Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

гармати На гвалт і двері всі як слід позамикати. У замку — пан, та я, та троє кухарів, П’яних як темна ніч, та кілька гайдуків, Ксьондз-пробощ, ще там хтось… Солдати біля брами «Ура! — кричать — ура!» — та блискають штиками — І до високих стін один по однім — тиць! А ми назустріч їм пальнули із рушниць… Усе це в темряві… Ми з паном там, на ганку, А гайдуки внизу. Хто вистрілить, мопанку, Тому сам ксьондз ізнов рушницю подає, І пані, й панночка… Огонь із вікон б’є, І кулі сиплються. Три рази нападали Завзяті вояки — і тричі відступали, Та кожен раз не всі: тут не один і ліг. От досвіток зайнявсь. Бій наче трохи втих, І поховалися солдати за комору. Та тільки вигляне із-за стіни которий, — Пан Стольник підійме несхибний свій мушкеї, І чорний у траву повалиться кашкет. Вкінці, побачивши, що наша перемога, Мій пан із шаблею ступає до порога, Як сонце радісний: «Гервазію! Вперед! Од шаблі польської загине хай багнет!» І враз — хтось вистрілив з-під брами. Я до пана, — Поблід він, падає… Дивлюся — чорна рана У грудях ланових. Він пальцем показав — При брамі Яцек той, отой Вусань стояв, Рушницю у руках тримаючи димлячу. Я виміряв його, — і міряю, й не бачу; А він — неначе стовп. Стріляв аж двічі я, Та схибив: чи з жалю міцна рука моя, Чи зозла не могла йому попасти в груди. Дивлюся: плачучи, понахилялись люди Над Стольником, — а він… замовк уже навік…» Гервазій в сумі тут глибокому поник І тяжко заридав. «…Солдати вже ворота Розламують, — мене ж така взяла скорбота, Що я нічого вже не бачив і не чув. На щастя, не один тут приятель прибув, Що пана Стольника взивали рідним татом, — І пам’яткового сипнули супостатам! Отак загинув той, хто весь тримав повіт, Хто славою гримів, і честю много літ; Лишив багатства він, та не зоставив сина, Щоб кров'ю ворогів обмилась домовина, Але зостався — я. В його ще теплу кров Рапіру я вмочив і месником пішов (Напевно, пан чував про ту мою рапіру, Що блискала не раз за правду, честь, за віру, — Я Ножиком її від давніх літ зову). Я чесно заприсяг, що, доки проживу, Свій Ножик вищерблю на клятих цих Сопліцах. Ловив я ворогів по корчмах, по столицях, Одрубував носи та уші — у боях, На сеймах, сеймиках, базарах, весіллях, — Кількох на смерть убив у чеснім поєдинку, Одного ж підпалив в його ж таки будинку, Коли в Кореличах сутичка піднялась: В огні він спряжився, неначе той карась! Один тепер живе: це судія Сопліца… І що ж? Йому віддать? Миритись? Чи ж годиться Такого ворога пускати на поріг, Щоб Стольникову кров він з нього стерти міг? Ні, пане! Поки я ще Ножика тримаю, — Не буть цьому, не буть!» «Недарма ж полюбляю Я так руїни ці! — Граф голос подає. — Мабуть, таке було передчуття моє, Хоча я ще не знав цієї всеї драми… Яка історія! Неначе вийшли з рами Славетні рицарі в глухий північний час І зброя брязкає… Ні, замок не для вас, Мосьпане Судіє! Я мушу замок мати! Шкода, що не вночі в будинок цей заклятий Прийшли ми, Ключнику. Я в чорному плащі Сидів би в темряві з рукою на мечі, А ти б розповідав під пугачеві крики, Хоча розповідать митець ти й не великий… Такі перекази в чужих я чув краях, — Над Рейном, Темзою. Там, бачиш, кожен дах Будинку панського такі ховає сцени. Дуелі, помста, кров… Та новина для мене, Що і в моїм краю такі ж були діла. Кров, чую, предківська по жилах потекла, І просить подвигів нестомлена правиця… Так! Годі! Чесний бій оголошу Сопліці!» І вийшов повагом. Гервазій — вслід за ним. Граф, сівши на коня, знай, поглядав на дім І сам собі казав: «Одного тільки шкода, — Що жінки чи дочки нечуваної вроди Немає у Судді. Колізія б була: Там помста