Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

у світлиці, Як от над озером увечері туман, Розлита в золото саксонських порцелян На таці дорогій ароматична кава. Про польську каву йде по всіх усюдах слава: За давнім звичаєм багатий кожен дім Тримає дівчину, що дивиться за тим, Щоб каву варено найкращого гатунку, Щоб способів таких додать до того трунку, Коли він, як смола, і чорний, і густий, А чистий, мов янтар, і, ніби мед, ясний. Вона ж то й добира найліпшої сметанки, І, розливаючи напій у філіжанки, Сметанку дібрану, в рум’яних кожушках, Окремо кожному розносить по гостях. Вже пані деякі пили раніше каву, І, поки там ловці накинулись на страву — На гуси, на качки, потравку із курчат (Все те приправлене на старопольський лад), Ще й на улюблені в землі Литовській зрази, — Вони наказують подати повні вази Із пивом вареним, де сир, як білий сніг, Грудками плаває…[44] В кімнатах нетісних Дві згуртувалися незмушені громади: Старіші почали свої статечні ради Про жито, про овес, про зяб, про ранній пар, А дехто і про те, які укази цар Недавно підписав. Сопліца й Підкоморій Все про політику та про вітчизни горе. З Підкомориною Войщанка при столі Ворожить: долю всім віщують королі. А в другій хаті — там, звичайно, йде про лови, Та тільки нижчий тон звичайної розмови! Асесор з Реєнтом, окраса всіх ловців, Мовчать і хмуряться, подібні до сичів. Мовчанню їхньому своя була причина: Пригадувалась їм нелюба та долина, Де заєць вискочив — селянський той загін. Обидва їх хорти погнались як один, Але Суддя звелів охоту припинити, Щоб збіжжя людського не сміли толочити. Собаки все-таки пурнули у пашні, Коли ж вернулися — не знать, взяли чи ні І хто з них наздогнав (якщо догнав) звірятко… З мисливців кожен мав про це окрему гадку. Пан Войський походжав з хлопушкою в руках… Байдужим поглядом блукав він по гостях, Бо інші справи мав і іншу мав турботу: На мухи розпочав улюблену охоту. Лише побачить де котору на стіні, — Скраде — прицілиться — а там уже й по ній. Із Теліменою Тадеуш розмовляти Спинився у дверях просторої кімнати. Уже розповіла вона про статок свій І зауважила, що він хоч родич їй, Та дальній, — а Суддя зове її сестрою За давнім звичаєм і приязню старою, Бо в Петербурзі ще коли вона жила, То помогла Судді провадити діла, Якісь заплутані,- а він за ті послуги Назвав сестрицею порадника і друга. Нехай зове собі! Адже з дитинних літ Він приятель її, близький її сусід! Тадеуш слухає, втішається і мліє… Пішли вже спогади, розпочалися мрії, Аж нагло Реєнтів їх голос розбудив. Він до Асесора свою, як кажуть, пив: «Ще вчора я казав, що з того полювання Здобутку не чекай. Панове! Річ остання На влови їздити, як хліб іще на пні, І хлопську ярину, з хортами, на коні Топтати. Певне, Граф, сусіда наш бувалий, Для того й не прибув, що знає досконало Мисливські правила: скрізь по чужих краях Того звуть варваром, хто топчеться в просах, Ячмені чи вівсі, полюючи на птицю Чи звіра, не зважа ні на чужі границі, Ні на артикули про термін для стрільців, Хто з зайченятами зайчиху кволу вбив Чи лиса взяв тоді, як саме він линяє. В Московщині — і то цього не дозволяє Ані поліція, ані царів наказ: Цивілізація там більша, ніж у нас!» Тендітно голову схиливши, Телімена Докинула й собі: «І справді, як на мене, Пан має рацію. Це думка і моя! Хто в Петербурзі жив, як от, скажімо, я, Той зна, що в росіян, ясні мої панове, На кожен випадок закон і суд готовий, Від кари правої нікому не втекти. О Петербурже! Як мене хвилюєш ти У любих споминах і в образах чудових! У мене навіть план у бюрку є на сховах — Шукать не хочеться… На дачі в літній час (Це те, що хутірцем звичайно звуть у нас) Тамтешнім звичаєм жила