Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

послуги паннам. Тут слово забира собі господар сам, З докором бідного оглянувши небожа І келиха вином доливши: «Це-то гоже! Яке-то повелось тепера між людьми! Йдучи за модою, в столиці молодь ми Шлемо учитися: хай діти та онуки Навчаються, мовляв, столичної науки… Навчились, що й казать! Це просто горе й жах, Що їх поводитись не вчать у городах! Бувало, молодик між панства вчився жити! Я сам, як знаєте, прожив юнацькі літа У Підкоморія при батьковім дворі В ділах, у бенкетах, у войовничій грі (Тут Підкоморія потиснув за коліна), Кому ж і дякувать, що я тепер людина? То Воєвода-пан, шановний ваш отець, Був за отця й мені… Ішовши навпростець, Хоч я великої і не зробив кар'єри, І землю став орать без жодної химери, Але зате ніхто мені не дорікав, Щоб гречність словом я чи вчинками зламав. Хтось, може, думає, що то нехитра штука? Ні! Гречність — то складна і нелегка наука! На тім ще не кінець, щоб зручний дать уклін, Ногою там крутнуть (це вміє не один, Не два!) — і з усміхом не знать кого вітати! Цю гречність можемо купецькою назвати, А старопольською не назовемо, ні! Бо гречність — то для всіх, як зброя на війні, Але для кожного окрема і відмінна. Збагнімо: інших слів достойна є дитина, Аніж дорослий муж. Ба й кожен стан і вік Чимсь одрізняється: то жінка й чоловік, То пан із слугами, то з милим наречена. Всім треба вчитися і знати достеменно, Про що, і з ким, і як, і скільки говорить І гречність кожному належну приділить. От за моїх часів пани вели розмови Про дії рицарські, про герці та про лови, А з шляхтою — про суд, про місто й магістрат, Щоб пересвідчився з розмови шляхтич-брат, Що і його життя пани не забувають, Боронять скрізь його і за ніщо не мають. Тепер і не питай: хто ти і відкіля! Однаково усіх несе свята земля, І всі однаково заходять у покої, Аби-но з гаманцем… Погано, як з бідою! Тепер до грошиків, до грошей ласий пан, Немов за давніх літ отой Веспасіан,[16] Що тільки б золото, а звідки — то й не гляне. Тепер хто при грошах — ото вже й гість бажаний!» Тут оком по гостях Суддя нараз повів, Бо хоч розважно він і плавно говорив, Та знав, що молодіж, шумлива і гаряча, Широкі слухати промови нетерпляча. Одначе всі сидять, напружуючи слух: Либонь, почулося б і пролітання мух. На Підкоморія промовець поглядає, — Той головою в такт словам його киває Свій келих і його ущерть Суддя налив І далі річ свою розсудливо повів: «Наука гречності — не смішки і не жарти, Це діло пильної, панове, думки варте. На шалі кинувши, що важить наш сусід, Ми і самих себе оцінимо як слід. Тому звичайності учітеся, панове, Бо нею світ живе, у ній — життя основи, Родинне вогнище, відносини держав — У ній і джерело утіхи та забав. Так старші думали, а зрештою…» Суворим Тут на Тадеуша Суддя поглянув зором І, певне, виректи жорстоке щось хотів. У табакирку враз коштовну задзвонив І слово взяв собі вельможний Підкоморій: «Сусіде любий мій! Було ще більше горе За наших з вами літ. Чи то вже інший час, Чи звичаї нові — не так тепер у нас! Ох, пам’ятаю я, ганьби якої й шкоди Французькі серед нас тут наробили моди![17] На край наш предківський найшла тоді біда: Французиків до нас налинула орда, Що кпила з побуту, з релігії святої, Ганьбила наш народ і навіть давні строї. Було, аж скривишся, як бачиш юнаків, Що цвенькають у ніс, а часом без носів, І проповідують, заглиблені в газети, І кодекси нові, і нові туалети! І що ж ви думали? Той дикий ураган Заполонив серця і в старших громадян: Як хоче бог скарать, то розум одбирає.