Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

Невже він не міг цього сказати раніше? Але, очевидячки, солдат дотримувався правила не відповідати на запитання, які адресовані не йому особисто.

— Виходить, — сказав Майя, — його тут немає?

— Ні, немає, мосьє, він в офіцерській їдальні.

— То тут є і їдальня?

— Так, — відповів солдат і здивовано глянув на Майя: — А чому б її тут не могло бути?

І знову засміявся. Майя теж засміявся. А рудий навіть не моргнув.

— І що ж він там робить?

Солдат знову здивовано глянув на нього.

— П'є чай.

— Ага! — кивнув головою Майя. — А ви не скажете мені, коли він повернеться?

— Він пішов двадцять хвилин тому.

— Виходить, він незабаром повернеться?

— О ні, капітан Фірі випиває свій чай не раніше, як за три чверті години.

— Він що, дуже повільно п'є?

— Я б цього не сказав, — мовив солдат і серйозно нахмурив чоло. — Я б сказав, що він швидко п'є, але повільно їсть.

— Зрозуміло, — сказав Майя і простяг йому порожню чашку.

— Thank you, sir , — сказав солдат і знову повернувся до плити.

— До побачення, — попрощався Майя тихим голосом.

— Бач'ня! — відповів рудий, не дивлячись на нього.

Ординарець капітана Фірі навіть не обернувся. Майя вийшов на вулицю.

Очі його невідривно дивилися на море. Воно було поруч, тихе, вкрите аж до самого обрію сонячними лелітками. Море чарувало. Всі бачили тільки його, дивились тільки на нього. Воно було таке вузеньке, що його можна було подолати вплав! Здавалось, допливти до протилежного берега зовсім неважко!

Думками всі вже були на тому боці. А там панували порядок, спокій, безпека!

Майя якусь мить спостерігав за маленькими зеленими шлюпками, що перевозили на судна томмі. Чому вони такі маленькі? Чому їх так мало? Це здавалося несерйозним. Можна було подумати, що ці люди граються в евакуацію.

Майя переліз через невисоку огорожу і попрямував до моря. Щоразу, коли порожня шлюпка наближалась до берега, біля неї зчинялася штовханина, хоча й набагато менша, ніж він сподівався. Томмі заходили в море і йшли назустріч шлюпці. Незабаром вода сягала їм уже до пояса. А вони йшли вперед. Коли вони опинялись біля шлюпки, їм треба було ще залізти в неї, томмі хапалися обома руками за борт шлюпки, а вона загрозливо нахилялась від кожного різкого руху. Але найтяжче починалось тоді, коли шлюпка була вже повна. Треба було повертати і якомога швидше пливти у відкрите море, бо наближались інші томмі й загрожували її зовсім потопити. Майя звернув увагу на молодого, високого офіцера із значком гвардійця. Він сидів верхи без сідла й острог на гнідій коняці й спритно маневрував на ній у воді, щоразу опиняючись між повною шлюпкою та бажаючими сісти в неї. А що томмі сунули нескінченною лавиною, він скеровував коня просто на них. І примушував їх відступати. Але він був один, і томмі то тут, то там проривались уперед. Він знову завертав коня, перепиняв їм шлях з млявою, дещо презирливою усмішкою на устах. Раз чи два до Майя долинуло: Get back, you , — сказане незлостивим, терплячим тоном, як дорослі звертаються до дітей.

Несподівано вдарили зенітки. Майя підвів голову. Небо знову вкрилося білими хмарками. Юнкерсів цього разу зовсім не було чути. Вони летіли дуже високо, зімкнутими ланками. Потім раптом почали кружляти в небі, розлітатись увсебіч, тоді знову збиратись докупи. Ковзали на крилі, шугали вниз, робили віражі, описували кола, вісімки, потім, вишикувавшись трикутником, здавалось, збиралися відлетіти, мов птахи, у вирій, але тут же ламали трикутник і знов розлітались у різні боки. Це скидалось на гарно відпрацьовані фігури балету — небаченого балету на височині в дві тисячі метрів, на ритуальний танець перед атакою.

