Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Чи маєте мене ви взяти за дружину? Скажіть — і Реєнта я без вагань покину!» Граф, подивившися із усміхом гірким, «Запізно! — вимовив. — Хвилину перед цим Мені здавалася така ти поетична, Тепер — тепер цілком буденна й прозаїчна! Шлюб, кажеш! Знай, що це на руки ланцюги, А не на душі! Знай, що дивної жаги, Кохання вічного тобі не вдовольнити, Знай, що закоханий я у таємні квіти, Що неподілене — найвище почуття, Двох душ споріднених розлучене життя! Так у небесному безмежному просторі Зливають промені, та не зіллються зорі!» «Не зірка, жінка я! — промовила на те Вона ображено.- І що він тут плете, Що він вигадує? А, нісенітниць годі! Гляди! Як станеш ти мені на перешкоді, — Оцими нігтями тобі я покажу, Як долю розбивать, бешкетнику, чужу!» «Ні, пані,- Граф на те, — з погордою відходжу». І Підкоморія дочку, вродливу й гожу, Іскристим поглядом оглянув, мов на зло. Пан Войський, бачивши, до чого діло йшло, Взяв слово про сварки палкі й скороминущі. Докладно змалював він Налібоцькі пущі, Дійшов до Рейтана, Денасова згадав, — Та знову випадок скінчить йому не дав. Про сварку розповів, та не дійшов до згоди,[215] Бо гості розійшлись у сад для прохолоди. Уже живицею помазано смички, Уже озвалися під липою скрипки, До танців строячись на галяві зеленій. Тим часом молодій, веселій нареченій Важливе тихо щось Тадеуш повід а, — І пильно слухає ті речі молода. «Я хочу доброї поради запитати У тебе, Зосенько. Щоправда, молода ти, Та маєш буть мені порадниця й жона. Те, що казатиму, уже мій дядько зна І не противиться… Прийшла тепер пора нам Подумать, що війна дала у нас селянам? Ми вільні,- а у них новий лиш буде пан? Ти, Зосю, власниця для більшості селян, Що ми з маєтками як спадок обіймемо. Живеться незле їм, допоки ми живемо, — А потім… як дійде до голоду, до сліз?… Та й сам людина я. Боюся, що каприз До вчинку кривдного міг би й мене довести. Ні! Ліпше зробимо для совісті, для честі, Коли ми здіймемо неволі з них ярмо І, не вагаючись, їм землю віддамо, Що працею вони кривавою придбали, Всіх нас годуючи… Але тоді чимало Прибутку нашого відійметься у нас. Я не боюсь того, навиклий повсякчас Жить помірковано, без блиску та пишноти, — Ти, Зосю, поміркуй: приучена давно ти До розкоші… жила в столиці кілька літ… То треба зважити, обмислити як слід, Чи згодна ти забуть про те життя вабливе, Заритися в селі і з того буть щаслива? До того ж, роду ти високого, а я…» А Зося в відповідь: «Тут воля не моя, Бо слово — мужеві у господарськім ділі. Коли б же й справді ми від того забідніли, Стократ в убожестві миліший ти мені. А щодо давньої, багатої рідні, — її не знала я, не бачила ніколи. Люблю своє село, люблю діброву, поле, То за столицею не знатиму нудьги. І ще признаюся, мій друже дорогий, Що як торік ото я мешкала у Вільні, — Усе тягло мене у ці краї привільні, І про Сопліцівку я снила уві снах. Тепер, вернувшися в село під простий дах І господинею у рідній ставши хаті, Охоче вчитимусь у ній хазяйнувати І не боятимусь труда і самоти, Як будеш їх ділить зо мною, любий, ти! Хай щастю нашому весь світ тоді заздростить!» Гервазієва тут з'явилась довга постать, Незадоволена. «Вже знаю, — він почав, — Суддя казав мені… Чи не німецьких прав Надати польському ви хочете селянству? Бо воля, сказано, призначена для панства, І не пасує це звичайним мужикам. Звичайно, праотець у всіх один — Адам, Та хлопи, знаємо, свій рід ведуть од Хама, Євреїв зовемо Яфета ми синами, А шляхти дерево від Сіма вироста. Нам, правда, каже ксьондз, що від часів Христа, Дитини царської, що в яслах уродилась,  Усе змішалося, усе перемінилось І порівнялися всі стани й племена. Ну, коли так, то й так —