Уїкенд на Південному березі - Мерль Робер

— Це ти його вколошкав? За віщо ж ти його вколошкав?

— Він хотів згвалтувати молоду дівчину, разом з отим, якого ви оце забрали.

— Виходить, і того уколошкав ти?

— Так.

— Виходить, аж двох? Двох одразу? Сто чортів! Бач, який ти грізний!

— О, це зовсім неважко, — сказав Майя, — зовсім неважко, можеш , мені повірити.

— Дивись сюди, — провадив він далі, витягуючи з кобури револьвер. — Бачиш оцю сталеву штуку, що стріляє, тільки-но натиснеш на спуск. Треба лиш легенько натиснути, зовсім легенько, і все! Не треба бути й грізним.

— Сховай цю машинку, — мовив смаглявчик, — я, знаєш, боюсь… Але ж подумати тільки: обох! Обох!

Здавалось, він щось обмірковує.

— А вони таки негідники, га? Вдвох на одну дівку! І добре зробив, що вколошкав обох.

— Ти так вважаєш? — спитав Майя.

Він одчинив двері в кімнату. Смаглявчик майже не звернув уваги на мертвого здоровила. Він одразу попрямував до ліжка. Жанна спала, стиснувши кулачки.

— Ти диви! — мовив він.

І вперше, відколи Майя його побачив, веселого, жвавого на даху кабіни, той перестав сміятись і вимахувати руками.

Минуло кілька секунд.

— Ти диви!

— Беремо!

— Ще маємо час, —. мовив смаглявчик, не повертаючи голови. — Ти диви! А вона гарна — оця дівка! Матінко моя! Яка вона гарна!

Він простяг руку.

— Не чіпай!

— Ти диви, — мовив смаглявчик і ображено глянув на Майя. — Я не негідник. Я не зачеплю твоєї дівки!

Він узявся за подертий корсаж і делікатно відгорнув його, оголивши груди.

— Ти диви, ти диви… — промовляв він, стишивши голос. — Ти диви, які груденята, ти тільки глянь на ці груденята. От негідники! Все-таки вони негідники! Я їх, звичайно, розумію… І все ж вони негідники. І добре зробив, що уколошкав, скажу тобі!

В цю мить Жанна кліпнула очима. Смаглявчик відсмикнув руку.

— Жюльєне, — тихо покликала вона.

І одразу ж заплющила очі……………….

— А хто такий Жюльєн? — тихо спитав смаглявчик.

— Це я.

— Ти? Ой як смішно! Я Жюль, а ти Жюльєн.

І він знов обернувся до Жанни.

— Отже, це твоя дівка?

— Ні.

— Не крути! Наче я не чув, як вона сказала "Жюльєне".

— І все-таки вона не моя.

— Не може бути! —упевнено мовив смаглявчик. — Скажи! Ти тільки подивись на оці рученята! А личко! Любо глянути, таке гарненьке дівчисько. А спить так, ніби цілком тобі довіряється!

— Беремо?

— Отже, — повторив той, обертаючись до Майя, — це твоя дівка?

— Я вже тобі сказав: ні.

— А-а! — мовив смаглявчик, але було видно, що він і тепер не вірить.

— Гаразд! —сказав він. — Хай це не твоя дівка. Але ти з нею ще побавишся, га?

— Ні.

— Що? — сказав смаглявчик. — Такий гарний хлопець — і не побавишся? Подумати тільки, ти не знаєш, що ти втрачаєш. Це дівчисько, якраз те, що треба. Я завжди кажу: минуло шістнадцять, є все, що треба. А далі — надто пізно. Я знаю, що кажу, старий. Якщо дівчина не почне в шістнадцять, то з неї, затям собі, пуття не буде. Якби я був міністр, то написав би такий закон. Я б наказав батькам: "Вашій дівці сповнилось шістнадцять? Мужчину їй! Гоп! І негайно!" Я знаю, що кажу! Подивись, старий, на дочок буржуа — лихо та й годі: їм шістнадцять, а вони ще граються ляльками! Подумай, ляльками! А їм треба доброго дядюру, ось що їм треба! І негайно! Я знаю, що кажу! Жінка — це така делікатна річ, така складна машина — ти навіть не уявляєш. Якщо їй вчасно не дати чоловіка, вона всихає, правду тобі кажу. Я знаю, є дівки ніби гарні і в двадцять, а то й у двадцять п'ять літ. Гарна вивіска, нічого не скажеш. Але млин більше не меле. Він надто довго чекав завозу. Отаке діло!

