Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

він за старшого у цьому ділі правив), — А сам з хлопушкою пурнув у бур’яни, Щоб зайця вигнати. Зчиняє крик страшний, Свистить, вигукує і плеще у долоні. Мисливці, з запалу то білі, то червоні, Собак тримаючи, аж прилягли в траві, — Хорти ж, як дві стріли на пружній тетиві, З тремтінням витяглись і ждуть нетерпеливо. «Лови!» — і кинулось тікати між кропиви Звіря налякане. Та вмить його хорти Схопили з двох боків і почали трясти. Звірятко зойкнуло, немов дитя сповите, І змовкло. Глянули круг себе гордовито Асесор з Реєнтом, погладили хортів, — І лапи заячі пан Войський розділив Поміж собаками, такий-бо давній звичай. «Тепер, — промовив він, — один одному в вічі Погляньте: день настав до миру вам дійти, Бо слави рівної тут осягли хорти І рівну вам хвалу воздати ми повинні. Змагання скінчено, і повертаю нині, Що, сперечаючись, ви ставили в заклад. Хай буде завжди мир і приятельський лад: Палаца гідний Пац і гідний Паца палац!»[201] (І, так промовивши, підняв угору палець). Мисливці радісно всміхнулися йому, І каже Реєнт: «Я закладу не візьму, Бо рицарська того не дозволяє слава. Коня зо збруєю давав я у заставу І персня Судії в саляріум зложив… Пан Войський не візьме того собі у гнів, Як персня я йому уклінно презентую. А щодо давньої, цяцькованої збруї (Коня під верх мого, як знаєте, взяли Улани), — я скажу, що гідне похвали Сідло найвищої, хоч би і королеві! Гнуздечку камінці скрашають недешеві! Один до одного, а що вже за ясні! Чепрак — та хто його побачить на коні Здалека, — той ціни, ціни йому не зложить! Зелений, грає він, немов густа сіножать Весною… Хто б тепер найшов такий єдваб І вишить так його чия рука могла б? Як сядеш у сідло — колиска, слово честі! — Тут Реєнт, що любив, як нам відомо, жести, Удав, що на коня гарячого сіда. — Учвал як пустишся — мов золото спада Навколо: золотом і потебеньки шиті, І дорогий чепрак.[202] А пишні самоцвіти Горять і світяться, що краплі вогняні… — Тут запивався він, мов справді на коні. — …Як срібне полум’я, хвилюються стремена!.. Од діда збруя ця лишилася у мене, В баші турецького захоплена в бою… Тобі, Асесоре, її я віддаю!» Асесор же на те: «Поставив я, панове, Сангушка славного дарунок пам’ятковий — Коштовний, давній смич в оздобах дорогих І два нашийники, що не знайти таких! Хотів я дітям їх на пам’ять залишити — Що ж! Хоч женюсь тепер, і, певне, будуть діти, — Ти, Реєнте, мій дар із ласкою прийми На знак, що згодою скінчили зваду ми, Що дружба поміж нас незламна вік цвістиме…» Так, обмінявшися дарунками своїми, Мов і не знаючи ні сварки, ані зла, Асесор з Реєнтом веселі до стола Пішли обіднього у злагоді й любові… Щоправда, кухтики пізніше у розмові Клялись, божилися, що нишком зайченя Пан Войський виховав і саме того дня Пустив його в садок, щоб, легку здобич давши, Завзятців погодить і помирить назавше. Та Войський ці чутки назвав брехнею сам, То й не повірено образливим чуткам І не вдалося знов мисливців посварити. Тим часом сходяться за довгий стіл накритий Всі гості, гудучи, як в уликах рої. Ввійшли, спинилися, чекають Судії. У воєводському мундирі він виходить І Зосю молоду з Тадеушем приводить. Уклін начальникам Тадеуш віддає, А Зося, в убрання одягнена своє Литовське, жито, мов напровесні, зелене, — Низенький реверанс: наука Телімени Здалася дівчині… На голові вінок Б’є переливами веселчастих квіток, І срібний серп тонкий сіяє між квітками.  Іде — і ніжними дівочими руками У запашні пучки пов’язані зілля, Вся зашарівшися, на гості розділя, А гості дякують і їй цілують руку. Князевич, що терпів багато літ розлуку Із краєм батьківським, її поцілував, Як доню, у чоло, на руки ніжно взяв, Поставив на столі і вигукнув: «Дивіться!» Якою ж радістю вождів засяли лиця, Що знову перед