Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Якби навіть доля й посміялася так з мене, я б про це вже не довідався.

— Я, мабуть, спробував би витримати муки.

— Ти? Ну звісно! Ви, християни, любите муки й страждання.

— Ми їх не любимо, але намагаємось примиритися з ними.

— А хіба це не одне й те саме?

Майя запалив сірника: погасла сигарета. П'єрсон на мить побачив обличчя Майя, і, котрий уже раз, у нього майнула думка, що той самотній. Ця думка не грунтувалась на якихось спостереженнях, не спиралась ні на які факти. Майя був тут, сидів поруч з ним. Плече Майя торкалось П'єрсонового. Він закурював сигарету так, як і завжди. Завтра на кухні він перекидатиметься жартами з Александром. Дражнитиме Дері "мільйонами, які треба лише взяти". Проте щось в ньому, майже невловиме, виказувало, що він у їхній компанії залишається самотнім.

— А взагалі, ти не дуже веселий тип.

— Не дуже веселий? — озвався Майя. — А, по-твоєму, є чого веселитися? Зрештою, — додав він трохи згодом, — ти помиляєшся. До війни я був досить веселий і щасливий. На мою думку, я був навіть дуже щасливий. Аж до тридцять восьмого року, коли я зрозумів, що ці хлопці наміряються творити історію…

— Це й твоя історія, це твоя епоха. А ти не маєш права ставити себе поза епохою.

— Господи! — крикнув Майя. — Не я ж себе ставлю поза нею. Мене ставлять. Це все одно, якби ти говорив педерастові, що він не має права не любити жінок.

— Не розумію тебе.

— Так от слухай: більшість хлопців у глибині душі думають, як і я. Спочатку вони розглядають війну, як страшне безглуздя. Потім потроху починають нею захоплюватись, як футбольним матчем або велогонками. Вони в неї закохуються. Адже, мовляв, це їхня війна, ти мене розумієш? Справедлива, велика, єдина—бо ж це вони воюють! Одне слово, починають жити цією війною. От як вони врешті починають мислити. А я ні. Для мене ця війна — така самісінька, як усі ті, що їй передували, як і всі ті, які будуть після неї. Таке саме безглуздя,

позбавлене будь-якого смислу — все одно що дата в підручнику історії.

— Виходить, ти пораженець?

Майя обернувся до нього, і П'єрсон побачив у напівтемряві, що той усміхається.

— Не вгадав.

Він кинув сигарету, і вона, зробивши в повітрі мерехтливу дугу, упала додолу.

— Взагалі, я і сам жалкую, що іноді буваю такий. Я б хотів у щось вірити. Вірити — ось що важливо, затям собі! Байдуже в що! Хай навіть у якусь дурницю! Аби тільки вірити! Тоді життя має якийсь сенс. От ти віриш у бога, Александр вірить у халабуду, Дері — в "мільйони, які треба лише взяти", Піно — в свій ручний кулемет. А я ні в що не вірю. То ж який висновок врешті-решт? А висновок один: мені забракло розуму, коли я був молодший, щоб збагнути, як корисно бути ідіотом.

П'єрсон засміявся.

— О, впізнаю твої погляди.

— Так, — відповів Майя, — це мої погляди, і вони так увійшли мені в плоть і кров, що я вже й не задумуюсь над ними.

— Я бачу, ти пишаєшся тим, що ні в що не віриш.

— Теж ні, — серйозно відповів Майя, — зовсім ні. Перед війною я іще вірив, що життя не таке вже й погане. Не дуже, але вірив. Саме настільки, щоб бути щасливим. Ніщо так не допомагає зберегти ілюзії, як мир. Потім почалася оця клята війна, і життя враз утратило цінність. Уяви, що в скриньці проломилось дно. Все з неї випало. Вона порожня. Так і це.

— Щось я цього не бачу.

— Це ж очевидно.

— Чому очевидно?

— Е-е, і ти вже захопився матчем. Це твоя війна.

— А ти? Це і твоя війна, бо й ти воюєш.

— Послухай! — мовив Майя. — Чи не хочеш ти знову почати свою балаканину про вибір?

