Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

раптом: у штики! Устанемо й б’ємо. У нас прислів’я є: хто любить, той і чубить. Кажу вам, що труба небавом нам протрубить, І закиплять діла такі, що аж ну-ну! Усе заноситься, панове, на війну! От, скажемо, таке я знаю: до майора До Плута ад’ютант із штабу позавчора Прибув з депешею: напоготові буть, Бо, може, прийдеться піти в далеку путь. Ну, вже й фігурка той Наполеон, панове! Нам без Суворова[20]  із ним тяжкенька мова. Суворов був чаклун — чаклун і Бонапарт.[21] На чари чари йшли, а це чогось та варт! От раз Наполеон у лиса обернувся, Суворов — у хорта та й доганять метнувся, Як вихор, летючи по горах, по ярах… Наполеон котом зробився ув очах — Та дряпать, та кусать у лютості скаженій…» Тут Риков зупинивсь і взявся до печені… Аж двері — навстіжень. До пишного стола Особа спізнена швиденько увійшла. Все панство в бік її очима повернулось, І уклонилося, і приязно всміхнулось. Тадеуш, стежачи з увагою за цим, Помітив, що вона була знайома всім. Стрункий жіночий стан, дозрілий і повабний, А перса пишні їй матерія єдвабна Оповила. В руках тонкий тремтів вахляр (Хоч душно й не було). Він грав, неначе жар, І іскри розсипав мінливо-кольорові Дощем веселчастим. У зачісці чудовій Стрічки звивалися рожеві, а між них — Брильянт, мов та зоря в високостях ясних. Добірне все було, як у велике свято, Що навіть декому здавалось забагато Пишноти для села.Її маленьких ніг З-під сукні аж ніхто добачити не міг, Бо бистро пурхнула, неначе перепілка, Де жде давно її незаймана тарілка. Та тільки труднощі спіткала за столом, Бо гості в три ряди містилися кругом, Не всі на дзигликах: поставлено і лави… Вона між лавами просовується жваво, Як м’ячик котиться, вклоняючись усім, І грає усміхом веселим та легким. У тій прудкій ході її прозора шлярка Когось зачіплює. Вона крутнулась шпарко — І до Тадеуша склонилась на плече, Аж стало вмить йому і зимно, й гаряче. Любесенько його вона перепросила І сіла на стілець — та й трошечки не їла! Граційно бавилась оздобним вахлярем, Присутніх поглядом палила, як огнем, Та, поправляючи тонке своє одіння, Брабантські гладила коронки[22] старовинні. Тим часом при столі, спочатку як комиш, Тихеньким шемранням, дедалі голосніш Розкочувалися незмушені розмови. Між чоловіками зайшло якраз про лови. Асесор з Реєнтом,[23] як двоє ворогів, Сперечку почали про фаворитних псів: Пан Реєнт, Куцого хазяїн гордовитий, Доводив гаряче, що зайця із ловити Учора тільки й міг його любимий пес. Асесор, слухавши, аж затремтів увесь І Соколові честь в речах віддав велику, І доказів тому приводячи без ліку. Усі втручалися: хто Куцого хвалив, Хто славу Сокола запально боронив — Ті з міною знавців, ті як наочні свідки. Суддя тихесенько до нової сусідки Звернувся: «Я прошу за зле цього не брать, Але з вечерею ми не могли чекать: Всі зголодніли ми, блукаючи полями… Гадав я, що тебе й не буде поміж нами». По слові тім Суддя вина собі налляв І про політику щось міркувать почав З сусідом. Так усіх розмова захопила. Тадеуш приміча, яка сусідка мила Йому лучилася. Недарма ж той стілець Тривожив юнака! Оце ж і рішенець І здогадів його, і неясної мрії, Відгадка таємниць і здійснення надії! Оце ж і є вона — та, що недавно стрів! (Це долі вироком Тадеуш пояснив). Ця, правда, нібито повніша видається, — Чи не від одягу? Не так волосся в’ється В тамтої, золотом осяявши чоло, — Але ж освітлення таке тоді було. Обличчя він тоді й не бачив — так майнула — Але красу душа відчула і збагнула. Давно він одгадав огонь тих оченят І усміх любих уст, що до вишень-близнят Подібні свіжістю та кольором карміну. Найбільшу щодо літ побачив він одміну, Бо ж садівниця та — немов іще дитя,