— Беремо? Ти вже наговорився? — спитав Майя.

— Господи милосердний! — вражено мовив той. — Хіба я не можу трошки на неї подивитися? Адже я її тобі не зіпсую очима.

— Нене моя! — провадив він далі. — Ти тільки подивись, яка вона біла, рум'яна, чистенька! Ти диви, яка! Я звідси бачу, яка вона чиста. Знаєш, серед оцих малих дівок є й такі, що миються двічі-тричі на тиждень, а то може й щодня, повір мені. Кажи мені, що хочеш, але все-таки приємно мати справу з дівкою, яка часто миється.

І він скрушно зітхнув.

— Ти тільки поглянь на це волосся, — знов почав він. — Яке воно тонке! Еге ж! Чудове волосся! Подумати тільки! Мов шовкове!

Він простяг руку, щоб погладити волосся, але напівдорозі схаменувся: рука повисла в повітрі, обличчя якось чудно скривилося.

— Я не смію, — мовив він, обертаючись до Майя. — Чуєш, не смію. Смішно, правда? А от не смію та й годі.

— Що далі? — спитав Майя.

— Не сердься, — одказав смаглявчик. — Беремо?

Він повернувся до трупа й презирливо копнув його ногою.

— От іще мені бамбула! — мовив він. — Як ото кажуть: високе до неба, а дурне, як не треба.

Коли вони вийшли на вулицю, ті двоє стояли, прихилившись до кузова машини. Вони їли, і обличчя їхні були гладкі, лиснючі й злодійкуваті, як і тоді, коли Майя побачив їх уперше. Шофер стояв на тому ж самому місці; він курив і підпилював собі нігті. Він не мовив ані слова. Час од часу його погляд спинявся на товаришах, але, здавалось, він їх не бачить. Коли вони підняли труп на машину, він витяг з кишені невеличкий гребінець у футлярчику, довго й старанно зачісувався, потім засунув гребінець у футлярчик і поклав у кишеню. Далі хвацьким щиглем метнув недокурок через плече, задоволено простежив, як він падає, й сів за кермо.

— Я оце знов думаю, — закричав смаглявчик, махаючи зі свого сідала на кабіні. — Я Жюль, ти Жюльєн — правда ж, смішно?

— Анітрохи, — відповів Майя. — Дякую за допомогу.

Заторохкотів мотор, машина від'їхала. Майя стояв посеред вулиці. Він не рухався. Його руки мляво обвисли. Він дивився, як грузовик везе геть тіла полеглих за батьківщину двох солдатів, яких убив він.

Тільки-но Майя переступив поріг кімнати, як Жанна розплющила очі. Він підійшов ближче. Вона сіла в ліжку, глянула на нього і раптом усміхнулася.

— Жюльєне.

— Що таке?

— Це ви їх убили?

— Так.

— Вони лежать на вулиці під дверима?

— Ні, їх уже забрав грузовик.

— А-а!

Вона окинула його запитливим, покірним поглядом.

— Зараз я все це витру, — сказав Майя, дивлячись собі під ноги, — а потім піду.

Вона підхопилась на ліжку й перелякано глянула на нього.

— Одразу? Отак одразу й підете?

— Атож.

Вона кинулась до нього, обхопила його руками й сховала йому голову на грудях. Якусь секунду він сидів непорушно, потім розняв у себе за спиною Жаннині рученята. Вона підняла голову. її обличчя по-дитячому скривилось, неначе від болю. Вона розкрила рот, наміряючись щось сказати, та сльози здушили їй горло. Тоді вона, дивлячись на Майя, заперечно захитала головою, немовби кажучи "ні!", "ні!".

— Боже милосердний! —закричав Майя. — Не робіть цього!

Він стиснув її голову долонями.

— О! — схлипнула вона. — Не кидайте мене, Жюльєне! Я не хочу залишатись сама в цьому домі. Тепер я вже більше не зможу.

