Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

— там любов. Там пестощів імла, А там — вендета,[43] кров, убивства і пожари. Там непідкупна честь — там невідступні чари». По слові тім коня він острогами стис, І кінь застояний, басуючи, поніс Його з широкого горешківського двору. Якраз охотники вертались на ту пору… Любив мисливство Граф! Помітивши ловців, Він, не вагаючись, назустріч поспішив Конем своїм учвал… Де ж замисел кривавий? Забуто! Мчить, летить, через тини й канави Завзятець молодий… Та раптом очі звів —  І знов ходу коня поволі зупинив. Був сад. Розкинулись широкими гілками Поважні дерева, розсаджені рядами. Капусти головки блищать посеред них, Як лисі голови філософів старих, І морква там і там прозоро-кучерява, Квасоля ж вигляд а з тичок своїх лукаво; Пшеничка золотий з трави підносить ус, І, довгу гудину розкинувши, гарбуз Аж серед буряків спинився любим гостем. Коноплі на межі стеблом струнким і простим Стоять, як вояки, шиковані до лав: Густий їх лист не раз гадюку одганяв, А пахощі тяжкі від гусені боронять; Полуменистий мак свої голівки клонить; Немов метелики прозорі, осяйні, Що грають барвами у сонячнім огні, Так ніжні квіти там на довгих стеблах мають; Серед дрібних квіток, що зорями сіяють, Буяє соняшник, як місяць-повновид, І крутить голову на захід та на схід. Окремий клаптик був, заказаний рослинам: Не вільно їм було рости під самим тином — Розкошували там самотньо огірки, Зеленим килимом укривши всі стежки. Як лебідь по воді, між листям пелехатим У білім убранні ішла — не йшла — плила там Прегарна дівчина, втопаючи в траві. З соломи простий бриль на русій голові Від сонця боронив дівочі ніжні скроні; Дві стрічки віялись, неначе мак, червоні, І світлі локони спадали їй до пліч. Помітив кошика в одній руці панич, Рукою ж другою вона мов щось ловила. Як рибок доганя в воді дитина мила, Що з ніжкою її мов заграють зо дна, — Так брала огірки похапливо вона. Така ото краса в зеленім морі тоне! Граф дав жокеям знак, щоб припинили коней, І, зачарований, сам ніби скаменів. Так часом вартовий обачних журавлів На одній нозі стоїть, а в другій камінь має — І тим від себе сон зрадливий відганяє. Аж ось почулася за спиною хода. Незадоволений, Граф грізно погляда — І бачить Робака, старого бернардина, Що, усміхаючись, закрався із-за тину, Вузластий у руці тримаючи шнурок. «Захтілось огірків? Ні, пане, огірок Тут не для вас росте. Хай їде пан добродій: Хтось інший огірки збере на цім городі». Те мовивши, чернець ще й пальцем накивав, Поправив каптура і далі почвалав. Граф і всміхається, і гнівно хмурить брови, А дівчина пташам у мураву шовкову Пірнула, блиснувши сорочкою, мов сніг, Та парою стрічок червоно-вогняних. Іще гойдалося огудиння широке, Та як там Графове напружувалось око, — Самого кошика забутого найшло, Красуні ж любої нема, мов не було! І тихо, й глухо скрізь. Німі стоять жокеї, І, розхвильований пригодою своєю, Панич замислився. Нараз почувся гам Та галас у дворі: бач, з’їхалися там Мисливці, голосне своє скінчивши поле. Так часом в улику гудуть весною бджоли, Як загули стрільці, в'їжджаючи у двір: Луна котилася аж у далекий бір. В покоях весело; усюди рух великий, Та бренькіт посуду, та любий сміх і крики, — І легка пара йде по хаті від потрав. Той п’є, закушує, той мову розпочав Про зайця, про хортів, про вдалі полювання… Старіші при столі, а панночки та пані В кутку шепочуться. Забуто всякий лад! Суддя, хоч звичаю новітньому не рад, Одначе дозволяв при сніданню (та й годі!) Коритися отій, мовляв, останній моді (Зате, як знаємо, вечеря та обід У нього раз у раз провадились як слід, В порядку строгому, хоч весело та жваво). От подають гостям з напитками потрави І різні закуски: копчені язики Та мариновані по-давньому шинки, Та мудро смажену в підлевах мудрих птицю, А понад тим усім панує