Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

У тій країні радо б побував я Хоч би думками: там людина світом Біжить, як лугом, квітами укритим, Малі й хороші в китицю збирає, А від отруйних око відвертає, Хоча тісний той край, проте прекрасний! Як світ є божий, він дитині — власний. Як ми усе там за своє вважали! Як добре все навік запам’ятали! — Від липи, що галуззя розбуяле На всіх дітей у селищі клонила, До бережка, де люба кожна брила, Усю там землю вивчено і знано Аж до границь — сусідського паркана. Одних я тільки щирих друзів маю — Пожильців того золотого краю, Вони довіри і любові гідні! Бо хто ж там жив? Брати, матуся, рідні, Сусіди добрі. Хто ж із цього світу Ішов — як сльози по умерлім лито, А скільки споминів було і туги! Вірніші панові були там слуги, Ніж в іншім краї мужеві дружина; Тут батько не оплакує так сина, Як вояки там плачуть за мечами; Ревніше люди тужать там за псами, Ніж по герою тут байдужі люди. Хто жив там раз — довіку не забуде! Зо мною, друзі, ставши на розмову, Мені ви слово кинули по слову. Так пролітала зграя журавлина Над островом, де нудьгував хлопчина, Пір’їну кожен хлопчикові кинув, Зладнав він крила й до своїх полинув. Коли б до тої я дожив потіхи, Щоб заблукали ці пісні під стріхи І щоб селянки тихою порою, Співаючи за пряжею тонкою Про дівчинку, що, як музик зачула, То й сірі гуси геть свої забула, Про те, як гнала селезня сирітка Понад водою, гарна, ніби квітка, — Щоб узяли до рук оце писання, Таке ж немудре, як і їх співання! За літ моїх так молодь нелукава, Зібравшись там, де липа кучерява, Читала про Юстину, про Веслава.[223] А при столі сосновім управитель Чи економ, чи то і сам властитель Дріма було, читать не заважає, А то місця складніші поясняє, Красоти хвалить, огріхи прощає. І молодь тішила поетів слава, Що досі ще гримить в лісах, у полі… За лаври, що дарує Капітолій,[224] Дорожча їм з волошок плетениця, Що з рутою звила їм проста жниця.