Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

А все-таки ходив в одежі стародавній, В чумарці, мовити б…» «Чумарка, та яка? — Озвався Вільбик.- Є така, та не така! Чи просту він носив, чи тарататку,[88] може?» «Ні! Та із френзлями, а та — на свитку схожа», — Міцкевич пояснив. І знов піднявся крик Про різні одяги. Ксьондз Робак, що навик До вдачі польської, заждав яку хвилину І в табакирку знов ударив старовинну, Щоб на належний шлях розмову повернуть. Знов чхають шляхтичі, що аж шибки гудуть, І знову слухають. «Коли на полі бою Бере Наполеон спокійною рукою Табаку нюхати, — то це вже певний знак, Що справу виграно. Під Австерліцом так Було, як москалі, мов хмара, наступали. Наполеон мовчав. Навколо — генерали, Внизу — кипучий бій. Лягають, як трава, Запеклі москалі,- а він собі вжива Табаки. Дивимось — урозтіч вража сила! Царя російського й німецького укрила Далека курява. А кесар тільки чхнув  І пальці обтрусив. Коли хто в війську був Наполеоновім, той добре пам'ятає, Що значить, як герой табаки заживає!» «Гаразд, панотченьку! — Сколуба підхопив. — Французів ждемо ми з яких уже часів, Та, може, марна річ про них і говорити!» «Мосьпане! Нарікать — хай нарікають діти, Єврейська також річ мовчати і чекать, — Промовив бернардин, — а муж повинен знать, Що пан Наполеон побив усі народи. Отож як прийде він у славному поході І визволить Литву, — так ви лишень тоді За зброю візьметесь, веселі та раді? А він і скаже вам: ідіть, я вас не знаю! Гадали досі ви, що ваша хата скраю, То й обійдусь без вас, каліки і старці, Не годні утримать меча в своїй руці! — Отож-то й є воно: не досить запросити Гостей, а треба їм і страви наварити,  І хату вимести. Так, вимести як слід! Чистенько вимести!» На ксьондзів відповіт Почулись голоси: «Як вимести? Що значить? Нехай нам панотець це краще розтлумачить! А ми вже зробимо, готові ми давно!» Та Робак виглянув зненацька у вікно І мовив: «То-то й є! Таки то був би сором — Чекати і мовчать. Про це ще поговорим, Ще поміркуємо. Як з міста поверну, То квесту в цих місцях збирати розпочну, Усе вам розкажу і позначу шляхи вам». «Вертайтеся ж мерщій веселим та щасливим, І в гості просимо заїхати до нас В Негрймів. Кажуть-бо недаром повсякчас: Щасливий чоловік, як ксьондз у Негримові», — Промовив економ. «І ми таки готові, — Зубковський підхопив, — служити панотцю. Знайдемо й полотна, й корівку чи вівцю, І масла діжечку. Недаром так при слові Говориться: щастить, як ксьондзові в Зубкові». «Та не минайте й нас! — Сколуба закричав. — У нас-бо жоден ксьондз голоден не бував!» Усі запрошують погостювати днинку, — А ксьондз уже пішов, прощаючися, з шинку. Він, подивившися хвилину перед тим У шибку — спостеріг, як на коні прудкім Тадеуш промайнув з розвіяним волоссям, Блідий, стурбований… У шумі стоголосім Ніхто не спостеріг, як раптом бернардин Занепокоївся. Тепер швиденько він Простує в темний ліс, що вільно та широко Простягся хмарою, куди лиш гляне око. Хто бору давнього збагнув би глибину, Що в темряві своїй ховає таїну Від зору смертного? Чи знані рибакові Всі чудеса морські, скарбниці всі перлові, Коли при березі він невід розкида? Тож пущі на Литві темніші, ніж вода, І загадковіші, аніж морські глибини. Мисливець, дивлячись на хитрий слід звіриний Чи птаство стежачи на взліссі голосне, Життя дібровного до краю не збагне. Коли б ти вглиб пішов, в гущавину і в хащі, Звірі роззявили б на тебе чорні пащі, Коріння сплетене дорогу б залягло, І врешті ти б попав у темних змій житло, В пекучу комашню, в холодні трясовини, В яри, де чути свист гадючий та вужиний, Де шершні кубляться, осиний рій гуде, Де царство звірини і птиць, а не людей. Коли б же, мужністю та силами багатий, Всі перепони ти наваживсь подолати, То небезпеку б там страшнішу ще спіткав: Безодні кринички, заховані між трав, Що їх не бачити