Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Він якусь хвилину мовчав, ретельно намилюючи обличчя.

— Ви на мене сердитесь? Я ж подумала, що ви злодій.

— А хто вам сказав, що я не злодій?

— О! Тепер я це добре бачу сама.

Дівчина сіла на стіл і, поклавши пояс з револьвером на коліна, намагалась розщіпнути кобуру.

— Можна витягти револьвер?

— Можна. Він на запобіжнику.

Дівчина розглядала револьвер з таким захопленням, як інші дивляться на молодих хлопців.

— А важкий!

Вона підняла револьвер обома руками і спрямувала на Майя. Від напруження вона аж брови насупила, і це ще більше підкреслювало її юний вигляд.

— Жанно! Може, ти все-таки його не вб'єш?

Майя обернувся. На порозі стояла бліда молода дівчина і, здавалось, смертельно перелякалася.

— О боже, яка ти, Антуанетто, смішна!

Жанна поклала револьвер на стіл і, всміхнувшись, глянула на Майя. Антуанетта спантеличено дивилась то на нього, то на сестру.

— Не стовбич, мов засватана, — сказала Жанна, тупнувши ногою. — Краще піди принеси рушник.

Антуанетта вийшла.

— Ви не злякались нальоту?

— Анітрішечки! — відповіла Жанна.

— Я теж ні! — сказав Майя, усміхаючись. — Коли вибухнула бомба, я був у гаражі. Осколки пробили штору й залетіли досередини.

— В якому це гаражі? Отому, що навпроти нашого будинку? Це ж гараж мосьє Тозена! Бідний мосьє Тозен! Він так любив свою машину!

— Жанно, де рушник? Я не можу його знайти! — гукнула за дверима Антуанетта.

— Вона й води в річці не знайшла б, — сказала Жанна і вийшла.

Майя озирнувся довкола. В кухні було старанно прибрано. На столі, засланому клейонкою, стояла надпита до половини пляшка вина, заткнута чудернацькою пробкою у формі людської голови.

Зайшла Жанна і простягла йому волохатий рушник, від якого пахло кмином. Антуанетта принесла щітку й гребінець. Обидві сестри були тоненькі, майже однакового зросту й зодягнені в однакові сукні; все це робило їх схожими на близнят.

— Дати вам гребінець?

Жанна взяла гребінець з рук сестри й простягла його Майя.

— А ви, бачу, здогадлива, — сказав Майя і підійшов до дзеркала.

— Яке у вас гарне волосся, — мовила Жанна.

— Жанно! — вигукнула Антуанетта й почервоніла.

— Я кажу те, що думаю, — відказала Жанна, знизуючи плечима.

— Ви дуже люб'язні, — сказав Майя. — Ви обидві дуже люб'язні.

Антуанетта несміливо всміхнулася. Тепер черга дійшла й до щітки. Як і перше, Жанна взяла її з рук сестри і простягла Майя.

— Ви теж люб'язний.

— Не знаю, — відповів Майя. — Спершу ви подумали, що я злодій.

— Ви ж були замурзані, — сказала Жанна. — Крім того, я вас не знала.

Майя поставив ногу на стілець і струснув із штанини хмару куряви.

— А тепер ви мене знаєте? — спитав він. дивлячись з усмішкою на Жанну.

— Так, — відповіла вона.

— Я приніс сюди багато пилюки.

— Можна відчинити вікно, — сказала Антуанетта.

— Ні, — рішуче заперечила Жанна, — надворі її ще більше, ніж тут.

— Візьміть, мосьє, — сказала Антуанетта. Цього разу вона випередила сестру й сама простягла Майя щітку для взуття.

— Дякую, — мовив Майя. І всміхнувся до дівчат.

Його пойняв сум від думки, що скоро треба рушати в дорогу, що ці приємні хвилини минуть так швидко.

— Може, вип'єте вина?

Жанна дістала з шафи склянку, витерла її і, одіткнувши пляшку з чудернацьким корком, налила на три чверті. Майя закурив сигарету й заспокоїв себе, що відразу ж піде, як тільки вип'є.