Майя відчув, як по його спині й руках поповзли мурашки. Неначе в тіло його впивались гарячі голки — хоч куди саме, він не міг би сказати, бо вони весь час переміщалися. "Злякався чи що?" — здивовано спитав він себе. Його раптом охопило бажання будь-що вибратися з натовпу, щодуху побігти хтозна-куди. Але він примусив себе залишитися на місці, і це коштувало йому неабияких зусиль. "Невже я став боягузом? — тривожно запитав він себе. Провів рукою по обличчю й відчув, що воно зрошене потом. Майя поволі пішов од берега. Він силкувався рахувати кроки, триматись прямо. — Це минеться, — подумав він. — Зі мною таке було вже не раз". Але він помилився. Такого з ним ще ніколи не було. Раптом серце його шалено закалатало, загупало в грудях і, здавалось, от-от проб'є грудну клітку.

Він зупинився перед муром, що відокремлював пляж від дороги. Оглушливо била зенітна артилерія, вгорі все ще снували юнкерси. Вони ще не скінчили свого ритуального танцю і Майя поки що нічим не загрожували. "Я все-таки боюся, страшенно боюся", —подумав Майя. Він силкувався думати про щось веселе, але ноги під ним зрадливо тремтіли. Він вийняв з кишені сигарету. Підносячи до неї запальничку, помітив, що руки його також тремтять. Його знов охопило нестримне бажання бігти кудись уперед. "Я боюся, страшенно боюся. А може, краще йти повільно? — Він переліз на дорогу і наддав ходи. Але в вухах у нього гуло, в очах туманилось. Майя зупинився і, вийнявши хустинку, витер обличчя. — Невже я став боягузом?" — з огидою запитав він себе. Від сигарети йому дерло в горлянці, і він викинув її. Потім стис у кишенях кулаки й глибоко вдихнув повітря… Опустив голову й побачив, що ноги його тремтять від стегон аж до кінчиків пальців.

Майя боязко озирнувся. На нього ніхто не дивився. По спині в нього покотився рясний піт.

Повітря раптом розірвав пронизливий свист, заглушивши стрілянину зеніток. Майя впав додолу. Свист дедалі наростав. Майя відчайдушно притисся до землі. Пролунав вибух, від якого здригнулася земля.

— Це вже не по транспортах, а по нас, — озвався хтось.

Майя підвівся. Над будинком, метрів за двадцять, здійнявся чорний дим. Блиснули язики полум'я. "Це вже по нас", — подумав Майя й озирнувся довкола, де б його сховатись. Вілли були такі вутлі, що не могли служити серйозним захистком. Однак вони захищали від вибухової хвилі. Майя помітив двері, напівзакриті залізною шторою, і проліз досередини. Це був невеличкий гараж. Майже все приміщення займало легкове авто, поставлене на колодки і прикрите зверху старим пожовклим простирадлом. Майя опустив штору й швидко оглянувся довкола. Він був тут сам. Полегшено зітхнув. Сам факт, що він вирвався з натовпу, заспокійливо вплинув на нього. Обминувши машину, він пройшов у кінець гаража й сперся спиною на стіну. Закурив сигарету. Кілька разів затягся. Ноги більше не тремтіли. Зате розгулялися нерви. Майя не годен був більш витримати оглушливої стрілянини зеніток і затулив руками вуха. Але це не допомогло. Пекельний гуркіт, відлунював у всіх куточках його мозку. Страху він більше не відчував, але його хитало, смикало, витрясало з нього душу.

Майя сів у кутку за машиною і, підтягши коліна аж до підборіддя, обхопив їх руками. Озирнувся довкола. Стіни були цегляні. Він згадав, що над гаражем тягнеться пагорб, який з обох боків підпирають вілли. Отже, вибухова хвиля не страшна.

