Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

Було в дрібниці тій, що прізвище Довейко Сусідній шляхтич мав. Ото було «Домейка», — Прибічники його на сеймику шепнуть, — «Домейка вибирать!» — а там не розберуть, «Довейка!» — закричать, і пропаде все діло. Раз якось шляхтичі на бенкеті сиділи, На учті голосній (о, за моїх часів Уміли бавитись!). Ото проголосив Довейку много літ маршалок, пан Рупейко, А  дехто не дочув і загукав: «Домейко! Домейко хай живе!» Тоді-то вже й пішло: Всі тягнуть хто куди, а дехто, як на зло, Щось мимрить за столом, що й розібрати годі. А то ще свідком був я і такій пригоді: П’яного шляхтича Домейко полатав Своєю шаблею. Той рани дві дістав, У Вільні вигоїв та й повертав додому. Пізненько ввечері прийшовши до порому, Він прізвище в свого сусіда поспитав. «Довейко», — відповідь… «А, я тебе й шукав!», — І вуса шаблею одтяв йому з розмаху, Що той оторопів із подиву та жаху, Хоча з натури був ніяк не з боязких. Усі сміялися-Довейкові не сміх!.. Нарешті — треба ж бо такій біді лучиться — Обидва стрілили вони до ведмедиці Одної, от як ви. І хоч вона лягла Немов підкошена, — та вже в собі несла Десяток, може, куль, втікаючи з облави… Хто влучив? Хто убив? Не розбере й лукавий. Бо ще й однакові рушниці, як на те! «Не жить одному з нас, — Домейко до гостей Гукнув у запалі,- це вже чортяче діло! Ні! Як не чувано, щоб на землі світило Два сонця — так і нам не можна жити вдвох. Стрілятись! Битися! Хай нас розсудить бог!» Шаблями блиснули та й почали, мій світе! Любили ми обох, взялися їх мирити — Куди! Не підступай! Покинули шаблі, Пістолі вийняли і, ніби оси злі, «Стрілятися! — кричать. — Через ведмежу шкуру! Гречехо! Секундуй!» Я, знавши їх натуру, На теє згоджуюсь. «Як так, — кажу, — то й так, А тільки зважмо ми це діло. Знає всяк, Що ляже з вас один на вічний одпочинок, Та тільки ж рицарський хай буде поєдинок, Не бійка різників! Я знаю, ви митці, То дайте ж довести до ладу справи ці, Бо що то за двобій — на груди лізуть груди… Ще ближче сходитись? Ні, вже цього не буде! Ведмежу шкуру вам я завтра розстелю — От і стріляйтеся тоді, як я звелю: Один біля хвоста, а біля пащі другий, Щоб не було стида і марної наруги». Так от міркуючи, я ворогів спинив І для дуелі час і місце призначив. «Ну, добре!» — розійшлись, іще од гніву білі, Щоб завтра стрінутись… А вже мені Вергілій…»[96] І мова Войського урвалася: з-під ніг Тут заєць по стерні, плигаючи, побіг… От Сокіл навздогін і Куций, пес завзятий (На лови і хортів було зумисне взято, Бо знали, що в полях багато є зайців… Собаки вільно йшли при конях, без смиків). Асесор з Реєнтом хотіли вслід, за ними, Та Войський: «Стать! Пильнуй! Побачимо усі ми, Як на долоні! Стій! Не руш ні на ступінь!» А заєць птицею летить у далечінь, Через заквітчані плигаючи обніжки, — І уші наставля, неначе сарна ріжки. Біжить, наляканий, аж курява курить! За курявою пси. Здавалось мимохіть, Що то змія повзе: пил — ніби шия синя, Собаки — ніби хвіст, розтятий в половині. От Реєнт зблід нараз, Асесор побілів: Змія все довшає! Все далі од хвостів  Сіріє голова — і щезла в темнім гаї… Собаки бігають, а ні один не знає, Де здобич ділася і як її найти. Нарешті йдуть назад, підкурчивши хвости, І навіть од стида очей не підіймають. Мисливці в розпачі круг себе поглядають, Не знають, що казать. Нарешті, почали Собак виправдувать: вони, мовляв, ішли На волі, без смиків — хіба це полювання? Та й зайця клятого не бачено зарання, А на ріллі, грудки, що хоч взувай собак! І те не так було, і те було не так… На жаль, не слухано тих міркувань просторих: Після гонитви ще не зліг на полі порох, Як регіт покотивсь, розмови голосні, — А Войський далі знов: «Ото, кажу мені… —