— А машину мосьє Тозена дуже побило? — спитала Жанна.

— Ще й як.

— Бідний мосьє Тозен, — мовила Жанна, — він так любив свою машину.

Майя ковтнув вина й затягся сигаретою. Раптом у нього зринув спогад про рудого лейтенанта, що водночас курив і пив чай у маленькій кухні вілли. Майя всміхнувся.

— Чого ви всміхаєтесь? — спитала Жанна.

Він змалював їм сцену у віллі. Дівчата голосно сміялися. "Боже, — подумав Майя, — я вже майже забув, який приємний дівочий сміх!"

— Ну й що ж було далі? — спитала Жанна.

Як і всі діти, вона хотіла знати, що було далі.

— Далі? Нічого, — відповів Майя. — Хіба цього мало?

Антуанетта стояла, прихилившись до одвірка, й гралась коралями.

— Мені час іти, —сказав Майя, простягаючи руку до пояса.

— Я вам надіну його сама, — мовила Жанна й легко зіскочила зі столу. — Вручаю вам зброю, лицарю!

— Ви поспішаєте? — спитала Антуанетта.

— Так.

Настала хвилина ніяковості й холодної стриманості, що майже завжди передує прощанню. Антуанетта одійшла від дверей, даючи дорогу Майя.

— Ви ще прийдете до нас? — спитала Жанна.

— Може, й прийду.

— Коли? Завтра?

— Жанно! — з докором мовила Антуанетта.

— Так. Якщо я ще завтра буду тут. — На порозі Майя обернувся і глянув на обох дівчат. — До побачення.

Сестри з повагою дивились йому вслід.

— До побачення, — повторив він і вийшов.

Вулиці, огорнені хмарами куряви після бомбардування, знову заповнили солдати. Майя пірнув у натовп й одразу відчув себе маленькою, безликою істотою. Він став людиною-хакі серед інших таких самих людей-хакі, людей, яких заздалегідь підготували для того, щоб вони вбивали і щоб їх убивали.

Опинившись на набережній, він глянув на море, як на давнього приятеля. Приємно було бачити його неосяжну широчінь, дивитись, як воно грає, спокійне, прекрасне. Море нагадало йому про канікули в Прімеролі, про купання, довгі прогулянки на каяці в сонячну погоду.

Майя навіть незчувся, як дійшов у кінець вулиці, туди, де починались дюни і пляж. Раптом він зупинився як укопаний. Рожевої вілли наче и не було. Майя подумав, що, мабуть, поринувши в спогади, пройшов повз неї й не помітив її, і повернув назад. Почав приглядатися до кожного будинку. Дійшов аж до перехрестя, але вілли ніде не було. Ще зовсім недавно вона стояла ось тут. Попрощавшись із Габеєм, повернув ліворуч. Ні, помилитися він не міг.

Майя побачив англійця без кашкета, який спокійно прогулювався неподалік, застромивши руки в кишені.

— Ви не могли б мені сказати, де міститься евакуаційне бюро?

Англієць витяг з кишені руку й мовчки показав на сіру віллу з зеленими віконницями.

Майя пішов туди. За круглим столиком сидів літній офіцер з наїжаченими вусиками. Він малював щось олівцем на бюварі.

— Прошу пробачення, — сказав Майя. — Ви не капітан Фірі?

Офіцер підвів голову й подивився на Майя.

— Це я. Чим можу бути вам корисний?

Майя пояснив, чого прийшов. Коли він замовк, Фірі ще якийсь час чіпляв крильця повновидому ангелочкові, якого він саме малював на бюварі. Потім поклав олівець і вийняв з кишені авторучку.

— Я напишу вам цидулку. Гадаю, цього буде досить, щоб вас посадовили на корабель.

Серце Майя затріпотіло, мов пташка. Він бачив, як Фірі пише щось на аркушику з блокнота. І нетерпляче й жадібно дивився на папірець і, здавалось, боявся, щоб яка лиха сила не вирвала його капітанові з рук.