Минуло кілька секунд. Майя, — в котрий уже раз, відколи вийшов на берег, — спитав себе, чи все це, що він зараз переживає, — часом не сон. Йому здавалось страшним безглуздям сидіти на самоті в чужому гаражі й, покурюючи сигарету, чекати смерті. Майя пригадав свій власний гараж у Прімеролі. Він теж не більший за цей. Його машина так само стоїть на колодках, укрита старим пожовклим простирадлом. Майя механічно глянув на годинник. Стрілки показували пів на п'яту. Він згадав, що вчора ввечері забув накрутити його, і підніс годинник до вуха. Незважаючи на гуркіт зеніток, почув чітке цокання, що відлічувало секунди. Це був приємний звук, що долинав звідкись з далини, нескінченне дрібне цокання, яке свідчило, що світ ще не загинув, що десь іще відлічуються години, що є ще надія.

Раптом іще сильніший, ніж перше, свист зігнув його вдвоє, забив подих. Майже тієї ж миті пролунав страшний вибух. Десь зовсім поблизу брязнули шибки, гараж струснуло, Майя вдарило в потилицю й повалило долі.

Коли він розплющив очі, то побачив, що стоїть навколішках, спершись однією рукою на задній буфер машини. Майя спробував підвестись. На превеликий подив, йому це вдалося. Потім він відчув тупий біль у потилиці й згадав удар, яким його жбурнуло вперед. Провів рукою по потилиці. Крові не було. Він сперся рукою на авто. Його раптом занудило, ноги під ним знов затряслися. Майя схилився на машину й заплющив очі. Але все довкола закрутилося з неймовірною швидкістю, і його занудило ще дужче. Він розплющив очі, якийсь час посидів нерухомо. По обличчю в нього котився піт, стікав по спині. Він зняв свою тонку сорочку кольору хакі, зібгав її й почав витиратися. На мить погляд його впав на залізну штору, що затуляла вхід у гараж, — він тут же заціпенів. Вся штора була всіяна дірками, мов небо зорями.

Майя повів довкола очима. Безліч маленьких подряпин на стінах свідчили про те, що тут ударили осколки. Очевидно, бомба вибухнула на вулиці, за кілька метрів од гаража. Машина теж була подірявлена, переднє скло розлетілося на друзки. Майя глянув під ноги й підняв осколок. Це був випуклий, з темним полиском шматок металу, що важив добрий фунт. Мабуть, він пробив штору, машину, вдарився об стіну над його головою, але втратив силу і впав долі. На стіні виднівся слід на рівні грудей Майя, поряд з іншими осколками. Майя не міг одвести погляду від дірочок над головою. Щастя Майя, що він сидів. Життя йому врятувала звичайна випадковість. Сівши долі кілька секунд тому, він зробив правильний хід у грі з долею і виграв.

Залізна штора із скреготом піднялась, і проти світла вималювалась невеличка постать. Вона якусь мить повагалась, потім прослизнула в гараж.

— Боже милосердний! —сказав чоловічок, бідкаючись. — Не машина, а решето! — Він обійшов авто й рушив у кінець гаража. І раптом застиг на місці, уздрівши Майя. — Ти що, був тут і зостався живий?

— Як бачиш.

— Ти був тут, коли вона вибухнула?

— Так.

Чоловік тихо свиснув. Це був піхотинець, невисокий на зріст, мов карлик. Він був без каски, чорне волосся його злиплося від поту. Дві величезних сумки висіли в нього на плечах. На перев'язі він ніс ручний кулемет.

— Знаєш, — мовив він, — мені теж пощастило, я сидів над тобою на терасі.

Він сперся плечима на стіну, витяг з кишені пачку цигаркового паперу, взяв один папірець і затис між губами.

— Мені пощастило, — повторив він.

Чохол кулемета, заткнутий за пояс, смішно теліпався в нього на животі.