Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

— Скоріше! Тримайте мене за пояс, щоб я не брався за поручні руками.

Аткінс слухняно взяв його за пояс, і Майя перекинув спочатку одну, а потім другу ногу через поручні. Тепер ніщо вже не відокремлювало його від моря.

Під ним розверзлась безодня.

— Пускайте!

Аткінс не відпускав пояса.

— Пускайте!

Поручні пекли його в поперек.

— Пускайте! — крикнув він, обертаючись.

І враз сили покинули його. Він уже не усвідомлював, що робить і де він взагалі. Розумів тільки одне: не треба, щоб Аткінс тримав його.

— Пускайте! — крикнув він по-французькому, навмання вдаривши Аткінса.

І в ту ж мить полетів униз. В нього було таке саме відчуття, яке буває в людини, коли їй присниться, що вона падає: з-під ніг раптом вислизає земля, стискається серце, вкрай напружені нерви різко розслаблюються, і людина прокидається. Майя огорнула приємна свіжість. Він простяг руки і ліг на воді, але раптом відчув, що його тягне вниз, мов утопленика.

Рятувальний пояс тримав його до половини на поверхні, але ноги зникли під водою — їх тягли вниз чоботи. Майя заплющив очі, і йому знову здалося, що він падає. Розплющив очі. Вода торкалася його обличчя. Над ним велетенською стіною височів корабель.

Він майже не бачив полум'я, але нелюдські вигуки безперестану долинали до нього. Він трохи відплив од корабля, щоб краще бачити грона людських голів на палубі. Він плив, на подив, дуже повільно.

— Аткінсе! Аткінсе! — гукав він і підняв угору руки, аби показати, що він пливе.

Звідси майже неможливо було розрізнити окремі обличчя. Йому здалось, що він почув у відповідь приглушений крик.

— Аткінсе!

Щось шубовснуло у воду, хтось виринув за кілька метрів од нього. Майя повернув туди. Він плив страшенно повільно. Схопив чоловіка за плече. Той закричав і обернувся. Майя пустив його. Це був не Аткінс.

— Не кидайте мене!

— Берег зовсім недалеко.

— Не кидайте мене! — сказав чоловік. Голос його був тихий, вимучений, благальний.

— Ви допливете й один.

— Ні, — одказав чоловік і забурмотів щось незрозуміле.

— Що?

— У мене все болить, — чітко сказав він. — Боже мій!

Вони пливли поряд на своїх рятівних поясах.

— Я вас штовхатиму до берега, — сказав Майя.

І схопив того за руку. Чоловік пронизливо заверещав і підняв над водою обидві руки. Майя подививсь на них. Про нігті годі й казати, — верхні суглоби перетворились на суцільне криваве місиво.

— Боже милосердний! — сказав Майя.

Він ухопив того за плече, але чоловік одразу повернув до нього спотворене жахом обличчя.

— Не торкайтесь до мене!

— Але ж я мушу якось вас торкатись!

І схопив того за комір блузи.

— Ой, боляче! — сказав чоловік.

Цього разу він не закричав. Говорив тихо, ніби вибачаючись. Майя випустив його комір.

— А так — болить?

Він узяв чоловіка за рятівний пояс. Той зціпив зуби, але нічого не сказав. Майя штовхав його перед собою. Вони посувались вкрай повільно. Заважали чоботи, повні води. Здавалось, минула цілісінька вічність, однак пізніше він усвідомив, що треба було проплисти всього кілька метрів, щоб дістати ногами дна.

— Тут уже мілко. Ви зможете стояти на ногах?

Чоловік спробував і з криком повалився у воду. Майя знов заходився штовхати його перед себе. Далі стало зовсім мілко і чоловік, торкнувшись піску, застогнав.

— Я вас понесу! — сказав Майя, схиляючись над ним.

Той з жахом дивився на нього.

— Не торкайтесь до мене!

— Але ж не можете ви залишатись у воді цілу ніч.

Чоловік не відповів і заплющив очі. Майя взяв його в оберемок і підняв.

— Боже мій! — стогнав чоловік. — Боже мій!..

Потім почав скаржитись — тихо і жалібно, наче дитина.

