Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

тяжкі вози, іржуть, басують коні, І мідний ріг співа, скликаючи до броні. Тадеуш тільки спить, як у глибу нори Лінивий спить бабак зимової пори, Коли сніги навкруг шляхи позамітали… Усі поїхали, про нього й не згадали. Заснувши в одязі, він безтурботно хріп, Хоч крізь віконницю свій золотавий сніп Проміння кинуло — і до чола торкнулось. Зненацька тихий стук та шкрябання почулись, І він прокинувся — бадьорий, молодий, Немов освіжений студеністю води, І, повен спогадів про те, що вчора сталось,[75] Злегенька спалахнув, — а серце засміялось, І з дивним трепетом забилося воно. Тадеуш виглянув зненацька у вікно І раптом аж завмер у милім неспокої: На нього дивиться очей блакитних двоє, Прикритих ручкою.- і сонце, мов рубін, По пальцях виграє. Поглянув ближче він — Уста, немовби ті корали, червоніють, І зуби перлами добірними біліють, А щоки — як троянд рожеві пелюстки. Спав хлопець під вікном; лежавши навзнаки, Із затінку свого уважно він дивився На вид дівочий той, що близько так схилився: Не знав, чи то ява, чи, може, уві сні Йому привиділось, як у дитячі дні. Ще ближче клониться до нього личко гоже,  І в ляку й радості пізнав він — милий боже! — Пізнав ту дівчину. Так, це була вона, Що першу він її побачив із вікна, Приїхавши. Пізнав і зір очей несмілих, І злото кучерів у папільйотках білих, Неначе сяєво на давніх образах… Вона, що снилася у молодечих снах! Схопився… Дівчина, як пташка, відлетіла І срібним голосом здалека продзвеніла: «На полювання час!» Він швидко до вікна, Штовхнув віконницю, аж ляснула вона, І глянув навкруги: чудової появи Немов і не було. Лише під тином трави Гойдались: певно, хтось їх щойно розхиляв Чи, може, вітерець легенький колихав, Тадеуш не посмів шукати, слідкувати. І хоч набралося думок і слів багато, Присилував себе ні слова не казать, Лиш крикнув сам не свій: «Тепер же буду знать!» —  І, пальці гризучи, замовк і загадався. В подвір'ї ні душі. Довгенько прислухався Юнак стурбований. Аж от мисливський ріг За вітром лісовим до нього перебіг, Хвилясто граючи далеко у діброві. Він скочив на коня, що був напоготові, Рушницю на сідло — і стиснув остроги. Дві корчми лісові, неначе вороги, Очима темними одна одну лякали: Зібратися стрільці удосвіта тут мали, Щоб разом рушити у грізний свій похід. З них першу збудував, іще за давніх літ, Горешко. В ній бував привідцею Гервазій. В корчмі сопліцівській перед водив Протазій. Сопліцина була новіша — і нічим Не здивувала б вас. Та за взірцем старим Була збудована горешківська — для неї Був характерний стиль, що в давній Іудеї Тірійські теслярі[76] будовам надали. Євреї скрізь його по світу рознесли. Корчма — мов корабель, позаду — храм просторий… В такому кораблі на безконечне море Ной[77] виплив, пращур наш. Тепер наш простий люд Стодолою його зове. Чимало тут Тварини всякої, як то було й за Ноя: Там коні, там воли, там трусить бородою Поважний, сивий цап; реве бугай рябий, На чорних бантинах воркують голуби, Овечок мекає натовплена отара, І навіть є ужів, як то й годиться, пара. А ззаду — ніби храм, що мудрий Соломон Колись освячений прикрасив ним Сіон. Євреї стиль отой перенесли на школи, А потім на корчми і навіть на стодоли. Дах, стрімко зведений, що мохом геть поріс, Єврейським ковпаком над стінами навис, І ганок на чудні спирається колони, Що будівельні всі порушили закони, Без капітелів-бо і навіть без підстав, Ще й так похилені, що я б їх порівняв До башти скісної, що падає у Пізі.[78] Оздоби тесані на вікнах, на карнизі, А все схилилося, немов єврей старий, Що цицес[79] надів а під час молитви свій. Було у тій корчмі окремі два відділи: З них перший — для панів, а в другому сиділи Селяни й шляхтичі. З костьолу всі зайшли І