Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

добірне та достигле, В коралях-гребінцях їх рицарі-півні, Барвисті павичі, індики голосні І ніжні голуби, що, наче сніг сріблистий, З-під неба падали. Увесь цей круг барвистий, Зірками затканий, в мережках і стьожках, Кричав і рухався… Тріпоче кожний птах  І пір’ям блискає, мов пишною лускою. Он бурштиновий дзьоб піднявся над травою, Он шия тягнется гнучка із мурави, Як водяний тюльпан, рухливий і живий. Всі, в барвах сяючи і граючи огнями, На Зосю дивляться очима, як зірками. Струнка і радісна, серед пташиних зграй Стояла, мов ясний перловий водограй, У всьому білому блакитноока Зося. Неначе град густий, із рук її лилося Крупи ячмінної одібране зерно. Звичайно, до стола вживається воно У наших господинь — для панської потрави, А Зося для курей краде його лукаво. «Іди-но, Зосенько!» — почулося з вікна… Останні ласощі розсипала вона, А сито, мов тимпан, зняла над головою І поміж птицями танечною ходою Побігла. Приснули в гущавину трави Птахи налякані, як водоспад живий, А голуби знялись в ясні простори сині, Як перед повозом ласкавої богині. Убігла, стомлена, — і зразу цілувать, Голубить, пестити і ніжно обіймать Свою улюблену навчительку єдину, До неї радісно плигнувши на коліна! Та усміхнулася: любила насправжки Свавольну дівчинку. «Ну, Зосю, чи ж таки Тобі не соромно? Чотирнадцяте літо От-от кінчається. Пора вже не дуріти, Пора покинути індики доглядать Та дітвору брудну казками забавлять! Вже ж нагулялася! Засмагла, як циганка, І ходиш, мов яка селянка чи міщанка. Ні, годі! Час тобі з'явитись до гостей, А то буває так: дівча переросте, Краси і спритності не показавши людям. Ні! Взавтра, Зосенько, ми у салоні будем! Якраз тепер у нас і панства повен дім. Гляди ж, не осором навчительку нічим!» «Ах, тьотю, серденько! — і ручками сплеснула. Я ж так давно гостей не бачила, не чула! Моєї радості ніхто не оповість! Один лиш трапився в садку моєму гість — Од бурі залетів із лісу голуб дикий. А то — усе одно: качки, півні, індики, Аж навіть трошки вже й занудилася я… До того ж, говорив недавно пан Судця, Що шкодить самота, що можна захворіти». «Ну, пан Суддя! Таж він зовсім не знає світу, Не знає звичаїв. Він раз у раз мені Допоминається, а я все ні та ні. Аж поки час прийшов належний для появи. Щоб справити ефект, набути зразу слави, Слід несподівано з'явитись між людьми. Того не бачимо, не помічаєм ми, Що завше крутиться перед байдужим зором, Але як дівчина нежданим метеором Зненацька вирине і пишно заблищить, — О, всі цікавляться, і кожного кортить На неї глянути, послухать голос новий. А навіть хай кому вона не до любові, — Її він гудити нізащо б не насмів! От нині і тобі нарешті день наспів З'явитись. Гарний тон засвоїли давно ми: В столиці ти зросла, і все тобі знайоме — Як вийти, що сказать, який дать відповіт, Що любить, а чого не похваляє світ. Ах, милий Петербург! Ах, голосні бенкети! Ну, Зосю, взятися пора до туалету, — Небавом і стрільці повернутся до нас». Служницям сказано внести срібляний таз І вщерть налить його студеною водою. Дівча, як горобець в піску перед грозою, В воді плюскочеться і шию обмива, А вихователька із бюрка добува Парфумів пляшечки, тонкий помади слоїк (Чудовим запахом наповнився покоїк), Панчішки подає… Неначе білий сніг Прозоро охопив красу дівочих ніг, — І м’яко блиснули єдвабні черевички. Служниці, знаючи усі панянські звички, Її незайманий, стрункий та гнучий стан Беруть шнурівкою в жорстоко-ніжний бран, А пишні кучері, розкидані, як злото, То щипцями печуть, то в’ють у папільйоти І плетеницею з волошок голубих, Немов короною, вінчають ловко їх. Сукенка ніби пух майнула лебединий, Розвіявся батист легенької хустини В руці, як помахи пташиного крила, — І біла лілія у білім розцвіла. Ще раз поправлено усі дрібниці строю, І Зосі сказано пройтися по