Виходячи з води, Майя об щось спіткнувся і мало не впав. Він обережно — як тільки міг — поклав пораненого на землю. Його голова глухо гупнула в пісок. Він лежав непорушно, заплющивши очі. Схилившись над ним, Майя помітив, що в того немає брів.

На пляжі, незважаючи на пізню годину, групами блукали піхотинці. Майя покликав одного з них і попросив, щоб той допоміг йому стягти чоботи.

— Ти звідти? — спитав піхотинець, показуючи на палаючий пароплав.

— Так.

— От халепа! Кепсько там хлопцям!

Він говорив, наче болільник на матчі. На матчі між людьми й вогнем. Вогонь виявився сильніший. Безперечно. Чудна штука вогонь! Хлопцям таки справді кепсько!

— Дякую.

— Пробач! —сказав солдат. — А їм там несолодко!

Він говорив схвильовано. Це був матч. А виграє, як правило, сильніший.

— Хотів би я тебе там бачити.

— Мене? — спитав солдат. І ображено додав:—Таке ще вигадаєш!

Зрештою, йому там нема чого робити. Він стояв і дивився. Дивився просто так, для розваги.

— Дякую за поміч!

— Нема за що! — якось вороже відповів солдат.

І почимчикував геть. Майя обернувся до англійця.

— Ну як — вам краще?

— Мені холодно, — відповів той.

Майя схилився над ним.

— Я зайду у воду і пошукаю товариша. Я скоро повернусь. Можна залишити біля вас чоботи?

— Покладіть їх мені під голову, — кволо мовив англієць.

Заходячи у воду, Майя відчув, що його зборює страшна втома. А пароплав усе ще горів. Солдати, що ходили по пляжу, майже не звертали уваги на пожежу. Здавалось, на пароплаві немає ні душі. Його темний силует у вогненному ореолі чітко вирізнявсь на тлі ще світлого неба. Цього ясного червневого вечора море було таке тихе, що хвиля, яка повільно викочувалась умирати на пісок, майже не лишала по собі піни.

.Майя зняв рятівний пояс, кинув його на землю і попрямував до води, пильно дивлячись на пароплав.

Вода була майже тепла; босий, без пояса він легко плив уперед. За кілька хвилин він був уже біля пароплава. На кормі над поруччям і досі темніло гроно людських голів. Полум'я не перекинулось через місток, принаймні його майже не було видно; Майя бачив тільки найвищі язики. Несамовитий галас ущух, але натомість чулося щось схоже на голосіння. Нескінченне, монотонне, мов псалом, пронизливе — як ото голосять жінки. Коли вогняні язики нахилялись до корми, голосіння дужчало. Тоді Майя бачив, як благально підносились угору руки. Зараз від поруччя до води звисало дві кодоли.

— Аткінсе!

Тільки троє або четверо чоловік плавало довкола нього. А над головою то затихало, то наростало нескінченне голосіння.

— Аткінсе! — з усієї сили закричав Майя.

Згори відповів хор голосів. Майя підплив ближче. Чого вони ще там чекають, чому не стрибають або ж не спускаються по кодолах?

Він знову голосно погукав Аткінса й зачекав. Чекав довго. Тепер вода вже не здавалась теплою, ноги йому заклякли. Та ось якийсь чоловік повільно переліз через поруччя, вхопився за кодолу і обережно спустився вниз. Коли він шубовснув у воду, Майя підплив ближче. То був не Аткінс. Чоловік повернув до нього лице — воно нічогісінько не виражало — і одразу заплющив очі. Він лежав на воді нерухомо. Лице його було чорне від кіптяви. Майя затримався біля нього.

— Ви попеклися?

Чоловік розплющив і знову заплющив очі.

— Руки…

Голос його був такий хрипкий, наче він не говорив роками.

— Чи зможете ви дістатись до берега?

— Так.

— Чому ви не спустились у воду раніше?

Запала тиша. Майя не знав, чи слід питати ще, коли раптом чоловік знову розплющив очі.

— Я про це просто не думав.

Він лежав, випроставшись на воді, і не рухався, обличчя його було спокійне й задоволене.

— Може, вам допомогти доплисти до берега?

— Не треба, — спокійно одказав той.

