Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

l:href="#n_26" type="note">[26] запросин не прийняв! Бо що б чинити він на ваших ловах мав? Які б тоді чутки постали між стрільцями, Коли б такий стрілець поїхав за зайцями? Ні, за моїх часів ведмідь а чи кабан — От дичина була, панове, для дворян! А все без попитів, безроге та безікле Лишать для челяді панове давні звикли, Ба й соромно було дрібний вживати шріт. Хорти? Були й хорти: ото із-під копит — Коли вертаються охотники додому — Ухатий вирветься, бувало, як од грому, За ним — на кониках з хортами паничі Біжать, втішаючись і дзвінко кричачи, А старші дивляться, щоб трохи посміятись — Не те, щоб участь брать і навіть сперечатись!.. Хай Підкоморій-пан скасує свій наказ: На лови на такі я не слуга для вас! Гречеха я зовусь, а ще від круля Леха[27] Не їздив по зайці ані один Гречеха!» Протести Войського покрив веселий сміх… Вечерю скінчено. Встає перед усіх Пан Підкоморій. Він іде поважним маршем —  І віддає уклін і молоді, і старшим. За ним — Судця та ксьондз, як звичай наказав, З Підкомориною Суддя до пари став, Із Теліменою Тадеуш чарівною, А Реєнт їм услід із Войського дочкою. У клуні з молоддю Тадеуш мав нічліг, Та заспокоїтись ще довго він не міг: Була приваблива, як літній день, сусідка, Та тільки слово те його дражнило — тітка. Воно крутилося, дзижчало коло вух, Як у серпневий день набридла зграя мух. Спитав би Возного — та тільки де він саме? І Войський теж пішов із старшими гостями… Сумний, що загадок сьогодні не збагне, Він ліг, зітхаючи, на сіно запашне… В подвір’ї тихо скрізь, ні звуку не пролине, Немов це монастир вечірньої години, Лиш чути сторожів подеколи нічних. Заснуло все. Судця не спить поміж усіх: Своїх повинностей пильнуючи зарання, Він обмірковує наступне полювання. На раді — ключниця, стаєнний, економ, Гуменні та псарі. Вислухують гуртом, Як діло завтрашнє вести у добрім ладі. Пан диспозицію віддав усій громаді І каже Возному, що вже пора лягать. Протазій пас його почав розповивать — У Слуцьку витканий з єдвабів пурпурових,[28] Весь в сріблі кованім та в китицях шовкових. Обидва боки мав до надівання пас: Ясний для празника, а темний — в будній час. Лиш Возний знав йому складання й розкладання… Кінчивши, він таке розводить міркування: «Що з того, що столи я в замок переніс? Нікому тут нема ні кривди, ані сліз, А може, панові воно в пригоді стане: Адже тепер усім і відане, і знане, Що в замку ми гостей приймаємо, не хтось. Отож коли б на суд ставати довелось І право панове доводить на посілість, Всі гості свідками б тоді і знадобились. Посвідчить може тут і друга сторона. Така історія траплялась не одна У мене в практиці — на все це ми учені!» Але Суддя вже спав. Протазій із кишені Воканду[29] видобув, що цілий вік носив. Була то книжечка процесів і судів Та різних казусів недокінченний список, Для ока людського — ряди маленьких рисок, Значків та карлючок; для Возного ж у них Обличчя й постаті з минулих літ гучних. Читає, згадує: «Гедройц і Розултовський, Молевський з Римшею, Юрага і Пьотровський, Радзівілл з кагалом…» Нарешті, дописав: «Граф із Сопліцою» — і згадувать почав: Процеси… трибунал… обличчя свідків знані… І бачить сам себе у білому жупані, А зверху на ньому гранатовий кунтуш, При боці — шабелька… Навколо сотні душ, Усі схвильовані, юрба шумить і дише, А він над усіма — і всім гукає: «Тихше!» В такій от маячні і в спогадах таких Суду колишнього останній Возний стих. Такі в моїм краю забави та розмови Ішли в той грізний час, як море сліз і крові Європа вилила. Муж зброї, бог війни[30] Там вів свої полки, великий і страшний, Запрігши свій ридван орлами золотими І поруч — срібними.[31] Від тиші пірамід До сніговерхих Альп він зрушив цілий світ. Маренго, Австерліц його