Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Старий; Князевич теж посивів, — а Матвій Ще міг би й молодим у справі бойовій Завдати сорому. Та й справді, ще недавно Ти, кажуть, єгерів почастував тут славно. Чували, брате!.. Де ж товариші твої, Бритви та Ножики, що і в чужі краї Про їхні подвиги сягають відгомони?» «Дали притулок їм братерські легіони По тому наїзді,- Суддя повів на те, — Тож, може, і тепер між наших-от гостей Є дехто з них…» «А так, — один із командирів Промовив, — весь похід із нами вкупі зміряв Вусатий велетень Кропило, що кропить Уміє хоч кого! Ще прізвище Ведмідь До нього жартома жовніри приточили. Як хочете — звелю покликати Кропила». «Єй інші,- офіцер молодший підхопив, — У мене Бритва є, що справді ворогів Голив по-чесному. Є також гренадери Добжинські…» «Ну, а де ж, панове офіцери, Той Ножик, що такі витворював дива, За словом Войського, неначе ожива Казковий велетень у нас перед очима?» «А щодо Ножика, — ізнов Суддя, — то з ними Країни отчої не залишив старий, А заховатися був змушений в бори, І тільки-но тепер нема чого ховатись… У ділі бойовім ще міг би він придатись, — Шкода, що трошки вже підтоптаний, мовляв». Рукою Войський тут у сіни показав, Де серед челяді, неначе місяць повний, З'явилась лисина. Компанії шановній Низенько кланявся Гервазій. Меч тяжкий Звисав, гойдаючись, од лівої руки. «Коронний гетьмане, чи то пак генерале! — Він мовив. — Титули нові тепер настали, Та то однаково. Я з Ножиком своїм Стаю на поклик твій. Не написом старим І не роботою тонкою Ножик славен, Та якби голос мав, багато б розказав він, Бо служби довгої мені не змарнував. З ним за вітчизну я не раз, не два ставав І за горешківську, панів моїх, родину, На безневинну ж він не важився людину!.. Скажу вам — писаря ще треба пошукать, Щоб зручно пера так умів темперувать, Як Ножик — голови. А що носів одтято, Ушей обрубано!.. Проте дарма шукати Щербин на Ножику або безчесних плям! Одверто бився я, одверто ворогам Дивився в очі. Раз — покаятися мушу (Хай упокоїть бог його нещасну душу) — Я безборонному, мопанку, вкоротив Життя. Причиною ж не особистий гнів. — Рго Ьопо рuЬliсо те зроблено, мопанку!» «Оце-то шабелька! Не всім таку панянку Під силу обіймать», — промовив, сміючись, Домбровський. Всі за ним по колії взялись Меча преславного уважно розглядати. Та мало з них котрий приміг його підняти, А розмахнутись ним здолали тільки два. Лиш у Князевича крутнулась, як жива, Старого Ключника рапіра незрадлива. Як блискавка, вона майнула вправо, вліво, Покірна задумам великого митця. З натхненним виразом розквітлого лиця Князевич різні взяв показувати штуки Ще старопольської фехтарської науки: І хрест, і колесо, прямий, кривий удар… Те Ключник бачивши, поломенів як жар І врешті обхопив Князевичу коліна Зо сміхом і слізьми, щасливий, як дитина: «О!.. Штих Пулавського!.. А так Цалінський тяв… Скрадався Сава так… Хто ж руку укладав Ясному панові?… Чи часом, генерале, В конфедерації ви участі не брали? Чи всім цим витівкам навчив вас не Матвій Добжинський?… Гляньте-но: це ж мій удар, це мій Моя це вигадка!.. У нашому застянку Його називано колись «удар Мопанку»!.. —  І, теє мовивши, в обійми ухопив Старий Князевича, а далі знов повів: — Спокійно можу я умерти, генерале! Не раз думки мене тривожні обсідали, Що зброю нікому на світі залишить. Тепер же панові піде вона служить, Що гідний взять її без сорому в обладу! Прийміть же: Ножика я презентую радо, Бо він для мужньої утворений руки. Одно благаю вас: покиньте ті кийки, Ті куці іграшки, німецькі тобто шпаги, Бо не пасує це до польської одваги, До слави польської!.. Самотній чоловік, Проживши без дітей і без дружини вік, — За жінку, за дитя я мав оцю рапіру… Тепер до ваших ніг її складаю щиро…» На те зворушений Князевич одказав З легеньким усміхом: «Коли мені віддав І жінку ти,