Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Так часом титули на полі бойовім Наполеон дає відважним генералам». Давно зануджена отим мисливським шалом І суперечками, що нанівець ішли, Встає — і, кошика піднявши над столи, Гукає голосом веселим Телімена: «Хто хоче по гриби? Лишайтеся, про мене, А я до гаю йду! Вернуся на обід…» Тадеуш по гриби іде за нею вслід. Підвівся і Суддя, такій утісі радий, І, всіх притишивши, промовив до громади: «Гей, панство, по гриби іти нам саме час! А хто найкращого найде гриба із вас, — Біля найкращої панянки за обідом Сидітиме: на те йому я дозвіл видам. Як щастя ж те котрій лучиться з наших дам — Найкращих паничів до вибору віддам».

КНИГА ТРЕТЯ

ЗАЛЬОТИ

Графова екскурсія по саду. Таємнича німфа пасе гуси. Подібність збирання грибів до того, як блукають єлісейські тіні. Породи грибів. Телімена в Храмі Мрій. Нарада про Тадеушеве майбутнє. Граф-пейзажист. Тадеушеві уваги про хмари та про дерева. Міркування Графові про мистецтво. Дзвін. Записка. Ведмідь, мій паночку! Додому їде Граф у роздумі, поволі І мрійним поглядом блука по видноколі, — Чи не побачить де в саду або в вікні Сукенки білої. І справді, в глибині, Поміж рослинами щось ніби забіліло І зникло в зелені, як таємниця мила. Так промінь сонячний з-за хмари вигляда, Так серед комишу поблискує вода. Граф скочив із коня, додому шле жокеї, Пролазить крізь паркан, крадеться вздовж алеї, Як до отари вовк із-за густих кущів. Нещастям, на сухе гілля він наступив, І хоч дівча його не бачило крізь віти, — Злякалось і втекло. Що ж Графові робити? По кінському щавлі, в порічкових кущах Він продирається, як очеретом птах, Плазує на руках, — і в лопусі широкім То скаче, то повзе, то чудно лізе боком, Аж ледве свій сурдут англійський не подер. Нарешті, в бур’яні приліг він і завмер, Підводить голову — і дивне бачить диво: Переплітаючись химерно та красиво, Рослини різні тут п’ялися в височінь: І гречка, і овес, і золотий ячмінь, І королевий цвіт, і соняшник лапатий. Домислила такі садочки засівати Для птаства — щоб воно затишний мало схов І щоб хижак його там лютий не найшов — Багата досвідом, дотепна Кокошніцька Із Індиковичів. Є й книга старосвітська  Де оголошено увесь її секрет (Либонь, прикладено до того і портрет): Проти шулік та кань поради господиням, Або ж: про добрий лад у догляді пташинім. Такий-от був садок хороший та густий… Як півень закричить, бувало, вартовий, Уздрівши коршака, що в небесах кружляє, — Все птаство злякане в гущавину тікає — Від пискунів-курчат до пишнохвостих пав… Ба навіть голуб там не раз притулок мав. Сьогодні супокій і тишина навколо, Від спеки птаство все зарилось, ніби кволе, У мураву, в пісок, у жито чи в ячмінь, Де прохолоджує і вітерець, і тінь. Поміж пташиними біліють головками Дитячі, ніби льон, з блискучими очами, І тут же дівчина: жаріє і цвіте В оксамиті трави волосся золоте. Позаду — павин хвіст розширився за ними, Що самоцвітами виблискує ясними, Для личок молодих утворюючи тло. Ще далі — і щирцем багряним поросло, І кукурудзою золотиться тяжкою, І грає срібною шовковою травою. Усе гойдається й картину від слоня, Мов килим перського химерного ткання. А понад квітами, колоссям, муравою Висять, як балдахін, веселковою млою Ясні метелики (бабками їх зовуть)… Прозорі, наче скло, тремтять вони, пливуть В Повітрі чистому, у млості та в утомі, І хоч ворушаться, а ніби нерухомі. В руках у дівчини, як струсеве крило, Щось повівається. Вона й своє чоло Ним одволожує, і діток кучерявих, Боронить од дощу метеликів яскравих. Рукою другою щось зігнуте, як ріг, Тримає: бачиться, годує ним малих, Мов обдаровує «із рогу Амальтеї»,[49] Подібна вродою до казкової феї. Хоч заклопотана, з тривогою вона Туди поглянула, де вчулася страшна Чиясь хода. А той, кого вона боїться, Підвівся в лопухах, щоб феї уклониться! Як сойка злякана,