Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

плавають в зеленій гущині Собаки, — та сліду ще й досі не спіткали, Хоч од початку вже часу пройшло чимало. Аж от старий стрілець підвівся: «Є, женуть!» Він чув — охотникам нічого ще не чуть. Нарешті вдалині собачий зойк почувся. Мов зачарований, усякий стрепенувся І дослухається. Вже далеч лісова Повніє гомоном. Не оленя, не два, Не лиса вигнали собаки бистроногі, — Ні! Чути в гавканні і почуття тривоги, І злості темної тяжкий, голодний звук. Стрілець, що витягся тугий, неначе лук, Вже чує й голоси страждання і конання: Не для одного пса прийшла пора остання. Стрільцям не втерпіти, не встоять на місцях: Один по одному зникають у кущах, Бажаючи зустріть непрошеного гостя. Даремно Войський їх у розпачі і в злості Затримує, кричить, що й хлопа, й панича На місце зажене ударами бича! Куди там! Лиш гілля гойдається за ними! Три рази стрілено — і псами голосними Гаї наповнились. Знов постріли гучні, Тріумфу чути крик — та Войський гірко: ні, Не вбито, схиблено!.. Мисливці на узлісся Ведмедя переймать раптово подалися, А обережний звір, що хитрувати звик, Од шуму людського метнувся в інший бік, Де кинули стрільці призначені їм чати. Лишились на місцях ведмедя зустрічати Тадеуш, поруч Граф, облавників із п’ять. Пан Войський віддалік зостався пильнувать. Шумлять кущі, тріщать поламані хмизини, І врешті з гущини з’явився цар звіриний, Як з тучі сильної страшний і наглий грім. Собаки з лютістю наскакують за ним, А він, жахаючи усіх своїм ревінням, Навколо кидає пеньками та камінням. Аж от він дерево при корені зламав І, наче булаву, махаючи, підняв Над волохатою своєю головою. З такою зброєю, в шаленім неспокої, Звір на Тадеуша й на Графа повернув. Тадеуш — молодий, Граф необачний був, І з палу стрілили обидва в час єдиний. Обидва схибили — а він, мов хмара, рине! У землю ввіткнута, рогатина тяжка Стояла. В юнаків заграла кров палка, Той ухопив її, а другий вириває, Аж лапу вже на них хижацьку підіймає Ведмідь — і подихом гарячим обвіва. Здавалось, Графова русява голова От-от сховається під лапами міцними. Стрільці відскочили, — а звір ізнов за ними! Асесор з Реєнтом надбігли із кущів, І Ключник віддаля, що з жаху побілів, Та без рушниці ксьондз… Три постріли відразу В повітрі тихому гукнули, як з наказу. Мов заєць зляканий, плигнув тоді ведмідь, Крутнувся, як млинок, — і от уже лежить, Зваливши Графа з ніг і витягнувши тіло. Стряпчина й Справник тут умить його насіли. І Войський взяв тоді ловецький ріг крутий, На тасьмі припнутий, закручений, як змій, І притулив до уст двома його руками. Кров блиснула в очах. З надутими щоками, Втягнувши живота, він з легенів послав До рога віддихи — і голосно заграв. Як поривом вітрів, усе повніє грою, І ліс відповіда стократною луною. Мовчать облавники: всіх подив охопив, Усіх зачарував міцний, прозорий спів. Артист, ухвалений між пущами віддавна, На старості згадав своє мистецтво славне. Він сурмить і гаї сколихує до дна, Немов спускає псів і лови почина. У грі — історія музична полювання: Ось тихий перелив — то гасло до шукання, Ось дальні відгуки — пси гонять по слідах, Ось ніби грім гримить — то постріли в кущах. Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає. А то луна йому з лісів одповідає, Музику дивную довкола розлива, Що аж заслухались старезні дерева. Гра знову. Ніби ріг чудні проходить зміни: То чистий і тонкий, то грубшає і рине, Як голоси звірів. То довгошиїй вовк Простягся, і завмер, і вдалині замовк, То ріг у пащеку ведмедячу розрісся, То зубри заревли, засурмили по лісі, Столітні в корені хитаючи дуби І в небо темний рик піднявши, мов клятьби. Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає,  А то луна йому з лісів одповідає. Далеких покликів проходить перегук: До дуба дуб озвавсь, озвавсь до бука бук… Дме знову. Сто рогів удалині співає: