. Тепер він посувався швидше.
Зненацька труп несамовито смикнувся й вирвався з його рук. Майя перескочив кілька сходинок, заточився і схопився за поруччя, щоб не впасти. Серце йому мало не вискакувало з грудей. Одну-дві секунди він стояв, прихилившись до поруччя, а серце глухо гупало в грудях. Він був до того ошелешений, що навіть питав себе, чого він тут стоїть, де він взагалі, і чи все це, бува, не кошмарний сон. Він обернувся: але ні, труп лежав на тому ж місці, де випорснув з рук. Коли Майя завертав на сходах, рука волоцюги потрапила між двома прутами. Майя піднявся до нього й став навколішки, щоб випручати, руку, яка тяглась у порожнечу. На якусь мить він близько нахилився до обличчя малого волоцюги, а що він потяг до себе руку, то голова трупа теж піднялась до нього і врешті лягла йому на плече.
Майя дививсь на забитого. Ніжне, досить гарне обличчя з дрібними, правильними рисами. Тепер у ньому не було нічого злого або ж порочного. Круглі щоки, повні, напіврозтулені губи — зараз це було обличчя вередливої дитини. Майя відчув, що все його тіло вкривається потом.
Він витяг труп на тротуар, прихилився до стіни й відсапався. На вулиці майже нікого не було. Потік солдатів проходив десь стороною. Незважаючи на розбиті будинки, вулиця виглядала спокійно і мирно. Майя бачив те ж саме літнє сонце, те ж чисте небо, що і в канікули. Життя ішло собі далі.
Якийсь солдат проїхав на велосипеді. Майя зупинив його.
— Скажи, ти не знаєш, де тут грузовик, що підбирає мертвих?
Солдат спинився й, розкривши рота, дивився на Майя. Очі в нього були безбарвні, витріщені.
— Грузовик, що підбирає мертвих?
— Атож, грузовик, що підбирає убитих під час бомбардувань.
— Я ще ні від кого не чув про таке, — відповів велосипедист. — Грузовик, що підбирає мертвих? Виходить, мертвих вивозять грузовиком? Ну й ну — сміх та й годі! Мертвих возять машинами, а ви, хлопці, чухрайте пішки! Одне слово, зовсім перевернувся світ.
— А ти б хотів навпаки?
— Ти що! — обурився велосипедист. — Ти що! І скажеш таке!
— Це ти стараєшся для нього? — спитав, він трохи згодом, вказуючи на труп.
— Так.
— Це твій товариш?
Майя помітив, що коли велосипедист мовчить, рот у нього все одно широко розкритий.
— Ні, це не мій товариш.
— То нащо тобі шукати для нього грузовик. Якщо це не твій товариш, хай собі лежить.
— Не можна, — одказав Майя.
— От оцього я не розумію, —мовив той. — Якщо це не твій товариш, кинь його і квит. Та, врешті, діло твоє. Роби, як знаєш. Бувай здоров.
Він скочив на велосипед і незабаром зник за рогом. Майя вийшов на середину шосе, але вулиця була порожня. Він постояв якусь мить, не знаючи, що робити.
— Гей, старий! — почув він чийсь голос.
Майя обернувся. То був велосипедист. Він під'їхав, поставив одну ногу на землю і, не злазячи з велосипеда, збуджено дивився на Майя.
— Я його бачив! — заявив він.
— Кого?
— Та грузовик з мерцями. Він зупинився за рогом, метрів за триста. Ну й порядки — сміх та й годі! Мертвих возять машинами, а ви, хлопці, чухрайте пішки! Одне слово, зовсім перевернувся світ, га?
— А на грузовику був хто-небудь?
— Так, аж четверо. Троє в кабіні, а один, смаглявчик — на даху кабіни. Вони саме сіли поїсти. Ти б бачив: отакенні сосиски, а хліб який! От наволоч! Ці не будуть консерви жерти! Ні!
— То ти їм сказав, щоб вони сюди під'їхали? — спитав Майя.
— Сказав? — з подивом перепитав велосипедист. — А навіщо?
— Та щоб забрали оцього!
— A-а, он воно що… Ти ж мене не просив.