— Як це "сама"? А де ж Антуанетта?

— Антуанетта? Вона подалась учора до знайомих, за два кілометри звідси.

— А дід та баба?

— Вони померли.

Майя підняв брови.

— Вчора?

— Два роки тому.

Він сторопіло дивився на неї.

— Так, — мовила Жанна, — вчора я вам сказала, що вони в льоху, але то була неправда. Ми завжди так говорили солдатам, котрі заходили до нас. А вас ми теж майже не знали… ви мене розумієте?

— Виходить, ви вдвох мешкаєте в цьому будинку? Два роки! Як же ви жили?

— О! Не так уже й погано. Я працювала на пошті, Антуанетта трохи шила.

— А чому ж ви не пішли з Антуанеттою?

Жанна підвела голову, її очі заблищали.

— А як же дім? Він же наш. Дім, меблі. Адже тут усе розтягнуть, коли я піду звідси.

— Але ж залишатись — божевілля! Щодня нальоти!

— Саме це казала й Антуанетта. Вона страх як боялася. А я не схотіла йти за нею. Якщо я піду геть, то що я знайду тут після війни? Ми опинимося на вулиці.

— А де ви опинитесь, якщо вас уб'ють?

— О! — відповіла Жанна. — Мене не вб'ють.

— Так, — сказав Майя, — до війни, бувало, і я думав, що мене не вб'ють.

Його мову урвав пронизливий свист. Він мимоволі опустився на коліна. Але одразу ж підхопився й глянув на дівчину.

— Зійдемо в льох? — спитала вона. І затулила вуха: оглушливо забабахали "зенітки.

— Так, — відповів Майя. І додав, злегка усміхнувшись: — Будемо сподіватися, що й цього разу з вашим домом нічого не станеться.

Вона повела його сходами вниз. Вона йшла так, ніби відчувала на собі погляд Майя. Раз або двічі вона обернулася й, прикриваючи груди, всміхнулась до нього. Майя помітив, що на ній той самий пошматований корсаж. Льох був невеличкий, темний. Під стінами стояли великі шафи, повні порожніх пляшок. А на мотузках, натягнутих від стіни до стіни, щільними низками звисали сосиски.

— Стільки сосисок! — ошелешено вигукнув Майя. — Та вам же їх вистачить на всеньке життя!

— Що? — закричала Жанна.

— Багато сосисок, кажу!

Маленька Жанна вільно ходила під низками, але Майя довелося зігнутись і простромити між ними голову, щоб випростатись.

— Що то за пляшки? — гукнув Майя.

Він бачив, як ворушились Жаннині уста, але, хоч як близько од неї він стояв, нічого не почув. Страшенне виття наростало. Жанна затулила вуха обома руками, але Майя знав, що то марна річ: звук такої сили проникає в тіло, минаючи вуха. І ніяк од нього не затулишся.

Майя не думав про те, що зараз упадуть бомби. Він дивився на щільні ряди сосисок навколо, своєї голови, на незліченні порожні пляшки та на Жанну, яка стояла за два метри од нього, затуливши вуха руками, виставивши з-під подертого корсажа >груди. Жанна дивилась на Майя. Він відчував, що вона силкується всміхнутись, але їй це не вдається.

Стрілянина то вщухала, то різко наростала знову.

Майя чекав бомб, але бомби чомусь не падали. Як і завжди в таких випадках, Майя питав себе, чи здатен він передчувати. Передчувати, що його вб'ють, або ж, навпаки, що він залишиться живий. І цього разу він так і не розібрався в тому, що саме він передчуває. Подумавши: "Зараз тебе уб'ють", — він .за мить уже говорив собі: "Цього разу ти зостанешся живий". І питав себе: що ж, зрештою, думати краще?

Може: "Зараз тебе уб'ють", може, саме ця думка його врятує? Отже, краще не думати, що він врятується.. А може, навпаки. Може, коли думаєш, що тебе вб'ють, то так воно й станеться, а може, навпаки? Дійшовши цієї думки, Майя спробував, як і завжди в таких випадках, присоромити себе, подивитись на себе збоку, як на дурня.