Майя відчував, як холод і втома остаточно знесилюють його, триматися на воді було чимдалі важче. Він дивився на пароплав, що стіною височів перед ним.

Виходячи з води, Майя захитався й упав. Він виблював, ще і ще, тіло його корчилось од спазм. Через кілька хвилин відчув, що весь спітнів. Він ліг на спину, і йому здалося, що він знову гойдається на свіжих хвилях.

Коли він звівся на ноги, вже майже споночіло. Майя ледве побачив за кілька метрів од себе англійця, якого витяг із води.

— Ну як, вам краще?

— Так, — відповів англієць. 1 жалібно додав:— Мені холодно.

— Вечір теплий.

— Мені холодно, мені дуже холодно.

Майя лагідно сказав:

— Я пришлю санітарів з ношами.

І раптом він вилаявся: чоботи зникли.

— О! — почав той, ніби вибачаючись. — Мені дуже прикро. Підійшли двоє. Я не міг нічого вдіяти. Один підняв мені голову, а другий забрав чоботи.

— Наволоч! — знову вилаявся Майя.

До Сана він пішов босоніж. Час од часу він оглядався назад. На пароплаві вогонь, мабуть, уже лизав кулеметні стрічки, бо стрілянина майже не вщухала, кулі свистіли в повітрі. На тлі полум'я чітко вирізнялись сліди трасуючих куль, а що вони були спрямовані в чорне небо, то Майя здалося, що зброя стріляє сама по собі, стріляє люто і в ніщо.

— Незрозуміло одне, — сказав Александр. — Чому твій англієць так довго не стрибав у воду?

Він сидів на своєму звичному місці, поклавши долоні на стегна, і його обличчя освітлював місяць. Майя тримав у руці повний казанок і обережно їв, щоб бува не Заляпати штани, позичені йому Дері.

— Ніхто не стрибав.

— Мабуть, боялись утопитися, — зауважив П'єрсон.

Майя похитав головою.

— На всіх були рятівні пояси.

Нараз він помітив маленьку кремезну постать, що схилилась над вогнем.

— Послухай! Ти тут? Ти все-таки виконав моє доручення?

— Ні, — відповів Піно злим голосом, — я нічого не сказав. Александр сам запропонував мені зостатись.

— От і гаразд! — сказав Майя, сміючись.

П'єрсон чистив револьвер Майя, він розібрав його і ретельно витирав кожну частину.

— Одного я не розумію, — мовив Александр. — І вони стояли, як бовдури, роззявивши роти?

Майя хотів був відповісти, але схаменувся й промовчав.

— Але ради бога! — вигукнув Александр, підносячи догори свою велику руку. — Про що ж там було думати! Бляшанки м'яса тобі вистачить, — провадив він далі. — А може, розрізати бляшанку сардин?

В небі стояв повний місяць. Горів вогонь — його розпалив Александр, коли прийшов Майя, — на обличчях танцювали тіні. Піно сидів ліворуч од Александра. Віднині це було його місце. Александр дивився на товаришів, думаючи собі, що все йде гаразд.

— О!.. — мовив Дері. — Все для Майя!

Майя подався вперед.

— А я гадав, що ти заснув. То як там мільйони?

— Ти, мабуть, голодний? — урвав його Александр.

— Авжеж, голодний!

Александр простяг йому бляшанку сардин, яку щойно відкрив.

— Я можу з'їсти все?

— Так.

— Боже милосердний! — сказав Майя.

Вони сміялись, дивлячись на нього. Александр налив у свій кухоль вина і подав Майя.

— Я б і халабуду з'їв! —сказав Майя з блаженним виглядом.

Товариші дивились, як він їсть, і посміхались.

— А врешті, — сказав Александр, — ти нічого не маєш проти грогу з віскі?

Дері заворушився.

— З моїм віскі!

— Коли на те пішло, — озвався П'єрсон, — то ми тобі за нього заплатимо.

— Двадцять пляшок, по сімдесят п'ять франків за пляшку — це все-таки гроші.

— До речі, ти мені так і не заплатив десять франків за хліб.

Дері поклав ногу на ногу.

— Почекаєш!

— Отак люди й багатіють, — зауважив Александр, — для декого це зовсім просто.

— Атож, — відповів Майя з повним ротом, — для декого це зовсім просто.