Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Адам Міцкевич

ПАН ТАДЕУШ

ОСТАННІЙ НАЇЗД НА ЛИТВІ[1]

ШЛЯХЕТСЬКА ІСТОРІЯ 1811 і 1812 рр.

У ДВАНАДЦЯТИ КНИГАХ, ПИСАНА ВІРШАМИ

КНИГА ПЕРША

ГОСПОДАРСТВО

Повернення панича додому. Перша зустріч у кімнаті, друга — при столі. Поважна наука Судді про гречність. Політичні уваги Підкоморія щодо мод. Початок суперечки про Куцого й Сокола. Жалі Войського. Останній возний трибуналу. Погляд на тодішній стан Литви та Європи. О краю мій, Литво![2] Ти на здоров'я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, Хто втратив раз тебе. Як видиво живе, Тебе малюю я, бо туга серце рве. О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі,[3]  І Новогрудок наш отінюєш, і в храмі У Ченстоховському проміння розлила! Так, як колись мене, малого, ти взяла І чудом вирвала від хворості страшної (То неня, силою керована ясною, Тобі до захисту дала своє дитя, — І знов прокинулось притьмарене життя, І вилив на твоїм освяченім порозі Господній силі я подяки чисті сльози), Так нас повернеш ти у милий, рідний край! Тим часом душу цю, де звив гніздо відчай, Неси на пригорки, на луки оксамитні; Де води Німану плюскочуться блакитні, Де червоніє цвіт зелених конюшин, Де гречка ніби сніг, свиріпа як бурштин, Де хвилі срібляні високе котить жито, Пшеничні колоски мов золотом налито, Де квітчана межа звивається, як пас, І груша на межі схиляється всякчас. Серед таких ланів, край голубої річки, В березовім гаю фільварок невеличкий Стояв красуючись. Кругом тополь ряди, Як захист од вітрів, що віють завсігди Пори осінньої. Домок хоч нехимерний, Але збудований на камені майстерно, Побілений як слід — видніш тому було, Що мав навколо він темно-зелене тло; Велика чепурна виднілася стодола, І золотилися тяжкі скирти довкола — Набуток рільника з широкополих нив. Струнких копиць та кіп ти б навіть не злічив, Кругом розсипаних по полю, наче зорі. Не плуг, не два, не три тут, певно, землю оре, Наказом всі одним посилані в поля. Яка ж бо чорна тут скороджена рілля, Яка вона пухка — мов грядка на городі! Тож, певне, тут і лад, і згода у господі! Широка брама всім дає зичливу вість, Що добре прийнятий тут кожен буде гість. Отож якогось дня на бричці парокінній В’їжджає в двір панич — і, повен нетерпіння, Прямує до дверей дедалі радісніш (А коні пущені смачний жують шпориш). Одначе ні душі ні в вікнах, ні круг хати Не видно. Пусто скрізь, і двері всі узято На давні закрутки. Тож їх він одчинив Тихенько (не хотів шукать робітників І їх розпитувать). Гість, видно, дуже радий Побачить цих кімнат низеньких анфілади, Ці меблі, ці ряди обтяжених полиць: Таке кохане все, знайоме до дрібниць, Хоч бачене давно. Панич у місті вчився, Науку довершив і вдома опинився. Уважно огляда, як сестер та братів, І стіни, і кутки, де хлопчиком ходив. Ті ж лави, ті ж кругом шпалери старовинні, Що споглядав колись у радості невинній, Та все поменшало і все не так блищить. От, наче давній друг, старий портрет висить: Костюшко[4] в краківській чемерці і при зброї, Із шаблею в руці та з поглядом героя. Таким він був, мабуть, коли заприсягав, Що все своє життя на той вівтар поклав, Де серце страдницьке великої вітчйзни, — І клявся, осяйний, розчулений та грізний, Що прожене мечем трьох збройних владарів Чи сам паде на меч.[5] Ось погляд опустив У польськім одязі пан Рейтан,[6] повен болю, Що славний рідний край свою утратив волю; Ніж у руці його, а перед ним «Федон», І давня оповідь, як жив і вмер Катон.[7] Ясінський он, юнак, і гордий, і похмурий, І вірний друг його в погожий час і в бурі — Хоробрий Корсак.[8] Скрізь постави вояків, Пожежа, зброя, дим, загони москалів,[9] Сусідів і братів неутомленні свари… А з шафи дивляться по-дружньому дзигари, Знайомі з давніх літ. Він радісно підбіг, Немовби привітать