Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

втекла б мерщій вона, Та постать Графова, хоч гарна і ставна, Товаришів її малих перелякала. Вони у крик, у плач! Утишувати стала їх бідна дівчина, взялася докорять: «Ну чи не гріх, не стид хтозна-чого кричать? Як гостя нашого злякатися могли ви? Ось гляньте-но, який він любий та вродливий!» Так матка пташенят ховає під крилом, Уздрівши коршака, що плаває кругом, По здобич линучи з зеленої діброви. Малеча втишилась од пестіння та мови ії ласкавої. Граф, радий похвалі, Сурдута обтрусив, склонився до землі, Ще не вважаючись, що їй сказати гоже, — А дівчина на те шаріє, ніби рожа. А й справді, вродою і чаром молодим Міг похвалитись Граф. Понад чолом блідим Волосся в кучерях звивалося біляве, Мав сині очі він і погляд мав ласкавий. Щоправда, в кучері вплелось чимало трав Та листя різного: коли він підповзав До Феї — схожий був на вквітчаного Феба.[50] «О ти, посланнице і вістовнице неба, — Граф ніжно вимовив, — богине із богинь! На мене погляд свій ясний, прихильний кинь І розкажи, хто ти: чи з власної ти волі, Чи з чарів, чи з чудес живеш у цій юдолі? Ах, догадався я! То, певно, чарівник Тобі на самоті пишатися прирік І стереже тебе за ржавими замками. О, скільки б рицарів задля такої дами Пішло на бій, на смерть! Скажи ж мені, відкрий, Признайся, дівчино! А я — визвольник твій — Для тебе серце й меч оддам по твому слову!» Дівча, таку чудну нараз почувши мову, Очима блиснуло з-під променистих вій (Дитину тішить так малюнок золотий, Де фарба з фарбою мішаючись яріє, Хоч до ладу вона його й не розуміє). «Скажіть-бо, звідкіля до саду ви прийшли, Чого шукаєте, а може, і знайшли, І що цікавого для вас тут на городі?» Граф бачить, що кінець прийшов його пригоді, Що вчинкам рицарським не місце і не час, І гречно вимовив: «Перепрошаю вас, Я йшов на снідання, хтів шляху вкоротити — А де тут, власне, дім?» «Он, стежкою ідіте, А грядки не топчіть». «Чи навпростець, чи вбік?» Вона всміхнулася: ну й дивний чоловік! Як на долоні дім, а він не. бачить дома! Одначе, з гречністю й пристойністю знайома, Мовчала. Знову Граф розмову почина, Питає, звідкіля, де мешкає вона, Чому її в Судді не бачив ані разу, І просить, щоб того не мала за образу, Коли спитає він, чи не її вікно Он там видніється і чи живе давно Вона на хуторі. А сам собі гадає: Хай романтичності в цій дівчині немає, Та все-таки вона цвіте, як любий цвіт. Не раз траплялося і за минулих літ, Що в гущині лісів душа велика спіє: Її він визволить і світові одкриє, Мов пишний діамант, украдений у фей. Тим часом дівчина, гуртуючи дітей, Із йих найменшеньких бере на руки двоє, А решту — як гусей жене перед собою. Враз повернулася: «А чи не міг би пан Ті кури помогти загнати під паркан?» «Я — кури заганять?» — панич зачудувався… За нею ж тільки кущ малини колихався — Та очі блиснули лукаво з-за кущів. Граф сумно голову додолу похилив, А серце в самоті змовкає і холоне. Так поле, що було, неначе жар, червоне В промінні сонячнім, загортується в тінь, Як сонце запливе у мовчазну глибінь. Що ж? Марити? Про що? І мрії невеселі! У сні він бачив рай — прокинувся в пустелі! Коли він плазував, котився по траві, — Яка ж краса тоді палала в голові, У серці билася! Яке ввижалось диво, Яке здавалося все пишне та вродливе, Якою тайною сіяло і цвіло! Прийшла буденщина — і маріння пройшло. Нехай та дівчина і миле має личко, Та ближче підійти — справдешня чередничка! Рум’янець на щоках — бо голова пуста, — І дишуть хлопською вульгарністю уста! Нащо ж дурить себе? Пастушка, а не фея, Із морквою в руках, не з рогом Амальтеї! А пера струсеві — пучок звичайних трав! І він у розпачі аж руки заламав… Дитя