Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

золотими; Там — шуляк тріпотить на місці угорі Легким метеликом на ясному вістрі, — І, здобич бачивши своїм блискучим зором, На неї падає з-під неба метеором; А там орел дзвенить, усеї птиці жах, Страшний, як для царів комета в небесах…[36] Коли ж то дасть господь вернутись нам додому, Орати рідний лан та мову чуть знайому, В кінноті їздити лиш на самих зайців, В піхоті воювать лише проти птахів, Косою і серпом змінить списи й багнети, А розрахунками домашніми — газети! Уже в Сопліцівці світанок заяснів, Заглянув у шпарки, стодолу звеселив, Юрбою зайчиків розсипавши проміння, Де паничі лежать на запашному сіні. От паси золоті простяг він од стіни І ніби жартома розгонить чар нічний, І молоді уста черкає, як селянка, Що будить колоском заснулого коханка. Цвіркочуть горобці, гусак загомонів, За ним, радіючи, зчинили крик і спів Індиків та качок многоголосі хори, — І корови ревуть, виходячи з обори. Усі підводяться — один лише не встав Тадеуш: звечора так довго мізкував, Що не стулив очей за третім навіть півнем. Нарешті, зморений, у сні забувся рівнім І, в сіні втонувши, неначе у воді, Світанку не почув. Аж тільки вже тоді, Як двері скрипнули і в них повіяв вітер, Підвів він голову і сонні очі витер. Над ним, схиляючись, спинився бернардин І голосно гукнув, мов задзвонив у дзвін: «Вставай, хлопче! Вставай!» — І пояс свій чернечий Крутив, черкаючи Тадеушеві плечі. А на подвір’ї чуть мисливський шум і гам: Зібралося ловців і екіпажів там, Що ледве вмістить їх подвір’я превелике. У ріг затрублено, і під його музику Зануджені хорти самі ідуть на смик. Мисливець, що прикмет шукать у всьому звик, Тут бачить радісне, щасливе віщування, Святкуючи тріумф і гордощі зарання. Пан Підкоморій дав останній свій наказ, І рушила вперед кіннота вся нараз — І, з брами вийшовши, розсипалась широко. Асесор з Реєнтом, знай, скошуючи око, У злості схованій пустили коні вряд І — так велить їм честь та предковічний лад — Розмову повели, як приятелі милі… В душі, одначе, ждуть призначеної хвилі, Коли один із них звитяги осягне. Та нічичирк про те, — і жоден не збагне,  Кого примхливая Фортуна нині зрадить… Той Куцого веде, той Сокола провадить. Жіноцтво у бричках, а вколо паничі На сідлах клоняться, розмови ведучи. Ксьондз Робак по дворі ходив поважним кроком І молитви шептав, — але кмітливим оком З-під брів насуплених Тадеуша ловив. Нарешті, пальця він до носа притулив, Немовби даючи якусь пересторогу І щось бажаючи сказати на дорогу. Але дарма панич питає, що і як: Не хоче бернардин свій пояснити знак, І знов похнюпився і молитви читає… Той стиснув остроги і молодь доганяє, Їзда спинилася, затримуючи псів, — І кожен, ніби стовп, на місці скаменів, Рукою даючи наказ усім — мовчати. Під грудкою землі мав схованку ухатий, Котрого Судія примітив. Пильно всяк Свій зір напружує. Подав Сопліца знак Стояти на місцях, чекаючи, що буде. Асесор з Реєнтом, випростуючи груди, Рушають підтюпцем. Тадеуш при Судді Шукає поглядом, де заєць: скрізь руді Та сірі бур’яни та каменисті брили… Нарешті поміча: звіря оторопіле Лежить під камінцем, ушима, знай, пряде І часу смертного у переляці жде. Тим часом з Реєнтом Асесор над’їжджає — Той держить Куцого, той Сокола тримає… Кричать: «Ату! Лови!» — і покриває діл Клубами темними, як хмара, темний пил. Так лови почались. А тут із-за діброви До замку їде Граф, спізнившися на лови. Відомо вже було, що він не міг щораз Прибути в певний день і визначений час І спізнювався скрізь; отож заспав і нині. Примітив, що ловці помчали по долині, — І вчвал жене коня, англійський аж сурдут По вітру віється. Позаду там і тут За ним прислужники у шароварах білих, В коротких одягах, в капелюхах безкрилих, Що кожен,