— Я вже приходив до вас, —сказав він за хвилину. — Але вас не застав. Потім знову прийшов, але рожевої вілли вже не знайшов.

Фірі щось повільно виводив старанним дрібним почерком.

— Вона стояла поруч із цією, — відказав він, не підводячи голови. — Я вчасно подався пити чай.

— Убиті є?

— Двоє. Один із них мій ад'ютант.

"Ось те, "що було далі", про що так допитувалась Жанна", — подумав Майя.

— Мені дуже жаль його, — сказав він.

Фірі поклав ручку й погладив вус вказівним пальцем правої руки.

— Так, — відповів він. — Мені теж дуже шкода. Це був найкращий ад'ютант, якого я будь-коли мав. Мені страшенно не пощастило. Візьміть цього папірця, і нехай вам щастить, містере Майя.

Майя віддав йому честь і вийшов. Пройшов кілька метрів по набережній і тільки тепер помітив, що тримає в руці папірця, дивиться на нього, але не читає. Це була звичайнісінька записка, без офіційної печатки, з датою і підписом унизу. В ній було сказано, що старшому сержантові Жюльєну Майя з десятого піхотного полку дозволяється сісти на англійський корабель, що прямує до Англії, Майя читав і перечитував записку. Хіба це можливо, щоб цей клаптик паперу міг дарувати йому свободу?

За годину він пересвідчився, що це справді всього-на-всього клаптик паперу. Цілу годину він витратив на те, що давав читати цю записку кожному з офіцерів, які стежили за чергою томмі, що вантажилися на кораблі, І скрізь чув одну й ту ж відповідь: тут евакуюються тільки англійці.

Майя вже засумнівався, чи капітан Фірі часом не покепкував з нього, давши йому цей папірець. Але на це запитання він так і не зміг дати собі відповіді. Коли він повернувся до сірої вілли, щоб з'ясувати, в чому річ, капітана Фірі там уже не було.

Майя сів на мур обличчям до моря і вийняв з кишені плитку шоколаду, яку дав йому Александр. Від спеки шоколад розм'як і прилип до паперу. Майя з'їв його, витер руки носовиком, закурив сигарету і знову подивився на море.

Трохи посидівши, він підвівся і рушив у напрямку перехрестя, де стояв Габей. Але, подумавши, що йому знов доведеться товктися в натовпі солдатів, повернув назад і вирішив дістатися туди через пляж.

За кілька метрів попереду він раптом побачив якогось цивільного, що проштовхувався крізь лави томмі. То був дрібненький дідок з борідкою. Незважаючи на спеку, він був у плащі. Майя чомусь подумав, що під плащем у нього на грудях ордени й медалі. Дідок тримався прямо і вперто дріботів краєчком берега. Можливо, він вийшов на коротку прогулянку до моря, як і щовечора. А може, хотів подивитись, як тепер воюють, як ведуть цю війну, таку не схожу на іншу— велику, єдину, справедливу, — в якій колись брав участь він сам.

Майя раптом згадав кадри кіножурналу, що його він бачив до війни. Якийсь журналіст брав інтерв'ю в останнього кірасира генерала Райхсгоффена. То був теж дрібненький дідок, але набагато менший і старіший за цього. Він був такий немічний, у нього так тремтів голос, що здавалось справжнім дивом, як він ще взагалі тримається на ногах. Дідок розповідав про якусь знамениту атаку. "Цілісінький день… ми чекали… в заростях хмелю… Потім хоробрий генерал Мішель як скомандує: "Впе-ред! В ата-ку!"

І ми підвелися… з хме-лю!" Старий швидко закрутився на місці. Правою рукою він рвучко вимахував, неначе тримав у ній шаблюку. Кричав тремтячим голосом: "Вперед! В атаку!" Він знову побачив себе в своїй гарній блискучій кірасі, з оголеною шаблею, в розквіті своїх двадцяти літ. Для нього знову ожили знаменита атака, війна сімдесятого року, криноліни, Наполеон III, Емське послання, ганьба Седану.