Пан Тадеуш - Адам Міцкевич

фарби штучної у неї на щоках. Чи був у ділі тім гатунок фарби винний, Чи розплилась вона від іншої причини, А тільки — плямами густий лежить кармін Поміж білилами. (То, може, навіть він Ті фарби помішав недавно, в Храмі Мрії). О боже! Біля уст як гидко червоніє! Все примічає він, неначе пильний шпиг: Що зморщок тут і там розкидалось дрібних По всьому видові! Ще й двох зубів немає! Бракує двох зубів! Тадеуш добре знає, Що не по-чесному так пильнувать дрібниць У тім, що любимо. Він хоче силоміць Себе переламать, не бачити, не знати, Любити, як любив… Але шкода й казати! Той погляд, що палив його у Храмі Мрій, Тепер далеким став, як місяць угорі, Що хоч і світить нам, але землі не гріє. Так гірко вражений, в холодній безнадії Схилив він голову і губи, знай, кусав. Тим часом біс його лукавий спокушав Підслухати, про що у Зосі йде розмова Із Графом. Дівчина, що з тишини алькова Між люди виплила, цікава до людей, Спочатку поглядом несміливих очей Стихенька блискала, а там розвеселилась, Пішли вже й спогади, розмова покотилась Про зустріч там якусь недавно в огірках, Про несподівану появу в лопухах… В розмові тій була для юнака пожива Жадана, хоч гірка. Так, хитра та злостива, Гадюка із квіток трутизну п’є жалом, Щоб потім, на шляху згорнувшися клубком, Необережного смертельно укусити. Тадеуш, радий сміх ковтаючи несито, У серці повертав його на плач гіркий. Сумний то був бенкет, отруйний був напій! Буває завжди так: коли один гнівиться В компанії — то всі смутніють раптом лиця І гнів у всі серця крадеться, як чума. Були веселощі — веселощів нема! Мовчить, насупився вельможний Підкоморій, Ховаючи в душі своє отецьке горе: Дві доньки, панночки хороші й посажні, Сидять покинуті, самотні та сумні, А кавалери їм ні усміху, ні слова! Пан Войський, бачивши, що завмира розмова, Казав: «Вечеряють не люди, а вовки!..» Він до мовчання мав надзвичай слух тонкий, Бо над усе любив веселі теревені І за словами сам не лазив до кишені. Не диво: все життя прожив він у гурті — На ловах, сеймиках, у вічній суєті — І люльки не любив, що німці принесли нам, Казав, що дим пускать, за звичаєм чужинним, То стид полякові,- а краще розмовлять При добрім келисі. Тому й казок казать Велів собі вночі чи молитви читати. Як навіть і скрадав мушиний рід крилатий З хлопушкою в руках, з нахмуреним чолом, — Любив, щоб балачки точилися кругом… Як мельник, що дріма під шум свого каміння, Враз прокидається од сну і отупіння, Коли попсований раптово стане млин, — Отак від тишини зо сну будився він. Немов питаючись, круг себе подивився І Підкоморію та Судії вклонився: То мало значити, що хоче слово взять. Йому дозволено — і став він докорять: «Панове молоді! Хіба ж ми капуцини,[98] Що мовчимо весь час без жодної причини? Той шляхтич, що сидить при чарці, як німий, Стрільця нагадує, що ржавить свій набій, Все береже його й не знає сам навіщо. Було колись діди, в ті роки молоді ще, По ловах думали не тільки про їду. Ні: хто на серці мав чи радість, чи біду, Чи спомини які, а чи які питання, — Усе виповідав, і знову полювання Розпочиналося веселе за столом. Той постріл згадував, а той хвалився псом, Знов інший допікав їдким, та дружнім словом… Ох, знаю! Каптуром усі ви Робаковим Отак засмучені! Вам сором ваших хиб! Та все це виказать словами ви могли б, А не німуючи. Послухайте ж мене ви: Стріляти, хибити судилося стрільцеві! Хто схибив — виправить! Я сам од літ малих Блукаю по лісах, і все-таки б не міг Сказати, що стріляв я завше без догани. Та навіть — знаєте ж про славного Рейтана? — І той, траплялося, у звіра не влучав! Чимало я таких пригадую облав, Що помилялися досвідчені мисливі. Сьогодні відступить без сорому могли ви