— Гаразд! — мовив Майя. — Що ти робитимеш зараз? Поїдеш назад?
— Так.
— То коли їхатимеш мимо, попроси їх, щоб під'їхали сюди.
Велосипедист покрутив педаль і став на неї ногою.
— От порядки — сміх та й годі, скажи? Мертвяків возять машинами…
— А ви, хлопці, чухрайте пішки, — доказав Майя. — Одне слово, зовсім перевернувся світ.
— О, і ти це говориш, — радо озвався велосипедист. — А світ справді перевернувся.
Він зник за рогом, а Майя лишився стояти посеред вулиці. За кілька хвилин з-за рогу виїхав грузовик і покотив до нього. Майя підняв руку. На даху кабіни, височіючи над горою трупів, сидів смаглявий чоловічок, веселий, кремезний.
— Здоров був, друже! — гукнув він.
— Здоров!
З кабіни вийшли двоє чоловіків. Обличчя гладкі, лиснючі, злодійкуваті. Всім своїм виглядом ці люди показували, що на життя не скаржаться.
— Це твій товариш? — спитав один.
— Ні, це не мій товариш.
Вони підійшли до трупа. Вони не поспішали. Вони мовчки дивились на забитого. Майя на якусь мить здалося, що вони соромляться його, Майя.
— Брудна робота, га? — мовив, ніби вибачаючись, той, що перед цим звертався до Майя.
— Подумаєш! Підсоби! — радісно закричав смаглявчик. — Що тут такого? Адже ти сам зголосився на цю брудну роботу! Ніхто тебе не силував.
Водій вийшов з кабіни і, прихилившись спиною до капота, закурив сигарету. Це був високий стрункий хлопчина, під носом, мов дві коми, темніли вусики. Він схрестив ноги в гетрах і неуважно дивився кудись просто себе.
Ті двоє вхопили волоцюгу — один за плечі, другий за ноги — й понесли до грузовика.
— Сідайте, пані й панове! Сідайте! — кричав смаглявчик. — Ласкаво просимо! Місця вистачить усім!
— Він якийсь дивак, — мовив його напарник, скоса глянувши на Майя. — Ніякої тобі пошани до мертвих.
— Тут є ще один, — сказав Майя. — Він на другому поверсі. Але він надто важкий, я не здужаю нести його вниз, навіть тягти. Хто з вас мені допоможе?
— Е-е, ні, — одказав один з чоловіків. — Це вже не наша робота. Наша робота — підбирати мертвяків по вулицях, а тягати їх з будинків — це вже даруйте! Є інші, котрі роблять саме це.
— Послухайте, — сказав Майя, — я вас дуже прошу.
— Ні і ще раз ні.
— А ти як?
— Я? — спитав другий, — я скажу те, що й він.
— А ти? — спитав у шофера Майя. — Ти не міг би мені допомогти?
— А що я? — відказав той. — Я тільки шофер.
Він випустив перед себе хмару диму й неквапно поміняв місцями схрещені ноги.
— Я б пішов, — гукнув смаглявчик зі свого сідала. — Я б охоче пішов, якби ти дав мені сигарету.
— Дам аж дві.
— Вже йду, — вигукнув той.
Він сперся рукою об край кузова й за мить був на тротуарі.
— Жюлю, — з докором сказав напарник.
— Ти тільки їх послухай! — мовив смаглявчик до Майя, йдучи поряд з ним через вестибюль. — Корчать із себе святих, а самі потихеньку цуплять з мертвяків каблучки. Якщо подумати, то воно ніби й справді так: навіщо мертвякові каблучка? Але я б усе-таки ніколи не зняв. Мертві — вже неживі, це правда. Вони нічого не бачать, нічого не чують, бідолахи. Отож шануй їх чи не шануй, кінець кінцем все одно треба закопати в землю. Але це теж не резон, щоб цупити з них каблучки. Не твоє — не чіпай! Сам розумієш.
— Авжеж, — сказав Майя.
— Той нагорі — твій товариш?
— Ні, не товариш.
— Його уколошкало осколком?
— Ні, його вколошкав я.
— Що? — спитав смаглявчик і зупинився, занісши ногу на сходинку й пильно дивлячись на Майя.