Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

хотівши любо їх, І за шнурок потяг, бажаючи почути Оту Домбровського мазурку, що забути Ніде б не міг поляк. Дзвенить вона, співа, — І спомин юності у серці виплива. По дому ходить гість, шукаючи кімнати, Де довелось йому рости та виростати… Найшов — і відступив здивовано панич: Там жінка мешкає, це безперечна річ! Та хто ж то? Дядько ж бо так досі й не женився, А тітці Петербург давно вже полюбився! То, може, ключниця? Одначе — фортеп’ян, І ноти, і книжки, і золотий туман Якогось милого, затишного безладдя… Ні! Ручка молода в цій поралась шухляді! Біленька сукня он, готова до вбрання І кинута чомусь недбало, навмання; Он пишно на вікні, лілові та багряні, В вазонах розцвіли левкої та герані. Тут подорожній став, поглянув у вікно — І знов дивується: де кропива давно Густими, темними кущами розросталась, — Братки з шавлією в розмові запишались, І, ніби сплетена у цифри та слова, Шовкова з м'ятою стелилася трава. Грядки хтось поливав недавньою порою, Коновка-бо в траві стояла із водою, Та садівниці вже не бачити й не знать, Хоча ворітця ще від дотику тремтять І слід маленької, дівочої б то, ніжки, Що ані туфельки на ній, ані панчішки, Лишивсь на білому, неначе сніг, піску. Хтось, видно, перебіг недавно в квітнику Ходою бистрою, квапливою й легкою, Аж ледве до землі торкаючись ногою. Замислено панич спинився край вікна… Навколо — дух квіток, та літня тишина, Та бджоли десь гудуть, п'ючи меди солодкі… Він дума: вернеться-таки ж вона з проходки; Очима по слідах стривожено блука І мислить: хто ж би то? І звідки? І яка? Враз глянув: на паркан, від моху посивілий, Злетіла дівчинка, неначе привид милий! Біленьке, мов той пух, легеньке убрання Вкриває перса їй, а плечі відслоня. (Одежа, бачите, для тихої години, Коли ніхто чужий литвинки не зустріне). Хоча й на самоті, а перса якщільніш Прикрила ручками, гнучка, немов комиш; Волосся золоте, зачесане над чолом, В промінні сонячнім сіяє ореолом, Лиця ж не бачити: схилилась до гілля І пильно дивиться крізь нього на поля. Щось запримітила, ударила в долоні І, засміявшися, через квітки червоні По тих поливаних, укоханих грядках Майнула до вікна, неначе білий птах. Вмить через дощечку, на край вікна обперту, В кімнату пурхнула, всміхаючись одверто, Легенька й радісна, у літній тишині, Як сяйво місячне буває навесні, Іде до дзеркала, не знаючи тривоги, Щоб сукню примірять із шовку снігового… Ой леле! Хтось чужий! Що діять? Що робить? Сукенку кинула і побіліла вмить… Панич зніяковів — і спалахнув рум’яно, Мов хмарка, що зорю зустріла раннім-рано. Хотів сказати щось, та що сказать і як? Склонився до землі схвильований юнак, А панна зойкнула, немов мала дитина, У сні налякана. Минула ще хвилина — Він стиха дивиться, — а панни вже нема, І щось пекучу кров у грудях підійма, І чути серця стук… Що ж? Мало це смішити, А чи соромити, чи, може, засмутити? Уже в Сопліцівці відомо стало всім, Що гість новий прибув у гостелюбний дім, Вже коні стомлені заведено до стайні, І всипали вівса їм конярі, звичайні Вітати гойно всіх, хто в хутір заїздив, — Сопліца-бо, суддя, старошляхетський вів Порядок у житті своєму і в господі: Він коней, всупереч отій новітній моді, Ніколи в заїзди на корм не відсилав, А власний їм обрік та сіно видавав. Одначе челяді не видно для вітання, Та не тому, що зле їй дано виховання: Чекають Войського,[10] що хоче так як слід Віддать прибулому пошану і привіт. Він — давній приятель хазяїна, Сопліци, — Тут за порядком звик по всім дворі дивиться І, поки пан Суддя повернеться з полів, Вечерю готувать і накривать велів. Гостей приймати звик: під шум бенкетів милий У нього кучері, як срібло, посивіли. Отож, здійнявши свій домашній пудерман,[11]