Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

наївне так, кульбаби цвіт зірвавши, І задивується, і засмутиться завше, Коли від подиху в повітря відлетить Пушок легесенький, щоб тільки залишить Стебло оголене. І Граф рушає з саду, В душі розгніваний, немов за люту зраду, Крадеться в агрусі, в малині, в гарбузах, Аж раптом остовпів: а що, як при гостях Розкаже дівчина про нинішню пригоду? Адже казав він їй, що до Судді в господу Іде на снідання! Що станеться тоді, Як несподівано він стрінеться Судді Чи Телімені? Що, як хто його вже слідить? Та сором утікать! Як снідать, так і снідать! Отож поміж дерев гіллястих та густих, Стежками й без стежок, уздовж плотів старих Ішов він, сам не рад химерній тій пригоді, І голову свою, як від комори злодій, Чия в коморі вже попоралась рука, Від того птичого все відвертав садка: Що стежить хтось за ним — був майже певен в тому. Нарешті вийшов він на рівний шлях до дому. Поглянув, відітхнув. Побіля саду ріс Хоч і не з як густий, але могутній ліс. У затінку беріз та під грабовим листом — Мов тіні душ людських на місяці зійшлись там — Блукали постаті. Ті в чорнім та вузькім, Ті білі, як хмарок легкий, прозорий дим, Там — лиса голова, там — капелюш широкий. Хоч рухається все, але на всьому спокій. Те нагинається, те ніби у півсні Іде й не збочує по лінії одній, У затінку дерев, як у тумані, тоне, І хилиться усяк, неначе б’є поклони. Ні слова, ні пісень: глибока тишина, Мов думка кожного охоплює одна. Як подорожнього самітного в пустині… Здається Графові: то єнісейські тіні,[51] Що в царстві вічному, понуро-мовчазні, Блукають вік-віків без суму, та сумні. І хто ж би догадав: ці постаті рухомі Не з царства привидів, а наші то знайомі, Що вийшли по гриби на Теліменин клич… Гриби розшукувать — ніяк не проста річ, І любить боровик уважність і терпіння: Тому-то кожен став задумливою тінню. Звичайно, й одяги не ті, що при столі, Було одягнено — і в гайовій імлі Вони одкинули чудні, пістряві плями. Лише до мод нових найприхильніші дами Та зо три паничі французький мали стрій. Не знавши звичаїв, що в простоті сільській Панують віддавна, прожогом, мов шалений, Граф задивований побіг у гай зелений. Грибів удосталь там. Отож молодики Полюють на стрункі червоні лисички, Що за дівочність їх литовська пісня славить:[52] Не точить їх черва, минають мухи навіть. Шукають панночки ставних боровиків, — Полковниками їх зове народний спів. А рижику всяк рад: хоч рижик і скромніший За інших родичів, зате ж і найсмачніший, Чи ти соли його, чи на пательні смаж. Так ходить по траві гурток знайомий наш, Спустивши голови, напружуючи зори, — А Войський оддалік збирає мухомори. Ще єсть погорджені у племені грибів: Ніхто ніколи їх не смажив і не їв, Одні-бо не смачні, а другі ще й шкідливі, — Зате й пишаються незаймано-красиві Вони на горбику, що зеленню поріс, Немовби дорогий на скатерці сервіз. Он, — ніби чарочки, що в них тоненькі ніжки, — Сріблисті, золоті й червоні сироїжки; Он, — наче келихи на дорогий шампан, — Гриби, що лійками їх звуть серед селян; Високі ковпаки — як кубків дно кругляве; Нарешті, крізь бур’ян дрібний і кучерявий, Як та перчичниця з пекучим порошком, Жовтіє пурхавка. Багато ще кругом Грибів видніється, а як їх називати — Те знають лиш зайці та, може, лось рогатий. Хто зосліпу до них вже й руку простягне, Той власну помилку розгнівано клене І заячі гриби розтоптує ногою… Лиш Телімена йде повільною ходою І, чуючи якийсь на серці невпокій, Гриби минаючи і заячі, й людські, Тривожно голову угору підіймає. Вже Реєнт вихопивсь, що нібито шукає Вона не на землі — на дереві грибів (У серці він таїв якийсь на неї гнів); Асесор ще злісніш казав, що це самиця Шукає, де гніздом затишно помоститься І де свою сім’ю безпечно розвести… Вона ж, як бачиться, шукала