Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Войський тільки-но де шляхтича зловив — Затне хлопушкою, бідаха як не жив. Тож саме за таким, сказать, мушиним паном І розігнався він — і помахом нежданим Зненацька розлучив дві ніжні голови, Як вітер два стебла єдиної трави. Вони розскочились, і об одвірки білі Болюче вдарились, аж гудзики набили. На щастя, випадок у галасі страшнім Потонув. Галас той котився, наче грім, Покривши хоч гучну, але розважну мову. Так іноді стрільці почнуть звичайні влови, На лиса простого пускаючи собак, — І враз почнеться крик, шумить-гуде байрак, І несподіваний кабан тріщить по лісі… Так само й тут було: розмови почалися Любенько, лагідно, — аж тут кабан надбіг, Всю справу перебив і схвилював усіх. Таким-от кабаном була сперечка давня Двох давніх ворогів про їх собаки славні. Той хвалить Сокола, той Куцого — та в крик! Уже й не слухали, і лад поважний зник, Ба навіть бралися змагатись кулаками, У спорі грізному дійшовши до нестями. Із хати другої всі збіглися на те — Утихомирювать розлючених гостей І ніжну пару вмить одтисли від порога, Що на дволикого того скидались бога Латинців Януса.[45] Враз шум війни затих, І жарти виникли, і розкотився сміх, — То Робак злагоду посіяв серед бурі. Був дужий чоловік, плечистий та похмурий, На вдачу мовчазний — хоч бистрий розум мав. От, як до Реєнта Асесор підійняв Шалено кулаки, пристойність загубивши, — Ксьондз, їх за коміри немов дітей схопивши, Неначе крашанки, лобами стукнув раз, Одкинув, став між них, немов дороговказ, І їм «хай буде мир» — промовив. Тут навіть вороги, що вже жадали крові, Замовкли з подиву. Як справжніх християн, Спинив їх Робаків поважний вік і сан, Ще й сила ксьондзова злякала, зчудувала. А той собі замовк і в двері йде помалу: Тріумфу, бачиться, нітрохи не хотів… Тут Войський привернув увагу всіх стрільців: Хлопушку він підняв, неначе ксьондз кропило,  А на обличчі щось сіяло і горіло, І погляд огняний освітлював усіх. «Мисливці! — він гукнув. — Краса гаїв старих! До чого поведуть безумні колотнечі? Чи ж так розв’язують, панове, спірні речі? І то вже вимира мисливська наша рать, А ви, що прикладом для всіх могли б стоять, Ви звади чините! Я маю волос сивий, Я з діда-прадіда уроджений мисливий, Я бачив не таких, як ви оце, ловців. Хто б з Рейтаном в лісах змагатися посмів В одвазі, в хитрощах, у мудрому звичаї? Бялопетровичу хто, панство, дорівняє? Хто б із Жеготою помірятись бажав, — З пістоля зайця він на всій ході влучав! А з Тераєвичем, що кабана зо списом Стрічав, жартуючи? А що за речі лісом Про Несьоловського, Будревича ішли! Ведмежі лови їм за виграшки були! Коли ж траплялася сперечка та незгода — Ішли заклади тут. Адже було не шкода  Огінському — віддать за вовка цілий ліс, Та й Несьоловському п’ять хуторів колись Прийшлося заплатить, про борсука змагавшись. З такою славою та честю запізнавшись,  І ви ті звичаї візьміте за взірець: Закладом учиніть незгоді цій кінець. Що мали про хортів точити далі війни, Арбітрів[46] оберіть поважно й супокійно І звіртесь. Виїхать дозволить, певно, нам Хазяїн у поля, хоч довелось би там Пшеницю столочить. Поважна-бо причина». І стиха Судію потиснув за коліна Стрілець підтоптаний. «Коня поставлю я З сідлом, уздечкою — порука це моя, — Дав Реєнт одповіт, — ще й перстень на додачу». «Я ставлю дорогі нашийники собачі В оздобі золотій — і мій єдвабний смич,[47] У самоцвітах весь, коштовну, давню річ! (Хотів лишить його як дітям пам’яткове, Коли б узяти шлюб дійшлось мені, панове). Домінік Радзівілл[48] мені подарував Дорогоцінність ту, коли я вполював — В літописи борів записано ту днину — Зайців аж шестеро — ще й ледь не за годину — Одною сукою… Не міг сидіти князь Спокійно на коні. «Однині нареклась, — До суки мовив він, — ти цих дібров княжною…» І, доторкнувшися до писка їй рукою, Він глянув поглядом на нас усіх ясним.