— А чому б і ні? Все, що я казав, незаперечно.

— Якщо навіть і незаперечно, — жваво озвався Майя, — який же висновок? Що ти виправдовуєш війну, бо заздалегідь підготував себе до неї певними міркуваннями і, в свинячий голос, виправдовуєш себе. Я бачу — в тебе ці погляди сформувались давно.

— Ти був би щасливий, якби захоплювався війною.

— Боже милосердний! — сказав Майя. — Над оцим я і ламаю голову! Очевидно, я був би щасливіший, якби я вірив у війну і у всі докази того, що воювати справді треба. Але я в це не вірю — і край. Для мене війна безглузда. І не ця чи якась інша певна війна. Всі війни. Геть чисто всі. Без винятку. Інакше кажучи, немає війн справедливих, війн священних, війн на добро. Війна — якщо давати їй визначення — це страшне безглуздя.

— Знов за своє. Я таки не помилився: ти пораженець.

— Та ні ж бо! — вигукнув Майя. — Я вже тобі сказав: ні! Пораженець — це людина, що вболіває на матчі, бажаючи поразки своїй команді, тобто своїй країні. Він теж в певному розумінні воює. Головне, щоб мене не вбили під час оцього матчу. Та й потім, — докинув він, — це зовсім нецікаво.

— Чому нецікаво?

— І сам не знаю. Тут цілий ряд міркувань… Якщо взяти мене в даний час… Ну, ти розумієш… Я на війні і водночас поза війною. А взагалі, мені важко втримати мою позицію.

— От бачиш! — переможно мовив П'єрсон.

— Що бачиш?

— Якщо тобі важко втримати цю позицію, ти б міг спробувати перейти на іншу.

— Такого не буває, — відповів Майя. — На твою думку, можна повірити по команді, навіть коли сам того не хочеш.

— Врешті, люди починають вірити.

— Тільки не я. — І додав: — Я вже пробував.

П'єрсон витяг з кишені свою люлечку і заходився коло неї. Він спирався плечем на тепле, дуже плече Майя. Повертаючи гадову, він міг бачити в сутіні шию товариша. Це була міцна мускулиста шия, в її міці було щось тваринне. Однак, з подивом думав П'єрсон, оця шия і це плече належать людині, і ця людина цінує своє життя.

— А чому тобі так не хочеться, щоб тебе вбили?

— Годі про це, — одказав Майя. — Мене цікавить інше: чи життя після війни знов матиме якусь цінність?

— А якщо не матиме?

— Тоді воно буде нестерпним. Поки що хай уже так. Якось можна миритись. , Зараз я бачу самі тільки дужки. Дужки — це війна. Але ж не можу я прожити все життя в дужках.

— Розумію, — сказав П'єрсон. — У тебе є ще сірник? — нетерпляче спитав він.

Сухо тріснуло, спалахнув вогник.

— Зачекай, — мовив Майя. — Спершу прикурю я. Розпалювати люльку —г то довга пісня.

Він підніс вогонь до сигарети, потім простяг сірник П'єрсонові і дивився, як той розпалював свою люлечку, підтоптуючи тютюн тупим кінчиком олівця.

— Ти багато куриш.

— Так, — невдоволено відповів П'єрсон, — я курю багато.

Майя дивився на недокопану траншею, що чорніла за кілька метрів од них під деревом.

— Ти не вважаєш, що тільки ідіот може копати траншею під деревом?

— Аж ніяк: листя прикриває її від літаків. Навпаки, придумано непогано.

— Можна подумати, що то могила.

— Так, — відповів П'єрсон. Здавалось, він намірився був підвестись, а потім передумав. — Отже, — мовив він, — на твою думку, війна — безглуздя?

— Авжеж.

— Чому?

— Цього не треба доводити, це очевидно.

— Тільки не для мене.

Майя усміхнувся.

— Для людини, яка вірить, немає нічого очевидного. Війна — це зрештою війна, — одразу додав він. — Убивства, смертні вироки. А вбивати людину завжди безглуздо.

— Чому?

— Це чинить Людина, тобто Природа. А з боку Природи безглуздо вбивати Життя.

— Розумію.

