Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

до простих буків цих? Цитрина-карлиця, низенька та пиката, Неначе та вдова погана, хоч багата? Чи знаний кипарис, поетам дорогий — Не смутку дерево, печалі та нудьги, А нуду простого. Їй-богу, він при гробі Цілком скидається на служника в жалобі, Що дбає лиш про те, аби не позіхнуть… Ні, жалібниці в нас щиріші он ростуть: Берези схилені, що розпустили коси, Як жінка, що в сльозах по мужеві голосить, Чи мати, що дітей оплакує своїх… Чому ж би Графові не малювати їх? У пишній живучи і лісовій країні, Малює пан лише каміння та пустині!» «Мій друже! — Граф йому. — То зовнішнє лиш тло — Краса гаїв та гір. Хіба б те все жило В мистецтві дивному без мислі, без натхнення? Натхнення нас несе понад діла буденні У сфери золоті, де сяє ідеал! Звичайно, добра річ — природа, юний пал, Та треба вищої, художньої прикмети… Усе це в книгах ви свого часу знайдете. Не все ми можемо, що хочемо, віддать У слові, в лінії. Хоч би малярство взять: До нього певних груп і певних пунктів треба Та італійського, вічно ясного неба. Тому в Італії і родиться пейзаж, А що північний дав туман убогий наш? Хіба що Рюїсдаль та Брейгель, пейзажисти[55] (Як, може, знаєте, два Брейгелі-артисти Були в Голландії)…» «Орловський, наш земляк,[56] — Їм Телімена тут, — сопліцівський мав смак. (То, як відомо вже, сопліцівська хвороба, Що їм лишень своє буває до вподоби). У Петербурзі він щасливі роки жив, Його любили всі, і цар його хвалив, — Ну, жив як у раю! (Орловського етюди У мене в бюрку є)… Як дивувались люди, Що марив цілий вік усе про рідний край, Про польські дерева, про польський лан і гай, Розкішно живучи біля царя, в столиці!» «І мав він рацію! Я знаю, що годиться, — Тадеуш підхопив, — південні небеса Хвалити й славити… Подумаєш, краса! Блакитні, без хмарок — як та вода у кризі! Ви гляньте-но лише на наші хмари сизі, Яка тут дивна гра, і скільки тут одмін, Прекрасних образів і казкових картин! От — хмара восени, поважна і лінива, Як черепаха та повзе — і довгі гриви По вітру віються: то смуги дощові. А в літній пишний день раптовий буревій, І туча градова, зокола темно-синя, Блакитна по краях і жовта всередині, Що плине, мов якийсь чудний аеростат, На землю несучи холодний дощ і град! Та навіть і щодня, хоч би й цієї днини, Яка чудесна гра і дивні переміни, Який ховається у нашім небі чар! Біліє, ніби пух, легеньке гроно хмар, Немов спустилися на плеса води сині Гусині табуни чи зграї лебедині, А вітер соколом на зграї наліта, Збиває, згонить їх, і нагло вироста Із білих лебедів нове, незнане диво: Розвіявши хвости і розпустивши гриви, Біжать по синяві шалені румаки… Ще хвиля — корабель здіймається стрункий, Із шиї кінської зростають щогли довгі І білі паруси сіяють, мов корогви». Усі поглянули по тому мимохіть На небо. Граф почав альбомом шелестіть, Щось зарисовувать… Тадеуш Телімені Тихенько руку стис… Кінець тій любій сцені Поклав зненацька дзвін, розлігшись по ярах, І голоси людські озвалися в кущах Йому на відповідь. «Отак на світі дзвоном, — Озвався Граф сумним, філософічним тоном, — Усе кінчається: і задуми ясні, І гри невинних літ, і речі запальні, — Все раптом обрива його потужний гомін. І що ж лишається?» А Телімена: «Спомин!» — Та й подала йому малесенький букет Із незабудок. Граф, як рицар і поет, Поцілував його, до серця пригортає… Тадеуш на той час рослинність розхиляє, Що буйно в Храмі Мрій навколо повилась, — І ручка потайки до нього простяглась, Як біла лілія. Він, як бджола до лілій, Припав — і з подивом відчув у ручці білій Якусь малесеньку записку та ключа. Хоч і не знаючи, що все те означа, Скарби ті з радістю сховав він до кишені. Тут гомін зблизився, і в гущині зеленій З’явилися грибів ретельні збирачі,