Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

я над Невою. Домок чудесний був! (Є й план в моїм покою У бюрку). Поруч жив чиновничок малий — Служив десь у суді, чи що. Сусіда мій Тримав хорти — і, знай, ганявся за зайцями. Ох, що то за біда — чиновник із хортами! Було, як сутінки на землю упадуть, Ідеш собі в садок, щоб вільно відітхнуть Із другом-книжкою — чи радості зажити, В вінок сплітаючи кохані, ніжні квіти, — Тут зараз пес біжить, розмахує хвостом, По сукні везькає страшенним язиком, Аж серце зціпиться від жаху та огиди. Ох, чуло серденько, яке нещастя вийде Від тих гидких потвор! І справді — день настав, І песика мого коханого зарвав Той хорт чиновників, немов лисиця курку. Ах, що за песик був! Я маю десь у бюрку Його портрет. Мені його князь Сукін дав… Як тішив він мене! Яку натуру мав Шляхетну!.. Я тоді від горя та печалі Так занедужала, що ледве врятували. Та саме на той час з візитою прибув Пан Козодушин. То придворний ловчий був, Люб'язний кавалер, людина знаменита! Почав розпитувать… Я, мукою прибита, Йому розказую — уста ж одно тремтять… Він зараз повелів чиновника «позвать». Приходить… труситься… «Як смієш царські лані Ловить собаками — не в часі полювання — Під носом у царя?» Чиновник ні та й ні. «Ніколи, — каже, — я не їжджу навесні З хортами. І не лань була то, а собака». А Козодушин тут: «Що дурень той балака?  Я, царський ловчий, я сказав, гультяю: лань!» Прийшла поліція. «Ну, поліцмейстре, глянь, Я краще знаюся чи він на полюванні? Я стверджую, що він по царські їздив лані У незаконний час». Ну, поліцмейстер тут Накреслив протокол, потяг нахабу в суд. Кінець кінцем хортів повісити звеліли, Чиновника взяли й за грати посадили На місяць. Випадок відомий став усім, І навіть цар тоді втішався вельми ним». В обох кімнатах всі на те зареготали… Сопліца з Робаком в мар’яжа саме грали. Суддя, що вдарити козиркою хотів, Піднявши карту, враз немов закаменів, Прислухуючися до того анекдота. Нарешті, сміючись, промовив: «Як охота — Хваліть Німеччину чи петербурзьку знать, У панства прусського учіться полювать, Складайте на собак і акти, й протоколи, Коли із них котрий в чуже ускочить поле, — У нас тут, на Литві, ведуться ще з дідів Інакші звичаї. Ще досить є звірів По пущах та гаях. Змагатись та судиться Ніхто не розпочне про зайця чи лисицю — І збіжжя маємо ми досить на ланах. От тільки у селян, в овсі або в житах Я їздить бороню й собаки напускати». Тут мовив економ із другої кімнати: «Та навіть як коли собаки й забіжать У хлопську ярину, то хлопи не кричать, А тішаться: за те їм буде щедра плата, їй-богу, той народ так можна й зіпсувати, Коли…» Та не скінчив промови економ, Бо стільки галасу зчинилося кругом, Що годі й говорить… Тим часом Телімена З Тадеушем ізнов, склонивши на рамена Свою голівоньку, з хустиною в руках, Розмову повела. В несміливих словах їй кавалер уже і компліменти править, І шепче щось таке, що панну вельми бавить. У шумі, в гаморі Тадеуш відчува, Як подихом палким сусідка повіва На нього, як пашать її гарячі скроні, Як наближаються уста її червоні — І сам тремтить, як лист. Аж тут посеред них Враз мухобійкою гучною перебіг Пан Войський, ловами захоплений своїми. В Литві усяких мух — і з крильцями ясними, І чорних, і рябих велика сила є. Тутешній чоловік здалека пізнає Найзлішу серед них, відому всім шляхтянку, Вона гуде, бринить до вечора від ранку, Велика та товста, а чорна, наче крук. На неї нібито не зважиться й павук. Пан Войський все це знав і додавав до того, Що родиться, мовляв, од шляхтича одного Багато сотень мух: він у своїй сім’ї Те саме нібито, що матка у рої, — А ключниця на те ніяк не приставала І власні погляди на рід мушиний мала. Пан