— Це не головний доказ, — провадив далі Майя. — Головний доказ це те, що після вбивства завжди треба починати все спочатку. Ось чому після війни ніколи немає переможця. Колись я думав, що переможцями, в крайньому разі, можна назвати тих, хто вижив після війни з тієї й цієї сторони. Але й це невірно. Ті, що вижили, так само переможені.

— А все-таки у вісімнадцятому перемогли ми.

— Ти зараз зрозумієш, що це не так: нам знов довелось починати все спочатку. Коли вбито людину, — додав він трохи згодом, — то немає іншого виходу, окрім як поповнювати людський рід.

— Е ні… — почав було П'єрсон і замовк.

— Що ні?

— Мої думки щодо війни розходяться з твоїми.

— Який же висновок?

— Одне слово, це позиція, яку важко втримати — ти ж сам це визнаєш…

— Який же все-таки висновок?

— Я повертаюсь до своїх поглядів.

Майя обернувся до нього:

— Твоя правда. Ви, католики, не любите позицій, що їх важко втримати. Ваша душа прагне спокою.

— Я б не сказав, — відповів П'єрсон сухо. — Католицизм покладає на людину великі обов'язки.

— Ні, він покладає невеликі обов'язки, якщо зважити на спокій, що його він надає. Блаженний спокій.

— Але ж є католики, що приймають душевні муки.

— Таких зневажають. Справжній католик ніколи не мучить своєї душі.

— Можна подумати, ти жалкуєш, що не католик.

— Чорт забирай! — засміявся Майя. — Я теж люблю спокій.

— А що католицизм — це релігія спокою, — додав він, — доводить те, що все, сказане мною сьогодні ввечері про війну або про релігію, тебе зовсім не схвилювало.

— Так, не схвилювало.

П'єрсон підвівся й неквапливо взяв лопатку, що лежала біля нього.

— У всякому разі, — додав він, чомусь страшенно задоволений, — сьогодні ввечері ти спорожнив свій міх.

Майя підвівся й собі.

— Коли ж і викласти те, що думаєш, як не тепер.

І вони попрямували до Сана.

П'єрсон ніс лопатку у правій руці, Майя ішов ліворуч нього.

— Яка гарна ніч, — зауважив П'єрсон, піднімаюча голову.

— Так, — відповів Майя.

Він мало не додав: "Щоб згоріти живцем", — але стримався. Зробилось іще темніше, бо вони звернули в алею.

— Скажи, будь ласка, — спитав Майя, — що ти вимірював оце недавно своїм кравецьким метром під деревом? Можна поцікавитись?

— Можна, — відповів, помовчавши, П'єрсон. — Я робив позначки.

— Позначки? Ти там щось закопав?

— Свій револьвер.

— Навіщо?

— Щоб приїхати за ним після війни.

— От вигадав! — засміявся Майя. — Цікава ідея! Та нащо ж тобі револьвер після війни?

— Так, ні на що, — відповів П'єрсон, трохи зніяковівши. — Просто заберу як сувенір.

Якусь хвилину вони йшли мовчки.

— Бо ти з нього вбив фріца в Саррі?

— Та ні, не тому, — жваво відповів П'єрсон. — Просто через те, що я пройшов з ним усю війну.

— А як це було?

— Що?

— Та з фріцом?

— Я не люблю про це згадувати.

— Пробач.

— Та нічого, — сказав П'єрсон. — Усе вийшло по-дурному, — почав він трохи згодом.

— Однієї ночі я був у дозорі. Ми мало не наскочили один на одного. Тут уже так: або він або я. Я вистрелив перший.

— Ну й що потім?

— Це було жахливо. Він лежав на снігу, я стояв навколішках над ним. Він умер не одразу. Ніч була ясна, він дивився на мене блакитними очима; Зовсім молодий, майже хлопчисько. І він боявся. Він дуже мучився, поки вмер.

— Ти, мабуть, був здивований.

— Так, — просто відповів П'єрсон.

— А пізніше теж?

— Пізніше теж.

— І все-таки ти миришся з війною?

— Так, — відповів П'єрсон.

Мовчки пройшли ще кілька кроків.

— А я ні, — сказав Майя.